Цілющий камінь

Давидов Анатолій

ВИГНАННЯ

Напад мамонтів. Кер рятує Священний вогонь. Суворий закон. Приготування в далеку дорогу. Супутниця

Мамонти трощили все з такою ненавистю, ніби хотіли помститись за своїх родичів, з кісток яких було складено оті жалюгідні житла. Ватажок стада осатаніло топтався своїми широченними ступнями по Священному вогню, аж задиміла на ньому густа шерсть. Тоді він переможно заревів, відкинув хоботом товсту шкуру, якою було вкрите головне — Материнське житло, й подався до річки. За ним рушили інші.

Кер, сидячи на високому дереві, ще довго спостерігав, як тварини бовтались у воді, обливаючи одна одну, а коли переконався, що ті вже не повернуться, з острахом наблизився до зруйнованих жител. Десь тут, під понівеченими шкурами, кістками і бивнями, лежить старий Ор. Скільки й пам’ятає Кер, хоч би куди вирушав рід — на полювання чи, як зараз, по коріння, — Ор лишався біля Священного вогню. Старий не знав голоду: біля його житла завжди лежала їжа, навіть тоді, коли голодували всі. Але й Ор не мав спокою — вдень і вночі він підтримував Вогонь. Ніхто не мав права, навіть Мати роду, самочинно запалити від того Вогню бодай скалочку. Це робив тільки Ор.

— Ор! Ор!. Де ти? — тихо покликав старого Кер.

Ані звуку. Кер підійшов до Священного вогню. Розкидані довкола головешки ледь жевріли.

"А що як Вогонь помре?" — вжахнувся хлопець. Багаття завжди зігрівало всіх у холодні ночі, на ньому смажилося м’ясо, Вогонь захищає людей від нападу хижих звірів.

Кер озирнувся і побачив Ора. Старого не можна було впізнати: так понівечили його звірі. Хлопець кинувся на допомогу, але Ор зупинив його:

— Дай Вогневі їсти!

— Боюся, Ор! Священний вогонь може не прийняти від мене… Я не оборонив його від мамонтів!

— Швидше, бо він сконає! І тоді всі загинуть… — прохрипів старий. Голова його безвільно впала на землю, а тіло здригнулося. Кер зрозумів, що Ор помирає. Тоді хлопець заплющив очі, повернувся обличчям до Вогню й кинув у нього кілька галузок.

Кер боявся розтулити повіки, йому здавалося, що ось-ось вдарять громи і на нього впадуть вогненні блискавиці. Але довкола стояла тиша — і він розплющив очі. Вогонь горів веселим полум’ям. Хлопець упав на коліна і звів до неба руки. Він плакав. Чи з горя, чи з радості, а чи з великого страху.

Таким його й застали ті, хто повернувся.

Мати роду, висока, владна жінка, одразу все зрозуміла й гнівно запитала сина:

— Чому не сповістив про напад?

Кер не знав, що відповідати. Сказати правду, що тесав із кістки рибину і не помітив, як мамонти напали на селище, не зважився.

— Проспав?

Хлопець хитнув головою.

— Ти негідний годувати Вогонь! — сказала Мати й звернулася до юрмиська, що мовчки стояло довкіл.

— Нут стерегтиме Священний вогонь!

З натовпу вишкандибав сивий чоловік. Це був брат Ора, дядько Матері роду. Колись мужній і дужий мисливець тепер страждав на ноги і займався лише збиранням корінців, ягід, молюсків, трав.

Нут приніс сухого хмизу й кинув у полум’я. Потім став перед Вогнем на коліна. Хмиз спалахнув, полум’я піднялося вище. Довкола пролунало:

— Вогонь любить Нута!

Мати підійшла до свого житла, покликала чоловіків, щоб ті забрали тіло її батька. В очах — ні сльозинки. Лише хода видавала, яке тяжке горе спіткало її.

А люди вже зносили уцілілі кістки і шкури докупи, а потрощене — до глибокого яру.

