Гуморист, панове, надзвичайний. Ну, заспівайте. Співає теж знаменито. Ну?
Гунявий якось і смішно, і жалюгідно посміхається та принижено мовчить.
Свистун зневажливо знизує плечиками, вибачливо ляскає Гунявого по плечу й дає йому спокій.
І Леся помічає, як Соня уважно-уважно придивляється до них обох. Немов би часом під'юджує Свистуна. І потім Свистун у кімнаті Гунявого задає йому прочуханки за дикунство та невміння поводитися в європейському товаристві.
Лежачи в себе в ліжку в темноті, Леся довго чує овечий, самовпевнений голосок і глухе гуняве бурмотіння у відповідь йому. Що за стосунки між ними? Яке є право в Свистуна так поводитися з цим чоловіком? Невже все це тільки гра Гунявого, як пояснюють Мик та Фінкель? Якось занадто вже хитро, без потреби принизливо. Може, Свистун знає, хто він і шантажує на цьому? Так усе одно така людина, як Гунявий не може допустити з собою такого поводження. Може, це зовсім і не Гунявий?
І хоч це зовсім безпідставна гадка, Лесі чогось хочеться зупинитися на ній. Надто вночі, коли не спиться, коли все затихає в пансіоні й у цю тишу, як на дно скаламученої річки, осідає сміття буденщини і стає прозоро та сумно на душі. Тоді особливо ця гадка здається реальною. І з кожним днем вона неначе все більше й більше оживає, набираючи плоті та руху.
Затишно-затишно згорнувшися під ковдрою, накривши нею навіть голову й зробивши таким чином, як колись у дитинстві, "хатинку", Леся лежить непорушно й починає думати.
Так от: Гунявий — зовсім не Гунявий. Він не чекіст, не вбивця, не злодій. Він і не Кавуненко, а якось інакше зветься. В дійсності він чесний, сміливий, героїчний. Він.., так, він — старий революціонер, із тих, що колись ішли на каторги та розстріли за свої переконання. Він приїхав до Парижу, щоб убити якогось важливого реакціонера. Але для цього йому треба зустрітися з одним своїм товаришем. От він його й шукає. Свистун же... Свистун — шпигун отих реакціонерів, приставлений до нього, щоб слідкувати за кожним його кроком. Він це знає і, щоб обдурити своїх ворогів, прикидається таким із Свистуном.
Він закоханий у неї, в Лесю. А вона — зовсім не вона. Нічого-нічого не було, навіть того року замужем, того чаду кривавого патріотизму, тих розпутних бешкетів з "героєм"-чоловіком. І ні революції, ні того жаху, ні кошмару блуканини, ні Мика, нічого-нічого. От просто вийшла заміж, чоловіка вбито через два тижні на війні, і вона з батьком своїм, професором (таким чистим, прекрасним!) виїхала до Швайцарії ще на початку війни. Там вона прожила в горах увесь час, там поховала свого батенька й звідти переїхала просто сюди, до Парижу. І нічого-нічого вона не знала, не знає, майже незаймана фізично та духово, чиста-чиста тілом і душею, добра, ніжна, розумна, освічена.
І от він закоханий у неї. Він не може, не сміє, не має права виявити свого кохання, бо дав обітницю не кохати, не жити особистими радощами, поки не виконає свого революційного обов'язку. Але сила її правабливости така велика, що все ж таки він любить її, — таємно, з боротьбою, але глибоко, чисто, свято, до смерти. От тому він не сміє говорити з нею, через те ніколи не посміхається їй, тому навмисне стискує себе й навмисне робить себе в очах її незграбним, жалюгідним. Навіть для цього, (ага, от це якраз воно!) навіть для цього терпить цього Свистуна й дозволяє йому принижувати себе, щоб вона не могла покохати його, такого мізерного. І от через що дозволяє собі тільки кидати на неї оці уважні, довгі, благальні погляди!
Але вона прозріває його таємницю. Вона теж його кохає, але не хоче порушувати його обітниці й мовчки страждає та терпить. І обоє, ховаючи одне від одного свою любов, допомагаючи навіть викорінити це почуття, люблять все дужче та дужче.
І гіркий та солодкий сум ніжним болем обгортає Лесю й заколисує її.
Але вранці з'являється Фінкель і скаламучує все сміття знову на поверхню душі.
Винайнятий детектив-француз подав нові інформації про Гунявого. Вчора чекіст знову вранці стояв біля воріт фабрики Сітроена і слідкував за робітниками. По обіді він був на біржі кінематографічних артистів, де товчеться безробітна еміграція, і все когось шукав. А ввечері з Сонькою та Свистуном був у Moulin Rouge, потім в окремому кабінеті.
Ох, ця Сонька! Вона таки підчепить його. Дуже боятися, розуміється, нема чого, бо таких Соньок він мав уже багато, а секрету свого їм не викрив. І поки не знайде свого компаньйона, більшовики не страшні — яка їм рація хапати його тепер? Але хто знає, може, він раптом завтра знайде свого товариша. Що тоді? Слід би мати його на цей момент уже в своїх руках. Ну, як роман з ним? Усе тільки споглядає. Гм, це, розуміється, добре. Хай собі з Сонькою по ресторанах і навіть готелях їздить, це — неважливо. Один такий погляд важливіший за всі готелі. Але... чи не можна б, проте, трошки вже ближче підійти?
Лесі вже чогось неприємно, нудно й досадно слухати Фінкеля.
— Знаєте що, Науме Абрамовичу, давайте ми...
їй хочеться сказати: ... "зовсім не будемо балакати про це", але вона стримує себе.
— ... давайте домовимося: як буде щось нове в мене, я буду вас викликати й розповідати. А то ви витрачаєте час іноді зовсім даремно. Згода?
