Аж тепер я зрозуміла, як він, бідненький, зрадів, коли воскрес!
Ч о л о в і к д р у г о ї (Зіньчин гість). І все ж таки, рівняючи до більшовиків, його мучили люди!
П е р ш а. Ах, не кажіть! Я сама була ці три дні немов у домовині.
Д р у г а. Милаяі Я була труп!
Ч о л о в і к п е р ш о ї (теж Зіньчин гість). Так! Вони загнали нас у льохи, вони хотіли зробити з нас трупи, а з наших домів — домовини, але дуже дивно, що їх за це думають судити, як людей!
Д р у г а. Хіба ще мають судити?
З і н ь ч и н г і с т ь. Уявіть собі — перед тим, як розстріляти, думають іще судити.
П р о ф е с о р. Знов лібералізм! Знов реформи!
2
Четверо несуть на носилках О в р а м а. Побачивши натовп, він командує на носіїв:
— Ножку, носії! Мене зустрічають парадом. Ать-два! Лєвой! Запевай пєсню!.. Не хочете? Ну так я сам... (Співає приспів з відомої солдатської пісні).
Ой люлі, ой люлі да —
Я вам песєнку спою.
Смир-но! Одвічай, як пролетаріатові! Здорово, буржуазія! Дякую за царську зустріч!
В и г у к и. Який цинізм! Яке нахабство!
О в р а м. А тепер виносьте мене на престолі
В и г у к и. Як він сміє!
— Заткніть йому рота!
Одна дама хоче штрикнути його в очі парасолькою. Не попадає.
О в р а м. Ах ти ж... Какєтка!
Друга намагається.
Киш, чорне вороння! Я ще не труп. Складіть ваші парасольки. Чи, може, думаєте ревбурю під ними перестояти?
З
Несуть його в зал. Там жде на нього суд.
Голова каже до публіки промову.
— Панове! Сьогодні ми судимо тайного чекіста. Він нас судив по підвалах, здебільшого вночі, без свідків, ми його виносимо на денне світло і на ваші очі. Цей суд ми робимо публічним, навіть широко народним. Більше — ми, позвавши сьогодні на суд більшовизм, даємо йому можливість захищати свої криваві доктрини публічно. Ще більше — ми даємо кожному в цім залі право сказати своє слово за чи проти злочинця. Статую Феміди, символ загальнолюдського суду, що її закопав був більшовизм, ми знову одкопуємо і ставимо на цей стіл. (До Оврама). Підсудний! Ваше ім'я?
О в р а м. Оврам чи Яків — не все одно? Вам же не ім'я розстрілювати!
О в р а м. Ваша професія до ЧК? Оврам. Лазив по тій землі, по якій ви їздили. Голова.Ав ЧК? Оврам. Та, яку ви визначите. Голова. Скільки вам років? Оврам. Від народження тридцять, до смерті — ви краще знаєте, хоча й я не гірше знаю. Голова. Ви більшовик? Оврам. Половина. Голова. Себто?
О в р а м показує на себе.
Ноги не мають значення. Ви більшовик. Тепер скажіть, чому ви не відступили разом з більшовиками, а залишились тут?
О в р а м. Раз ноги не мають значення, то й питання не має значення.
Г о л о в а. Ви хочете скласти провину на ноги!
О в р а м. Навіщо, коли винні ваші голови.
Г о л о в а (шляхетно розводить руками). Ми?
О в р а м. Якби не заварили війни, де одбито мені ноги, я б оце одступив з більшовиками.
Г о м і н. Яке нахабство!
— Цинізмі
Г о л о в а. А от нам відомо, що ви зостались тут на тайні вивідки, за шпигуна. Що ви на це скажете?
О в р а м. А яку ще можна найти роботу за вашого панування? Не стану ж я вішати або вішатися!
Г о л о в а. Але ви не від того, щоб вішати нас... (Викликає). Свідок генерал П е р о ц ь к и й!
П е р о ц ь к и й встає.
Ваше превосходительство, ви маєте слово.
П е р о ц ь к и й. От у це вікно я побачив, як прийшов той — О д н о о к и й і ще двоє, — один у кудлатій шапці. Цей безногий стирчав біля ніг, — і показав, де я живу і де, певно, заховався Ж о р ж и к. Потім я стояв біля чужого вікна і бачив, як О д н о о к и й вів Ж о р ж и к а. Мій хлопчик, панове, плакав. Ловив у нього руку, щоб поцілувати, а він Ж о р ж и к а одштовхнув. Я не міг більш бути в інкогніто. Я скомандував: на мєстє!.. Мерзавець, стой! Він націлився в мене. Ви розумієте?.. Але набігли другі, не дали й повели мене в їхній штаб.
