Як навмисне, ще довго не може добитися сполучення й нарешті сердито кричить в апарат:
— Мосьє Куп'янський? А, нарешті! Доброго здоров'я! Ніна вас просить негайно приїхати до банку, вона на вас чекає на вулиці... Так, так, на вулиці. Ах, дайте мені спокій! Швидше! Бувайте здорові!
Фінкель сердито й винувато повертається на своє місце.
— Ради Бога, вибачте! Нінка із своїми примхами просто в печінках мені сидить. Сама не могла потелефонувати. Конче, щоб я...
Крук прокашлюється, ніби готуючися до промови. Вигляд у нього вже зовсім інший: сонно-важливий, скупчений.
— Так от, панове, провадьмо далі наше засідання. І дозвольте мені пояснити мою заувагу про крадіж. Я зробив її навмисне, щоб виразно поставити перед собою й вами це питання, щоб потім не було знову ніяких леґенд про крадіж і таке інше. Ваші заперечення та пояснення певною мірою задовольнили мене, і ми можемо обмірковувати далі.
Фінкель радісно б'є обома руками по шкіряних поруч-чях фотеля.
— Оце інша мова! Мова справжньої ділової людини та фінансиста! Алеж і дипломат ви, Прокопе Панасовичу, хай вам усячина, аж збентежили мене!
Терниченко, одначе, пильно вдивляється в Крука, немов вишукуючи причину раптової зміни, щоб знати, чи вірити в її силу, чи ні.
І обмірковування провадиться далі вже без перерв. Крук — задумливий, але іншою, сонно-важливою задумою, і на все згідний. Спочатку притягти тільки французів? Добре. Доручити перші кроки Миколі Олексійовичу? Добре. Видати на пристойний одяг йому потрібну суму грошей. Добре.
Але, коли Терниченко з Фінкелем виходять із банку, Терниченко ніжно бере Фінкеля під руку й нахиляє до нього лице.
— Знаєте, Фінкелю, мені все ж таки не подобається поводження Крука. Ви розумієте, в чому тут річ? Для чого він таку "дипломатію" про крадіж розвів?
— Ай, ідіот! Йому хотілося показати нам, який він чесний і моральний. Йому завжди хочеться переконати всіх, що він не вкрав гроші в уряду. Наче всі дурніші за нього.
Терниченко хитро посміхається.
— Ні, Науме Абрамовичу, тут справа серйозніша. Він не такий дурний та простенький. Наплювати йому на мораль. Він просто хотів помацати нас, чи не думає хто з нас продати справу більшовикам.
Фінкель аж зупиняється й дивиться в лице Терниченкові.
— Ви гадаєте?!
— Я певен. А це йому потрібне для того, що він сам має цю думку.
Фінкель з сумнівом стягає губи як кисет і рушає далі, покрутивши головою.
— Ні, цього я вже не припускаю. Це — занадто.
— А я вам кажу, що це так! Чого раптом ця несподівана безглузда розмова? Невже ви можете хоч на хвилинку припустити, що Крук (подумайте: Крук!) може відмовитися через "моральний бік справи" від золота? Ха! А в такій постановці для нього одна консеквенція: відмовитися й бути собі "моральним", тобто розв'язати собі руки з нами. Розумієте?
Фінкель знову зупиняється й навіть стає під стіну будинку.
— Чекайте. Так для чого ж йому треба було заводити з нами цю розмову, коли він і має таку думку? Щоб викликати в нас підозріння?
— Я вам кажу, щоб прозондувати, чи хтось із нас не перехопив його думки. А коли побачив, що нема, він нас заспокоїв і тепер собі робитиме те, що йому вигідніше.
Фінкель роздумливо і з сумнівол покручує головою: щось воно занадто заплутане виходить, це пояснення. Розуміється, ця несподівана зміна настрою, це його пояснення — досить підозрілі, але щоб отаке, це вже занадто.
— Ну, в кожному разі, Науме Абрамовичу, я пропоную от що: коли ми здобудемо документи, не давати їх у руки Крукові. Хай спробує без документів зрадити, якщо він, дійсно, має такі наміри. Чорта з два!
