Наглухо застебнутий френч (такі френчі носила партійна еліта за життя останнього диктатора Сталіна), вузькі штани, заправлені в чоботи. На вигляд ще юнак.
Лежав і стогнав.
Переповнений жалем, я опустивсь на коліна:
— Що з вами сталося?.. Ви мене чуєте?.. Юнак розтулив повіки і подивився на мене.
У жодної людини я не бачив таких очей. Великі, майже на пів-обличчя і блакитні-блакитні. Але блакить ця не була живою, він був наче сліпий, очі його нагадували блискучу емаль стародавніх китайських майстрів. Моє зображення відбивалося в тих очах, як у холодному люстеречкові.
— Що скоїлось? — перепитав я, бо юнак все ще мовчав. Він ворухнувся, розтулив тонкі, як нитки, губи:
— Я впав.
— Звідки?
— Із скелі.
— Із скелі? Цієї стометрової скелі? І лишився живий?
— Пити! — простогнав юнак.
— Потерпіть, я принесу вам води.
— Ні, віднесіть мене до потічка.
Я завагався. Він був одного зросту зі мною, хтозна, чи вдасться продертися з ним на руках крізь оці густющі кущі. Але ж людина помирає од спраги!..
Поспіхом скинув рюкзак, спробував одірвати його од землі — юнак так і злетів у повітря. Тіло його ніскільки не важило. Він, як листок, погойдуючись, опускався додолу.
— Ой, обережніше!
— Пробачте, але я не знав, що ви такий легкий.
— Не знав, не знав! — запхинькав капризно юнак. — Що я вам, м'яч, щоб отак швиргонуть догори?
Напившись води та сполоснувши лице, юнак ожив.
— Негайно тікаймо!
— Тікаймо? Куди?
— Погляньте угору.
Я глянув у небо. Говерла обкуталась хмарами. Сизі, аж чорні, вони стрімко скочувалися донизу. Ось сліпуча нитка прошила їх наскрізь, пролунав погрозливо грім.
— Буде злива, — сказав новий мій знайомий. — Втікаймо!
— Але ж куди?
— До скелі, де ви мене підібрали.
Вже біля скелі юнак зупинився, глянув під ноги:
— Ховаймося!
— Куди ховатися? — скеля нависала над нами, і я не бачив у ній жодної тріщини, не кажучи вже про печеру.
— Ось сюди! — тупнув ногою юнак, показуючи на крихітну нірку під скелею.
— Отуди? — спитав я зачудовано. — Та туди й миша не пролізе! Юнак замість відповіді дістав з кишені плескату пляшечку з рідиною блакитного кольору.
— Влийте до рота кілька краплин. Тільки швидше, бо от-от буде злива!
І я — а що лишалось робити? — обережно накапав до рота кілька краплин рідини. Так і не встиг розібрати, яка вона на смак. В голові задзвеніло, все пішло обертом, і я знепритомнів.
Коли отямився, то лежав на землі, а юнак стояв наді мною і нетерпляче тупав ногою:
— Швидше підводьтесь!.. Швидше підводьтесь!..
Я хотів протерти очі, але не міг поворухнути рукою. Хотів звестися, але тіло моє наче приросло до землі.
— Що це зі мною? — спитав перелякано, ледь ворушачи язиком.
— Ну, що там іще? — спитав юнак невдоволено.
Я глянув на нього і ледь не зомлів: у нього зникло обличчя. Замість голови в нього на плечах гойдалася порцелянова куля.
Міцно стулив повіки, думаючи, що то мені привиділося. Розплющив очі: порцелянова куля продовжувала гойдатись наді мною.
— Зводьтесь, бо нас змиє злива, — квапив мене дивовижний юнак тоненьким, як павутинка, голоском. Вам доводилося чути, як озивається чашка з найдорожчої порцеляни, коли до неї діткнутися нігтем? Точнісінько так лунав голосок мого нового знайомого.
— Але ж я не можу звестися, — ледь ворухнув я багатокілогра-мовим язиком.
