Хто ж це може бути? — Бере все те з моїх рук, розглядає.— Рости ще тобі треба і до цієї шапки, й до цих чобіт. Як і до батькової сокири, що ото в сінях... А що сказала та жінка?
— Виросту,— обіцяю.— А що сказала? Бери, мовляв, бо для її сина вже не знадобляться.
— Кажеш, хата під лісом? Либонь, це Мотря Тернова... Сина в неї війна забрала, хай йому земля пухом,
А я не знаю — журитися мені з тих чобіт і шапки чи радіти. Хоч усе-таки добре, що розжився на ціленьке взуття і одяг від жалісливої жінки.
— Ти ж не в усіх бери! —застерігає баба Лико-ра.— Десятою дорогою обходь Варвару Демидиху, нехай навіть золотим калачем тебе манить.
— А вона й не манить,— безпечно всміхаюся.
Варвара Демидиха — якась причинна: про неї кажуть, що це ні чоловік, ні жінка. Мовляв, можна її називати не Варварою Демидихою, Демидом Варвариним. І чомусь усі сміються, коли згадують про неї. А голос у цієї жінки чи то чоловіка — важко сказати який: інколи мовби жіночий, інколи мовби чоловічий. І з лиця вона — чи то чоловік, чи то жінка, хоча закутується хусткою. Зате ходить якось по-чоловічому, наче кінь.
Від Варвари Демидихи всякої всячини сподівайся, тому я справді обминаю її десятою дорогою: то витріщиться на тебе й зарегоче, аж мороз дерне по шкірі, то може оперіщити хворостиною-хлудиною якогось хлопчака, що начебто для неї накоїв якоїсь біди, а то помиї з відра виллє під доги, коли йдеш повз її понуру, як осіння рілля в сльоту, стару хижку, з якої випирають дилюки, мов ребра зі шкапи.
Цур та пек тій Варварі Демидисі, чи то — Демиду Варвариному!
А якось...
А якось заходить до нас пізно ввечері тітка Марія, щоб побалакати, як то вона завжди любить проти ночі побалакати з бабою Ликорою. При світлі каганця-клі-павки сукають і сукають довгу нитку балачки, таку нескінченну, мовби прядив'яну нитку з кужеля. Сон змагає мене, а краєм вуха дослухаюся, а краєм вуха чую — то про якогось Ілька згадують, то про якусь Юстину. І зітхають. Мого батька звати Ільком, і мою матір звати Юстиною, але вони про когось іншого. Тільки чому імена однакові?
— Як забрали, то й досі...
— Хоч би пташка принесла вістку від них, та хіба дочекаємось?
— Інших теж побрали, теж ні слуху ні духу.
— Може, й кісточки вже зотліли їхні в сирій землі.
— Хай господь боронить, що ти кажеш, Маріє?
— Всяке думається, Ликоро.
— Всяке думається, а ти жени з голови.
— Думаєш, не жену? А воно знову думається й думається, сохну за ними.
— І я сохну, а вірю... Годі, годі за це балакати, бо яка поміч від балачок? Сама лише гризота й журба.
Авжеж, не про батька з матір'ю балакають, а про якогось іншого Ілька та іншу якусь Юстину, своїх знайомих. Бо ж сама баба Ликора скільки разів казала й каже, що мої мати з батьком утекли від німців, щоб німці не розправилися з ними, а як тільки поб'ють німців — батько з матір'ю повернуться. То про чиїсь інші кісточки в сирій землі думається та балакається тітці Марії з бабою Ликорою, бо вони такі добрі серцями, що ладні всіх на світі пережаліти.
А вдосвіта просинаюся — світиться в ранковому промінні материн полумисок на миснику, схожий на жовте розмальоване сонечко!
А йду через сіни — в кутку за дверима поміж усякого залізяччя з держаками чи без держаків стоїть батькова сокира, глухо зблискує срібним лезом!..
Якось баба Ликора хап мене за руку — й гайда на ярмарок у Нову Греблю. Мовляв, неділя, то як не податися на ярмарок. Може, збирається купувати щось? Таки не збирається, бо грошей у неї ніякісіньких нема. А може, хоче продати щось, аби розжитися на який ламаний гріш? Таж ні, бо руки порожні, бо нема чого й продавати.
Мовляв, на ярмарок — та й годі.