Кер стояв як укопаний. Ніхто до нього не підходив, не звертався. Мати хоч і не сказала свого вироку, але хлопець знав, що він буде суворий.

Постоявши ще трохи, Кер стежкою спустився до річки. Продерся крізь густі зарості очерету, на якусь мить зупинився в розлогих кущах верболозу.

— Кер! — почув притишений голос.

З кущів вийшла Оле. Кер був іще малий, коли її знайшла немовлям його мати на місці селища сусіднього роду. Ніхто не знав, чому дівчинку кинули напризволяще. Керова мати виростила Оле й, коли була в доброму гуморі, кликала сина до себе й казала, що невдовзі, як Кера посвятять у мисливці, дозволить йому одружитися з Оле. Дівчина подобалася хлопцеві. Вона вміла швидко бігати, спритно лазити по деревах, ловила не гірше за інших рибу, а ще в неї були довгі чорні коси й великі-великі очі. Часто вечорами, коли натомлені люди влягалися спочивати, Кер з Оле йшли до річки й довго там сиділи, аж поки хтось із вартових кликав їх додому.

Кер тривожно дивився на дівчину. Невже й вона його звинувачує?

— Ти справді проспав?

— Ні, Оле. Я тесав для тебе ось цю рибину, — дістав з-під, шкури, перекинутої через плече, невеликий амулет.

— Візьми. Вона принесе тобі щастя!

Оле вихопила з рук фігурку й жбурнула у воду.

— Вона принесла тобі горе, то й мені принесе…

Кер простягнув руку, хотів погладити її волосся, та вона відсторонилася.

— Тебе проженуть, я знаю! На розтерзання звірам!

— Я не боюсь!

— Але знай: і я піду з тобою. Візьмеш? — І, не дочекавшись відповіді, зникла у верболозі.

Кера судили усім родом. Мати, як завжди, сувора й незворушна, мовила одне слово:

— Вигнати!

Керове серце закалатало, він знав, як любила його мати і як нелегко було їй сказати це слово. Але такий звичай — хлопець мав спокутувати свою вину.

— Вигнати! — знялися вгору списи, полетіло каміння.

І Кер пішов. Очі забігали слізьми, та він не витирав їх.

Аж коли переступав жердину, що перетинала стежку до селища, біля Священного вогню стрепенувся Нут.

— Схаменіться, — вигукнув він. — Кер врятував Вогонь. Я чую, як Вогонь прощає хлопцеві провину.

Юрба, невдоволена втручанням Нута, загула, завирувала. Люди не звикли поступатися звичаями. Кер завинив і повинен був розплатитися за це.

— Кер мусить покинути нас, — промовив брат Нута, мовчазний Рум, найкращий у селищі знавець лікувальних трав. — Але він може й повернутися до нас, якщо знайде Цілющий камінь. Під час нападу мамонтів камінь зник. А чим я лікуватиму поранених, — рослини не завжди допомагають! Нехай Кер шукає Цілющий камінь. Якщо знайде, ми простимо його.

— Хай буде так! — суворо мовила Мати, і очі її потеплішали. — Йди, сину, вниз по річці, аж до гір, там у глибоких розщілинах скель шукай Цілющий камінь. Який він — бачив! Ми чекатимемо тебе.

Так, Кер не раз бачив Цілющий камінь. Навіть тримав його в руках, як допомагав Румові готувати з нього ліки. Старий одкришував од темно-коричневої грудки декілька шматочків, товк їх на порошок, а потім змішував із жиром. Мазь допомагала гоїтися ранам. Старий дуже беріг камінь, витрачав ощадливо, адже майже жодне полювання на великого звіра не обходилося без поранених. І ось тепер люди залишилися без ліків…

— Я повернуся з Цілющим каменем! — присягнувся перед Священним вогнем Кер.

— Чекаємо! — загукали всі й опустили нарешті руки із списами.