Порцеляновий хлопець ляснув себе по чолу:
— Як же я міг забути? Адже вага лишилась та сама. Ви не можете звестися, бо важите в сто разів більше проти вашого зросту.
Я нічого не міг зрозуміти. Вага мого тіла лишилася такою ж, як і була, і в той же час я важу в сто разів більше.
А юнак дістав іншу пляшечку, тепер уже з рожевим напоєм, і влив мені кілька крапель до рота.
По всьому тілу прокотився мелодійний передзвін. Я відразу відчув, як ота неймовірна вага, що приплюскувала мене до землі, враз зникла, а тіло моє стало легке, як всохлий листочок.
— Та зводьтеся ж!
Я легко звівся, оглянувся і застиг. Тепер уже од великого дива: все довкола набуло неймовірних, прямо-таки гігантських розмірів.
У запаморочливій висі губилося верхів'я скелі, з якої скотився юнак. Кожна травинка стала мов дерево, поряд здіймалася зелена гора, всіяна гігантськими квітами. Придивився і впізнав кущ ожини, крізь який я продирався.
І тут щось загуло, зашуміло — прямісінько над головою. Глянув у небо і побачив величезну кулю, що падала прямо на мене.
— Пригніться! — закричав юнак налякано.
Але було вже пізно: куля впала поруч, вибухнула бомбою, бризки обдали мене з ніг до голови, оглушили, осліпили.
— Що це? — запитав я, відпльовуючись.
— Дощова краплина, — відповів сердито юнак, обтрушуючись. — Тікайте, бо он летить ще одна!
— Куди?
— Он туди! — показав у бік скелі юнак.
Я глянув і розтулив од великого подиву рота: під скелею чорнів великий отвір печери.
— Ховаймось! — закричав знову юнак.
Сотні водяних бомб зашуміли, загули над нашими головами.
— А де ж мій рюкзак? — оглянувсь я безпорадно. Я ніяк не міг полишити рюкзак: там була вся необхідна апаратура.
— Візьміть, якщо вдасться його зрушити з місця. Оно він лежить.
— Це мій рюкзак? Ця гора, на яку дертись та дертись?
— Рятуймось! — закричав щосили юнак та й помчав чимдуж до печери.
Оглянувшись, я похолонув од жаху: прямо на мене з ревом, із свистом насувалася гігантська хвиля. З усіх ніг кинувся я до печери, а хвиля вже хижо ревіла за спиною: наздожене, захлесне, закрутить, понесе, як смітинку.
Як я встиг ускочити до печери, не пам'ятаю. Водяна стіна прошуміла мимо, сперте повітря дихнуло у спину, юнак же ухопив мене за руку, потягнув за собою:
— Бігом, а то вода добереться й сюди!
Важко дихаючи, я спускався з юнаком у якесь підземелля, спотикаючись об груддя, б'ючись плечима об камінні стіни.
Згодом юнак зупинився. Я ледь не збив його з ніг, зосліпу налетівши на нього. Довкола панував непролазний морок, було дуже вогко і холодно. Лунко видзвонювали краплини води: кап!., кап!., кап!.. Кожна була, мабуть, в пів мого зросту. Уявив зустріч із звичайнісінькою нормального зросту мишею. Або ще страшніш — пацюком.
— Поверніть мені мій зріст!
— Це неможливо, — пролунав мелодійний голос із темряви.
— Чому?
— Якщо ви почнете рости, то ви задушитесь.
— Тоді повертаймо назад. Гроза ж уже, мабуть, минула.
— Це теж неможливо. —Чому?
— Дізнаєтесь про це пізніше. Ідіть краще за мною.
Я, гірко зітхнувши, знову побрів у темряву. Проклинав ту нещасливу годину, коли стрів юнака. Де він і взявся на мою голову?
Голову... Голову... Я аж похолов од жаху. Здалося, що на плечах у мене така ж порцелянова куля, як і в юнака.
Зупинився, обережно обмацав обличчя.
Ось ніс... Брови... Вуха... Ось рот... Все, слава Богу, на місці.
Аж легше стало йти.
Згодом юнак зупинився, весело сказав:
— А гляньте вперед!
