Озивайко

Анатолій ДАВИДОВ

ОЗИВАЙКО

МІСЯЦЬ ТИШІ

Люблять вихованці дитсадка, коли їх перевідують шефи-жовтенята: гуртом цікаву книгу прочитають, витинанку склеять, нову пісню розучать... А коли з жовтенятами приходить їхній командир шестикласник Петько Чебрець, радість неабияка — той стільки казок знає, що може добу розповідати або ще й довше!

Тож і цього разу, тільки-но Петько з жовтенятами переступили поріг дитсадка, діти відразу потягли його до кімнати казок. Повсідалися півколом на великому пухнастому килимі, тільки очі блищать.

— Ви про Озивайка чули? — запитує у дітей Петько.

— Ні,— за всіх одказує Тарасик.— Розкажи!

— Нічого б і я не знав про Озивайка, коли б не потрапив був у халепу: взимку в заметіль заблукав у лісі. Думав, пропаду, та, спасибі, Озивайко допоміг, вивів мене на узлісся.

— Що ж то за Озивайко, невже й морозу не боїться? — дивується Тарасик.

— Нічого Озивайко не боїться — ні морозу, ні спеки, ні бурі, ні блискавки! — продовжує Петько.— Бо казковий він. Чули про лісовичків, які у дрімучих лісах мешкають? Оберігають від напасті птахів, звірів, дерева й кущі. Хто їх покличе, відразу ж відгукнуться, завжди на допомогу прийдуть. Отакий і Озивайко. Відтоді як мене врятував, ми з ним — нерозлийвода.

— Вигадуєш! — Тарасик недовірливо глянув на Петрика.— Де ж це було, щоб лісовички з казки виходили? Та ще й з людьми дружили!

— З Озиваиком увесь наш шостий клас дружить: він не раз нас у ліс водив і таке показував, що самі нізащо того не побачили б. Хочете — і вас з ним познайомлю!

До лісу йти недовго. За якихось півгодини були вже там.

— Озивайко! Де ти?

— Тут я! — з-під розлогих кущів ліщини вийшов русявий хлопчик у зеленому вбранні.— Знову, Петю, гостей привів? — привітно всміхнувся.

Діти од несподіванки заніміли, тільки Тарасик протиснувся наперед і простяг лісовичкові долоню:

— Давай знайомитися!

...Невдовзі Озивайко запросив дітей на прогулянку.

— Вам Петько, гадаю, сказав, що червень — місяць тиші? — мовив. Діти одразу ж притихли.

— А чому він так називається? — пошепки запитала Маринка.

— Поясню, тільки пообіцяйте, що не галасуватимете в лісі.

— Обіцяємо! — тихенько сказали малі. Немовби легенький вітерець прошелестів...

— Та перш ніж до лісу йти,— сказав Озивайко,— зроблю вас, друзі, невидимими. Тоді вже напевне жодного звіра чи птаха не сполохаємо.

— Як це — невидимими зробиш? — не на жарт злякався Тарасик.

— А ось так! — Озивайко плеснув у долоні — й нікого не стало видно. Навіть Петька!..

— Озивайку! — ще тихіше прошепотів Тарасик.— А невидимим можна говорити?

— У лісі — ні! — впевнено відказав лісовичок.— А так — скільки завгодно.— І повів усіх стежиною в глиб лісу.

Тарасик оступився, ненароком на когось наштовхнувся (не видно ж!) і впав на кущі. Звідти одразу пташка випурхнула.

— Отакої, хлопче! — обурився Озивайко.— Ледве не наступив на соловейка!

— А що він там робив? — поцікавилась Оксанка.

— Як це що? — здивувався Озивайко.— Пташенят висиджував у гнізді.

— А яке воно у солов'я?

Озивайко глянув на сполохану Тарасиком птаху, що сіла на сусідньому дереві, й промовив:

— Хіба не бачите його ось тут на землі, між коріння?

— Справді, гніздечко,— зраділа Маринка,— ще й четверо яєчок у ньому!
Всі замовкли. Соловейко, заспокоївшись, знову сів на місце. Діти навшпиньках рушили геть.

— Тепер збагнули, чому червень — місяць тиші? — запитав лісовичок, коли відійшли досить далеко.

