Канарка-мати покинула своїх дітей. Не хотіла виховувати їх у неволі.
Коли господар те помітив і витяг із клітки гніздо, там було троє мертвих пташенят, а четверте ще ворушилося. Він хотів усіх викинути, та мені жаль стало ще живенького, і я взяв його до себе.
Поклав його у вату, зігрів своїм диханням. Потім почав годувати.
Воно, маленьке, як горіх, і ще голісіньке, беззвучно і з великим трудом роззявляло ротик : не мало сили.
Згодом почало цвірінькати і обростати жовтим пір'ячком.
Коли тепер я підходив до нього й кликав: "Сирітко"! — воно зараз же відзивалося: "Цінь-цінь"!
І роззявляло широко ротик.
Я був емігрантом, був одинокий, і Сирітка мене помалу радувала й тішила.
Вона росла й помітно вбиралася у ясно-жовте пір'ячко.
От уже й літає по кімнаті.
Весела, бадьора, утішна, повна життя.
Струнка, уся жовта, а голівка сіра з чорним чубиком, неначе коронована.
Мені, самотньому, було любо з цією істотою.
Цілий день вона в клопотах, усе якусь роботу собі знайде: або ниточку з занавіски тягне, або стінку довбає, або нишпорить по різних закуточках...
І в тому все її життя.
Дивлячись на неї, я думав: "Бідна, бідна! Ти не зазнаєш волі у своєму житті! Не відчуєш розкоші гарячого сонця і холоднуватих лісів! Твій рідний край далеко-далеко, де цвіте вічно весна. Ти його не побачиш... А, може, й я не побачу вже свого?.."
Коли я виходив із дому, і, повертаючись, не бачив у кімнаті своєї пташини, гукав:
— Сирітко! Де ти? Зараз же чув:
—Тінь, тінь!
І голодна пташка вилітала або з-під стола, або з-під ліжка, сідала на мою долоню або на рамено й вимагала їсти.
Так усе літо ми жили, як добрі приятелі, й тішилися обопільною дружбою.
Настала холодна осінь.
Вільні птахи відлітали в теплі краї.
Сирітка все сиділа на вікні, пильно приглядалася до них, проводила їх сумним поглядом...
Уже не з такою дитячою вірою сідала мені на долоню, а сторожко, обережно.
Сонце сховалося у хмари, падали дощі.
Засумувала.
— Сирітко! Де ти?
— Цінь-цінь!
— Де твоя воля?
— Щнь-цінь!
— Лети ж, лети до мене, моя кришечко, моя дитинко люба!.. Не хочеш? Уже боїшся мене?..
Упали сніги. Морози заволокли візерунками вікна.
Сирітка сидить на вікні й сумно дивиться на біле зимове вбрання, якого ще не бачила...
Якось одного разу через відчинені двері вона вилетіла на мороз.
їй одразу стало весело, радісно. Сіла на перше дерево й перелітала з гілки на гілку.
Я вискочив за нею.
— Сирітко! Де ти?
— Цінь-цінь!
Кликав, кликав. Вона відзивалася, проте не летіла до мене.
— Сирітко! Де твоя воля?
Нічого вже не відповіла, з усією енергією полетіла ген-ген... У цю ж мить звідусіль налетіла ціла зграя горобців й кинулася на неї. Так почали клювати, що жовте пір'ячко летіло за вітром...
Це була її перша зустріч з братами. Вернула назад і сховалася між гілками голого дерева.
— Сирітко, де ти? Тихо.
— Де твоя воля? Тихо.
— Ходи до мене, моя дитинко, бо загинеш на морозі!..
Наблизився вечір. Я поліз на дерево, щоб її піймати. Вона здіймалася все вище й вище...
Надійшла холодна, морозна ніч.
Уже нічого не міг зробити й лишив свою вихованку на власну її волю.
Ледве розвиднілося, а я був уже під деревом.
Придивився й побачив: моя пташка сидить високо на гілці.
— Сирітко, це ти? Тихо.
Хотів вилізти на дерево. Воно хитнулося всіма гілками й жовтеньке замерзле тільце, як грудочка, упало додолу...
Підняв його й поклав на долоню.
— Сирітко, це ти? Тихо.
— Це твоя воля? Тихо...