Я спершу нічого не побачив. Та ось у смоляній темряві заясніла малесенька цяточка.
— Бачу! — вигукнув радісно. — Там кінчається оця проклята печера?
— І починається моя країна, — промовив урочисто юнак. Зраділий, я навіть не став допитуватись, яка там країна. Я майже біг, і цяточка росла та росла, розповзаючись увись та ушир.
— Гоп! — весело вигукнув юнак, вибігаючи з печери. — Гоп!.. От ми і вдома!
Я вискочив услід і застиг од подиву.
Ми стояли на вузенькому виступові, що приліпився до височезної, наче гігантською сокирою обрубаної скелі. Скеля прямовисно підіймалася вгору, до такого ж кам'яного неба, вкритого порцеляною ніжно-блакитного кольору, а посередині... Якраз посередині замість сонця палахкотіли неоновим світлом силуети Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, накладені один на одного.
"Невже!" — пронизав мене здогад.
Та не встиг я й рота розтулити, як юнак обернувся до мене і пиховито мовив:
— О щасливий незнайомцю, ти ступив до країни, де повністю побудований комунізм!
— А ото? — ткнув я пальцем у небо. — То ваше сонце?
— Так, то наше сонце. Воно не заходить ніколи, воно вічне, як вічне всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму.
— І в вас немає ні місяця, ні зірок? Юнак усміхнувся поблажливо:
— Глянь трохи нижче.
Унизу, при самому обрії, мерехтіли відбитим світлом серп і молот. А довкола — червоні п'ятикутні зірки.
— Нам треба спускатись. А то нас ще можуть запідозрити, що ми збираємось повернути назад.
— Хто запідозрить?
— Ті, що все бачать, все чують. Навіть найпотаємніші наші думки... Слава Генсекові! — вигукнув зненацька юнак, і порцелянова стіна за нашими спинами заревіла тисячоголосо: "Слава!.. Слава!.. Слава!.." — і вибухнула бурхливими довготривалими оплесками.
Коли шалена овація врешті вщухла, юнак прошепотів:
— Пошвидше спускаймося. Ато прикордонники почнуть стріляти без попередження... І весь час усміхайтесь та вимахуйте вітально руками.
— Але ж я не бачу, по чому спускатись. — Внизу була така прірва, що глянути моторошно.
— По оцих сходинах.
— По оцих?.. По оцій ниточці, що на неї лячно й ступити?
— Саме по них... І майте на увазі: вмонтовані датчики підслухатимуть всі ваші думки, аналізуватимуть всі ваші наміри. Так що всміхайтесь, всміхайтесь і вимахуйте вітально руками. А ще краще — співайте. — І юнак заспівав на повні легені: "Я другой такой страни нє знаю, где так вольна дишит чєлавєк!"
І ми почали спускатися. По сходинах-ниточці. Я всміхавсь як наврочений, вимахував щосили руками і вслід за юнаком горлав оту пісню. І диво дивне — де й подівся той страх, що мене сковував. Я ступав по тих сходинах-ниточці як по хідникові найширшому. А тут ще й стіна нам мелодійно підспівувала.
Не встигли ступити на твердь, як нас оточили — звідкіля вони й узялися — грізні постаті у військовому строї. Щити й шоломи, автомати, націлені в наші груди, чорнющого кольору порцелянові обличчя, червонющі очі, що палахкотять підозрою.
— Не здумайте опиратись, — встиг шепнути юнак. — Стрілятимуть без попередження.
Клацнули наручники, сковуючи наші руки, нас спритно обшукали з верху до низу, навіть, пробачте, боляче посмикали за геніталії, перевіряючи, чи то не гранати висять. Безцеремонно штовхнули дулами автоматів у спини:
— Вперед!.. Крок ліворуч, крок праворуч вважатиметься втечею!
Та який там крок ліворуч-праворуч! Злющі вівчарки гарчать з обох боків, клацають запіненими іклами.
Повели до похмурої споруди з заґратованими вікнами. Взяли відбитки пальців, поклали перед кожним довжелезну анкету з сотнями запитань.