Керові дозволили переночувати в селищі. Хлопець готувався в далеку дорогу. Він зламав кілька молодих грабів, кам’яною сокирою обрубав гілки й у полум’ї обсмалив верхівки. Так загострив списи. Потім вибрав два найміцііших і метнув у розіп’ятий на кущі старий шматок шкури. Побачив у ній дірки й, задоволений, поставив списи біля дерева. З оленячого рогу зробив собі молоток.

Помітивши, що Кер виготовляє зброю, Ой, один з його друзів по риболовлі, приніс дротик із кістки.

Мати передала шило, голку і гострий крем’яний ніж. Більше йому не треба було нічого, і хлопець влігся біля підніжжя велетенської ялини. Втома, переживання збороли Кера, сон полонив його одразу. Хлопцеві снилися височенні гори, ущелини, всіяні Цілющим каменем.

Розбудив його легенький дотик до щоки. Хлопець стріпнувся й скочив на ноги, — ніде нікого, тільки погойдується гілочка на кущі, певно, тут таки хтось був.

"Мати", — здогадався хлопець і став збиратися в дорогу.

Коли все було готове, окинув поглядом селище, над яким вився димок від врятованого Кером Священного вогню, й, зітхнувши, попрямував до річки. Вирішив іти вздовж берега. Так було легше, а якби напали звірі, міг ускочити у воду й перепливти на другий бік.

Виблискували роси, сонце підігрівало землю, здіймався легенький туман, застилаючи далекі обриси рідних жител.

Ще недалеко відійшов од селища, як почув, наче хтось іде слідом.

"Невже погоня?" — злякався, бо сховатися ніде. Вода не врятує його від людей, які вміють плавати й пірнати не гірше від нього.

"Буду захищатися!" — вирішив, та за хвильку опустив списа: перед ним стояла захекана Оле.

— Кер! — мовила вона. — Оле піде з тобою. Мати роду відпустила мене.

— Як знаєш! — удавано байдуже сказав юнак. — Гори далеко звідси. Колись Нут розповідав: щоб дійти до них — одного літа мало. Навколо звірі, чужі люди, можна й не повернутися.

— Я піду з тобою! — Оле взяла у Кера один із списів. — Ходімо!

У ДОРОЗІ

Сніданок. Кер полює на щуку. Пастка. Напад вовків. Оле вбиває орла. Небезпечні зустрічі

Довго йшли мовчки. Сонячне проміння розганяло сріблясту поволоку туману, спадала роса, та хода мандрівників сповільнювалася.

— Кер! — торкнула хлопця за плече Оле, — давай відпочинемо. Я стомилася!

— Так ми довго добиратимемося до Цілющого каменя, — невдоволено мовив Кер, однак зупинився.

— Їсти хочеться!, — тільки зараз відчув, що, в роті й риски не було з учорашнього дня.

А Оле вже оббирала з листя червоної лози невеликих равликів.

— Бери! — подала йому цілу пригорщ.

Вони всілися спина до спини — так завше сідали мисливці, коли вдвох були на полюванні, щоб їх не захопив зненацька звір, — і смакували молюсками.

— Мало! — сказав Кер, і Оле знову подалася до прибережних лоз.

Наївшись равликів, вони рушили далі. Сонце піднялося високо. Туман упав, і їм добре було видно заплаву. На другому, крутому березі ліс підступав до самого урвиська. Височенні дерева розкинули своє вікодавнє віття, біля них кучерявилися кущі. Кер заздрісне глянув на той берег, однак, змірявши поглядом ширину річки, подумав, що Оле подолати її несила. Невдовзі дорогу їм перетнув бурхливий потік, що впадав у річку. Вони спробували перебрести його, але переконались, що це неможливо, й почали шукати брід.

Кер стрибав з купини на купину, сподіваючись зловити хоч трохи риби. Велетенська щука поволі випливла з-під кущів й ушнипилася зеленкуватим поглядом у хлопця. Мить — і її пронизав спис. Ще мить — і Кер сидів на ній верхи, затиснувши пальцями очі хижачки. Це був його несхибний прийом паралізувати здобич. Він завжди виручав хлопця на риболовлі, викликаючи у його однолітків повагу і заздрість.

1 2 3 4 5 6