— Бо в цей час птахи пташенят висиджують,— прошепотів Тарасик.

— А є такі, що вже малят вигодовують,— продовжував розповідь Озивайко.— Ось погляньте вгору! Що там?

— Шпаківня,— здивувалась Маринка.— Звідки вона в лісі взялася?

— Ваші шефи — піонери — почепили. Зараз у ній шпаки аж семеро пташенят вивели.

Тут і шпак нагодився. Тільки-но підлетів до отвору, а звідти висунувся широко розкритий дзьобик. Шпак сунув туди принесене і полетів.

— Ох і їдять же ці пташенята! — сказав Петько.— За день майже чотири сотні комах, гусениць, равликів приносять їм дорослі птахи. Уявляєте, скільки шкідників вони знищують? Від цього лісу велика користь!

— Пташенята не лише у шпаків вивелися,— вів далі Озиваико,— а й у граків, синиць, дятлів, які літають без перепочину в пошуках харчу: треба діток годувати, щоб швидше росли. І у звірів також з'явилося потомство — підростають козенята, вилазять з нір лисенята, гріються на сонці борсученята. Хочете, покажу, як вони це роблять?

— Хочемо! — голосно гукнув Тарасик і, хоч не бачив виразу Озивайкового обличчя, зрозумів, що завинив, і знітився.

...Борсученят побачили на крутосхилі яру, порослого чагарником. Троє звіряток лежали поблизу входу до нори. Кумедні такі. Час від часу вони переверталися з боку на бік, як справжні пляжники. Діти хотіли підійти ближче, та Озиваико не дозволив — навіщо, мовляв, лякати! І все ж таки у когось під ногами лунко тріснула суха гілка. Одразу ж із нори вискочив дорослий борсук і хутко позаштовхував малят у схованку.

А невдовзі побачили ще одне диво: дика качка вела кудись свій виводок — десь із десяток пуховичків.

— Куди це вони йдуть, як тут опинилися?

— Знаю я цю качку,— пояснив Озиваико,— вона виводить каченят у дуплі невисоко над землею і одразу йде з ними до води: там і харч, і безпека.

У лісі тихо. Коли це щось як закаркає, як застрекоче!

— Хто це? — кинулися всі до Озивайка.

— Зараз побачимо,— лісовичок підвів їх до старезного дуба, під яким клу-бочилася зграя сорок і ворон.

Підійшли ще ближче й помітили на гілці великого птаха.

— Вухата сова! — упізнав Петько.— Тільки чого це сороки та ворони напали на неї?

— З пугачем переплутали,— усміхнувся Озиваико.— Той іноді малят у птахів краде, а ця сова мишами та полівками живиться. За літо близько тисячі їх знищує. Отож зважте, яку користь дають сови, якщо одна полівка з'їдає за літо майже кілограм зерна!

— Ти диви, скільки зерна зберігає нам сова — майже тонну! — аж охнув Петько.— Чого ж тоді, Озивайку, дивишся спокійно, як ті розбійниці над нею збиткуються?

Озивайко щось гукнув до сови, та знялася з гілки й полетіла в зарості молодих ялин.

— Сови,— сказав Озивайко,— полюють уночі. Тоді, коли хижі птахи сплять...

Дітям уже час було вертати додому, та Озивайко зупинив їх.

— А ось у тому дуплі,— показав на отвір у стовбурі,— живуть кажани. Вони також полюють уночі й знищують багато комах-шкідників. Хочете зазирнути? Тільки тихенько, щоб не сполохати маленьких охоронців лісу.

Підійшли до дупла. Ані звуку. Зазирнули всередину. Там, вчепірившись кігтиками в дерево, висіло вниз головою з десяток руденьких тваринок. Геть як миIі, тільки з крилами. Сплять!

— Отакі мої помічники,— промовив, як одійшли, Озивайко.— Без них я був би як без рук!

Зачаровано слухали діти Озивайка. Такий, як і вони, хлопчик, а скільки знає. Що то, як казковий!

Озивайко хотів іти з дітьми далі, в глиб лісу, та Петько зітхнув — час дошкільнят до дитячого садка вести. А ті:

— Нехай з нами й Озивайко йде!