Наум Абрамович обурюється й ображається.
— Ольго Іванівно! Ви можете сказати про Фінкеля, що він три чверті свого життя витрачає по-ідіотському. Будь ласка. Але сказати, що хоч одна хвилина в присутності ваших очей даремна, це все одно, що сказати, ніби я волію діставати гонорар фальшивими векселями, а не чистим золотом. Таким ідіотом я ніколи не був. І не буду. Отже, ви дозвольте мені мати цю радість якомога частіше. їх так небагато.
І він її має, цю радість, майже щодня. А Леся вночі, коли в тишу осідає сміття життя, провадить далі:
Так от: він любить її. Але реакціонери довідалися про його намір і підіслали до нього ще одного шпигуна — Соню. Він і про неї знає, хто вона, але вдає, що не догадується, щоб таким способом краще заплутати своїх ворогів. І для того їздить із своїми шпигунами по ресторанах, кафе-шантанах і готелях.
Але що більше він брудниться з цією шпигункою, то чистіша, гарячіша й глибша стає його любов до неї, своєї єдиної. І що далі немов би він відходить від неї, то ближчий стає їй, то любов до нього заповнює всю її істоту. Вся вона пересякнена нею, як сукня, на яку вилито флякон пахощів. Куди б сукню не сховати, вона все пахне пахощами й на все довкола себе випромінює їх.
Ні, любов, як гай весняний, повний духу трав, квіток, цвіту кохання. Хто б не ввійшов у нього, кожного, найсухі-шого, найгидшого, він обіймає й опахає своїм духом, чистим, ніжним, солодко-любовним. Немає в ньому ні добрих, ні злих, ні чистих, ні нечистих. Навіть шпигунок немає.
Але настає день, і знову наносить Фінкель сміття в прибрану по-святочному душу, у весняний, чистий гай.
— Зверніть увагу, дорогусенька: він часто обмацує себе руками трошки нижче грудей. Він це робить уже майже машинально. Там у нього в поясі зашиті папери, і він автоматично перевіряє, чи цілі. Неодмінно зверніть на це увагу!
— Ви помітили, Ольго Іванівно: він страшенно не любить розмов про більшовиків, а надто про ЧеКа. Помітили? Це надзвичайно виразно видно. Я навмисне часом наштовхую розмову на цю тему. Сонька не уникає, вона сміливо лає більшовиків. Але він навіть не ховає: моментально хмарніє, насуплюється, починає бігати очима й тікає. Ви помітили?
— Між іншим, любусенька, справа наша може скінчитися погано. Ви знаєте: цей негідник може ґиґнути. Одного чудового дня він може відібрати собі життя. Так, так, я теж злякався, коли мені детектив доніс, що Гунявий (мсьє Кавуненко) чогось часто зупиняється на мосту й дивиться у воду. В детектива враження від нього в такі моменти таке, як від людини, що от-от кинеться в річку. Каже, що таке понуре страждання на лиці й у всій постаті, такі рухи, повні туги, що аж страшно. Ну, ви вже так дуже не лякайтеся. Я все ж таки вірю, що й чекістові, який відібрав сотням життя, не так легко відібрати одне життя, коли воно його. Але, видно, і в таких типів бувають муки сумління.
А Лесі виразно пригадується: ранок, Анріетта прибирає кімнату Гунявого. Леся виходить у коридор. І зразу бачить: біля вікна висока постать у жовтій піжамі з блакитними пасочками по ній. їй видно тільки профіль його, хлопчаче, здивоване око. І от це око застигло й непорушно, скляно дивиться в порожнечу. Уста зігнуті підковою, пухлі щоки разом з борідкою відвисли.
Швидко повернувшися на стукіт Лесиних дверей, він страшенно ніяковіє, незграбно вклоняється і йде до своєї кімнати.
І ще: Леся по обіді лежить на канапці, вкрившися пледом і згорнувшися бубликом. Лежить довго, без найменшого гомону й руху. Він часом ходить у себе. І раптом — не то вибух чудного кашлю, не то ридання. Лише на один момент. Може, і справді, то кашель був, але Леся чогось уся завмирає від нього.
— Потім, знаєте що, голубонько... Вибачте, що я втручаюся не в свою компетенцію. Але мені здається, що цей кат не без сентиментальности, не зважаючи на свій зацькований вигляд. Ви помітили, як він любить музику? А Свистун мені казав, що він так співає українських пісень, що Тутанхамон заплакав би, коли б при ньому заспівав. Так от, я радив би вам колинебудь заспівати, ви ж так знаменито співаєте українських пісень, що, десь, не гірше за нього. На щастя, Сонька не вміє. Бо я знаю типів, що за українські пісні женилися з кафе-шантанними дівчатами. Занадто дорога, на мою думку, ціна за українські пісні, але що ти зробиш з такими людьми.
І знову Леся вночі, коли спить пансіон і ввесь квартал, коли у вікно відсівається сяйво з-над Парижу, затишно-затишно підгортає під себе ноги, робить "хатку" під ковдрою й починає вимітати все сміття з гаю.
І з кожним днем хазяйці пансіону та покоївкам все більше й більше подобається пані Антонюк. Спочатку така поважна, аж сувора була, такою здавалася сухою та замороженою. А тепер, просто на очах міняється, як відтає: така мила, уважна, привітна. Чи забалакати до кого, чи допомогти, чи розважити та потішити. І все з промінястою фіолетовою посмішкою очей, з легесеньким гумором. Отак, як не знаєш добре людини, можеш помилитися.
Та не тільки хазяйка пансіону, але й Наум Абрамович не може надивуватися та намилуватися.