Наум Абрамович заклопотано згоджується й зідхає: ох, трудно-трудно чоловікові заробляти собі шматок хліба та ще з маслом!
* * *
В сальоні тихо, затишно, немає галасу, не деренчать люстра від тупоту заатлантичних ніг. У "тропічному" куточку за поруділими косами старенької пальми, на вузлуватій, подагричній канапі влаштувалися пані Антонюк, білорус Загайкевич та італієць з гітарою.
Недалечко від них пані Кузнецова грає в шахи із шведом (другий швед пильно слідкує за грою).
На своєму звичайному місці в куточку під лямпою енергійно щось вишиває пані Сарро. Вона може це робити й у своїй кімнаті, але щовечора сходить до сальону, навіть тоді, як заатлантики бушують у чарлстоні. Не дивлячися ні на кого, нічого, здається, не чуючи, вона все щось вишиває.
Італієць, перебираючи стиха струни, розповідає про свою мандрівку по Африці. Французька вимова його чудна, солодка й занадто багато в ній "з" та "е". Пані Антонюк, одначе, слухає його з захопленням, відбиваючи на своєму лиці кожний наголос і кожну зміну ситуації. І очі часом мружаться в таку пухнасту, сміхотливу щілину, що Загай-кевичеві стає заздрісно. Взагалі, італієць — несерйозний суперник, — з його чорними, покришеними зубами, раз-у-раз мокрими губами й солодкістю у занадто гарних "південних" очах. А все ж таки досадно, що сидить отут і не дає як слід спочити в ясності та чистоті цих пухнастих очей.
Та проте чогось Ольга Іванівна все зиркає та зиркає на вхідні двері. Жде когось? Але, здається, нема кого ждати. Не Свистуна ж чи Кавуненка, що й на вечері сьогодні не були. Чи, може, того свого Фінкеля? Чи просто так собі?
Загайкевичеві сьогодні чогось журно й тужно. Властиво, йому слід було б виїхати з цього пансіону. Соня й сама доглянула б за Гунявим. А то ці настрої від присутности Ольги Іванівни зовсім не личать йому. Та й самі ці настрої, очевидячки, тільки через те, що він живе в цьому пансіоні, вони — просто відживлені мертвяки тих часів. Переїде звідси й усе зникне. А мертвяків ніколи не треба оживляти, навіть на часинку, бо вони тільки безладно, жалюгідними непотребами товчуться в сучасному, а людина спотикається об них.
Загайкевич тихо підводиться й переходить до шахістів. Але йому зараз же стає так порожньо та нудно й так виразно стає чути, що він себе відірвав від чогось теплого, рідного й любого, що він похиляє голову й стоїть так довго в глибокій задумі за стільцем Соні. Чим же йому, властиво, така люба та рідна та жінка? Красою? Та хіба він не мав чи не може мати скільки-хоч кращих за неї? В чому ж тут принада ця, що аж болем стоїть у грудях? В чому може бути рідність із цією буржуазною інтелігенткою, чужою до всього його життя? Мертвяки! Вони тягнуть до тієї "чистоти", до наївної віри в "честь", "кохання", що аж світяться з фіолетових очей цієї невинної буржуа-зочки.
Загайкевич з усміхом підводить голову, знову підходить до свого місця й сідає по другий бік Лесі. Ольга Іванівна тепло й привітно киває йому головою. Задоволена, що повернувся? Ні, її все ж таки гріх називати буржуазочкою. Вона — один із тих мертвяків, дорогих та любих, що колись жили в тому самому пансіоні й наївно малювали собі соціялізм "за образом і подобієм своїм". Вона ж зве себе СОЦІАЛІСТКОЮ, чого ж більше вимагати? І хто знає, що для соціялізму має більше ваги: наївність "чистоти" чи тверезість реальности?