— Не можна, друзі, ліс полишати, а ви ще приходьте,— лагідно всміхнувся лісовичок.— І щоб не дуже поспішали. Гаразд?

...Вже прощалися, аж Тарасик спохопився:

— Озивайку, ми так і залишимось невидимками?
Лісовичок плеснув у долоні, і всіх знову стало видно.

КОГО "ЛЮБЛЯТЬ" БЛИСКАВКИ

А липень таки недаремно вважають найтеплішим місяцем року. Навіть уночі не зачиняються вікна спальних кімнат лісової дошкільнятської дачі. І дітям анітрохи не холодно, а сьогодні було навіть душно. Вихователька сказала, що це на дощ. Аж ні, вранці вітерець набіг, погнав хмари по небу, й невдовзі засяяло сонце. Після сніданку Петько прийшов з жовтенятами (вони в сусідньому піонерському таборі відпочивають) й повів дітей на прогулянку.

Довкола дачі липи ростуть. Високі та розлогі. Нещодавно вони зацвіли, і тепер повітря напоєне медовими пахощами. Над липами гудуть бджоли. Їх безліч.

— А чи знаєте,— запитав Петько,— скільки одна бджолина сім'я за день може меду назбирати? Близько семи кілограмів!

Діти підійшли до однієї липи. Тарасик спробував стовбур обхопити — та де там! Довелося уп'ятьох за руки взятися.

— Ці липи дуже давні, більш як три століття ростуть,— сказав.

Пішли в глибину лісу. Тихо похитуються стрункі сосни, зеленіє папороть, темніють ягідки чорниці. Петько чекав, що діти самі їх помітять, та хіба ж до того: тут дрозди молоденькі пурхають з гілки на гілку — вчаться літати, там зграйка шпаків промайнула...

Тарасик сахнувся від несподіванки — перед ним сиділо зайченя. Сіро-буре хутро зливалося з пожовклою травою, тому звірятка здалеку не було видно. Хлопчик радісно попрямував до зайченяти — воно не тікало. Що з ним? Хлопчик уже й руку простяг, щоб погладити вуханя, і лише тоді зайченя... прокинулося. Стрибнуло вбік і зникло. Тарасик подумав, що близько зайченяти ще ніхто з його групи не бачив, і пішов розповісти дітям свою пригоду...

Ніхто не помітив, як набігла темна хмара. Тільки-но сховалися під дубом, замигтіли перші блискавки, грім ударив розкотисто. Страшно стало.

Тут і знайшов їх Озивайко.

— Хто ж від грози під дубом ховається? — здивувався.— Це дерево найдужче від блискавки страждає. Ходімо в гущавину лісу. Туди вони рідко вдаряють.

...Діти сиділи під розлогим кущем ліщини й слухали Озивайка. А він розповідав їм цікаві речі. Виявляється, блискавки, крім дуба, "люблять" ще ялину, сосну, березу, а от в'яз і ліщину обминають.

СУНИЦІ У СЕРПНІ

Петько прийшов у дитсадок ранесенько.

— Озивайко до лісу запрошує,— сказав.— Хоче вас ягодами почастувати!

— Якими? — запитав Тарасик.— Суниці вже відійшли.

— А от і не відійшли! — всміхнувся Петько.— Озивайко знає галявину, де ростуть пізні ягоди.

І справді — чимала галявина майже вся червоніла од суниць. Діти притьмом кинулися їх збирати.

— Як назбираєте по чашці,— мовив Озивайко,— підемо до кринички, помиємо ягоди, а тоді вже й поласуєте. Так вихователька наказала!

Але раптом ягоди зникли.

Тарасик зрозумів, хто в тому винуватець.

— Не буду більше,— пообіцяв Озивайко. І Маринка знітилася: це й через неї смачних суниць не стало, адже смакувала ними, не помивши.

Озивайко перемовився з Петьком і тричі плеснув у долоні — на галявині знову з'явилися ягоди.

— Де вони були? — здивувався Тарасик.

— Я сказав суничкам, щоб вони від неслухів поховали свої ягоди під листочки,— засміявся Озивайко.

Невдовзі чашки були повні.