Г о л о в а. Що ви бачили в їхньому штабі?
П е р о ц ь к и й. Кошмар! Уночі до мене в камеру всадили монаха, і він цілу ніч молився. По-вкраїнському. Ви розумієте, панове! Він не давав мені спати. Між іншим, цей монах мені сказав, що безногий інквізитор забиває гвіздки в погони і за це бере великі гроші. Він себе на все життя забезпечив.
Г о л о в а. Ти забивав гвіздки в погони?
О в р а м. Нащо в погони, коли краще в такі лоби забивати!
П е р о ц ь к и й. Він себе забезпечив!
О в р а м. Так точно. Я себе забезпечив так, що скоро вже не буду безногим жити. Мене до самісінької смерті на руках нестимуть.
Г о л о в а. Ви виказали на Жоржика? Як це вийшло?
Десь з публіки виткнулась 3 і н ь к а:
— Я скажу! Я можу посвідчити — можна? (Показавши на Оврама). Я буду проти нього свідчити, їй-богу! Дозвольте?
Ще суд не похватився, як вона вже почала.
Боже! Виказати на Ж о р жика, на неповинного анголика — це злочин, якому міри нема! Як тільки (на Оврама) міг він це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубів стріляти, навіть мене любив... Пам'ятаєте, він під час маніфестації з даху вистрелив? То він у голуба стріляв, та випадково попав у чоловіка.
В залі похвальний гомін.
Анголик у голубка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього виказано...
Г о л о в а Будь ласка, підійдіть ближче до столу.
З і н ь к а. З фронту Ж о р ж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то за ним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що О д н о о к и й. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…
Г о л о в а. Чий син?
З і н ь к а. Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає). "Даю цю посвідку колишній нашій покоівці Зінаїді Масюковііі на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького..." (Читає/сю посвідку).
Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама:
— Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?..
Оврам мовчить.
Ні?.. Однесіть і розстріляйте!
На сходах Оврам раптом спиняє конвоїрів:
— Стійте! Я скажу... щось. (Коли конвой спиняється, додає). Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу...
Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик
— Несіть!
4
Тим часом в подвальчику Н а с т я. Стоїть. Жде. Рахує краплі, їй уже здаєткя, що це намистини і вона їх ниже на нитку:
— Сімсота... Сімсот перша... Сімсот третя...
VII
1
Знов у Пероцьких. Ніч. Л у к а телефонує:
— Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Г а м а р? Говорить начавангарду Л у к а. Банду розбито. Місто наше. Я в ревкомі. Здобув цікаві документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, підтримана якоюсь місцевою тайною організацією. Скільки жертв? Чимало. Слухаю... Так... Розумію...
2
У цей час вертаюсь з фронту я. Іду до Луки. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.
Л у к а. Здрастуй, брате!
Я. Брате, здрастуй!
Л у к а. Ти де ж подівся? Після бою? Гасив десь, мабуть, зорі?
Я. Гасив старі. Засвідчую тепер нові, червоні, брате!
Л у к а. З перемогою? А знаєш, хто зорганізував цей рейд, хто в йому вів перед?.. П е р о ц ь к и й, брате!
Підскочила свічка, і зсунулись речі.
У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цікавий документ. Ось він. (Читає). "Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці і т. д. З доручення комітету золотої булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможіть оружно і кінно", — ціла інструкція, братеї Підпис: "член комітету Чайка". Тепер зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах — розстріляли, де падло і різний непотріб. Кажуть, коли посадили — над ямою, він...
На мене пливе щось беззвучне і темне. Свічка тане. Голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує.
— Луко, зажди! (Хапаюсь я).
Л у к а. А що?
Я. Свічку треба поправити...
Л у к а. Свічку?
Я. Нагоріла ж, чи що...
Л у к а. Він ніби сказав: "Спасибі за похорон! Дав би на чай, та нічого не маю. Та не лайтесь, — каже, — вам за це заплатить пролетарський клас..." А Н а с т я, брате, сестра — збожеволіла... Та ти що? Вже йдеш?
Я. Я?.. Ні!.. Хоча так. Я йду. Я піду...
Л у к а. До себе?
Я. Так. Я піду до себе...
3
Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?.. Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша — про зраду... Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю. Захриплий голос:
—Хто?
Я. Скажіть, будь ласка, тут жили С т у п а й-Ступаненки?..
Г о л о с. Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв'язкова команда.
4
І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.
Але ї ї не чути. Спить?.. Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка. В о н а:
— Ви?
Я. Я...
В о н а. Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору) ті, хтось тихий, свійс.с
Я. Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій...
В о н а. Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору) в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.
Я. Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до 'дного краю.
В о н а. Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила). Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки) фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт...
Я. Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві...
В о н а (неспокійно).