Раптом двері до сальону розчиняються і вбігає Свистун. Швидко та щільно зачинивши за собою двері, він навшпиньках вибігає на середину кімнати й підносить обидві коротенькі ручки догори. Жовта щіточка волосся прим'ялася збоку від капелюха, прищики страшенно червоні й горять, аж блискають, як зорі, а тоненькі губки чогось спухлі.
— Увага! Ради Бога! Я вам наготовив чудовий номер на сьогодні!
Його криваві прищики, підведені догори ручки, вся гостренька пичка, — все в такому загадковому піднятті, що всі затихають, замовкають і чекають.
Свистун похапцем озирається на двері й свистливим шепотом кидає то до одної групи то до другої:
— Зараз тут буде пан Кавуненко! Не звертайте на нього ніякої особливої уваги. Чуєте: ніякої особливої уваги! Ні про що не питайте, тільки подавайте репліки та хваліть.
Пані Кузнецова кидає уважний погляд на дошку з шахами і зараз же знову наводить очі на маленького схвильованого чоловічка.
— Але в чому ж річ? Ви скажіть, щоб ми могли орієнтуватися.
Свистун увесь пригинається і таємниче-радісно шипить:
— Пан Кавуненко — п'яний! Розумієте? Надзвичайно п'яний. Сам випив цілу пляшку коньяку й масу ще всякої всячини!
— О!
— Ні, ні, ви не бійтесь, не бійтесь! Я вам ручусь. Можете вже покластися на мене. Він — тихий та лагідний і ніяких бешкетів. Абсолютно. Тут уже я Гарантую. Але він — як сновида. Розумієте? І його не можна будити. Він — цілком інший. Побачите самі. Номер буде чудовий, я вам кажу! Тільки, ради Бога, ніякого дивування, все наче так і слід. Так, він зараз увійде! Він там роздягається.
Загайкевич бачить, що Ольга Іванівна чогось почервоніла всією шиєю і низом лиця, як деякі люди, що почувають тяжку образу або сором. Справді, вести мертво п'яну людину до сальону, це вже з боку цього фертика занадто безцеремонна річ. Та й сам він, очевидячки, п'яний.
— Може б, ви хотіли піти звідси, Ольго Іванівно? Ольга Іванівна живо, нашвидку обертається до нього.
— О, ні! Я хочу побути тут. Це — цікаво. В мене...
Але двері знову розчиняються, Свистун прикушує губу, моргає до всіх і з байдужим, недбалим виглядом, засунувши руки в кишені, схиляє голову на плече.
Входить пан Кавуненко. Насамперед, ніякого розгардіяшу в зовнішньому вигляді, — навіть проділ на волоссі той самий акуратний, борідка зачісана, одежа скрізь застебнута як слід. У ході ніякої непевности чи похитування. Навпаки, немов би більше певности, твердости в ногах і гнучкости та вільности в тілі. Навіть немов би якийсь плавкий ритм, ґрація в рухах. Він привітно, стримано-ґалянтно і все з тією самою, незвичною для нього легкістю та вільністю вклоняється всім. Тієї стисненої вирівняности, того ніби боком просування раз-у-раз попід стінами, нема й сліду.
І от з цього найбільше видно, що, дійсно, з ним сталося щось надзвичайне. Та ще з очей: вони не такі здивовані та круглі, як звичайно, а довгастіші, важчі та добріші. На схилах носа ті самі гумористичні зморщечки, що іноді, — так рідко, — бувають у нього.
І немов би ніякої зміни, і цілком інша людина.
— Ну й погодка в цьому сучасному Вавилоні! Гунявість у голосі значно помітніша, але вона звучить
сьогодні м'яко та ніжно, як у старому інструменті. Навіть приємно чути її.
Вищий швед занадто співчутливо подає репліку:
— Знову дощ?
— Та який! Коли він піде ще кілька днів, то ковчегами — не ковчегами, а ґондолями треба запасатися.
Пані Кузнецова весело підхоплює:
— І гітарами! І бальконами! І коханими!
Пан Кавуненко ґалянтно схиляє перед нею голову.
— Осмілюся виставити свою кандидатуру.