А на ярмарку в Новій Греблі людей зібралося не так багато, але трохи є — і новогребельські, й овечацькі, й збаразькі, й германівські, й вівсяниківські. Баба Ликора, сяючи лицем, ходить по ярмарку, що біля церкви, та приглядається до кожного, мовби сподівається здибати когось. Чи не тітку Мартоху, що живе в Вівсяниках і теж могла б прийти на ярмарок? І я вже теж приглядаюся до людських лиць, наче сподіваюся впізнати тітку Мартоху, хоча досі її ще не бачив ні разу.
Славно так на ярмарку новогребельському! Під глибоким синім небом золотий хрест на церкві горить жаром, а круглі бані церкви такі легкі, що, здається, ось-ось відірвуться й полетять невагомими, грайливими пухирцями в безмежжя блакиті. І півнів виспівує так багато, що досі й чути стільки разом не доводилося: їх принесли звідусюди на продаж, а вони співають. І голуби туркочуть на дзвіниці, що самому хочеться голубом затуркотіти.
І на весь ярмарок — жінка якась чудна й гарна, що на неї всі дивляться. Ходить собі ця жінка по ярмарку, а на неї дивляться і ті, що продають, і ті, що купують. А виряджена! Чобітки на ногах червоні дзвонять підківками, як дзвоники, рясна спідниця соняшниковим цвітом хлюпає, кохтина грає синіми барвінками, намисто на шиї в'ється живими разками, ковтки у вухах. А усмішка — срібна риба сяє на вишневих устах. А волосся — чорна ніч розсіялася, й та ніч осяяна місяцем-гре-бенем, якого раніше бачити не доводилося. А очі — ллється і ллється палахке, іскристе мерехтливе сяйво, що й кольору йому не підбереш: то мовби на чорнобривці схожі її очі, то мовби райські пташки, що ось-ось спурхнуть з усміхненого обличчя, а то — мовби далекі золоті зірниці в досвітньому млистому тумані.
Ходить по ярмарку ця жінка, схожа на велику мальву, на цілий сніпок гарячих мальв, а слідом за нею — чорнявий вусань у лискучій сатиновій жилетці та з батогом у руках. Вуса в чорнявого вусаня — мов дві молоденькі гадючки, що повисли — й висять, горбатий ніс вигинається гострою турецькою шаблею, темні брови — наче їх дідько сажею намалював, такі куштраті, й очі під низьким підбрів'ям схожі на двох цапів, що стали цапки!
Ота жінка-мальва купує собі вишневу хустку з торочками, приміряє — і стає ще краща в хустці. Не думаючи, отой чорнявий вусань з вусами-гадюками дістає з кишені жовтого шкіряного гамана, платить гроші — і так вдоволено цьвохкає батіжком, що то наче й не батіг, а соловейко б'є радісним співом.
Вдоволені, вони вдвох ідуть до воза, що запряжений двома гнідими кіньми, вмощуються — плече до плеча — в передку, вимощеному соломою та застеленому попоною. А я — слідом за ними, бо так чомусь не хочеться, щоб їхала оця славна жінка, бо так мені кортить дивитися на неї — й надивитися не годен.
І тут знагла назустріч мені — Варвара Демидиха, яка теж ярмаркує. Навіть сахнутись не вспів од неї, простоволосої та страшної, бо занімів, бо ноги віднялися. А вона:
— О, на кого це ти так видивляєшся?
Язик німіє, та мимоволі рукою показую на запряженого воза, бо як не відповісти отакому страховидлу!
Глянула Варвара Демидиха на віз — і знагла:
— Дивися, дивися... Бо то ж мати твоя!
— Яка мати? — відмерзнув мій язик.
— Твоя мати, твоя!
І регоче Варвара Демидиха своєю чорною пелькою, й очі полум'яною недоброю смолою киплять, і йде собі геть по ярмарку. А я... вже нічого не бачу, тільки оту жінку-мальву на возі. Невже це моя мати? Моя мати? Може, повернулася раніше... А плече в плече коло неї — мій батько, теж повернувся раніше. Але ж чому не впізнали мене? Чому досі не приїхали в Овечаче? А куди зараз їдуть?'
Думки в голові вихоряться, наче хурделиця. Ось чорнявий вусань у сатиновій жилетці вже смикає віжками, вже батіг танцює в руці, вже ось зрушить віз і покотить попід блакитними стінами церкви. Знетямлю-ючись від радості, що нарешті побачив матір, і завмираючи від страху, що зараз ось вони поїдуть невідомо куди, я зриваюся з місця, біжу через ярмарок і кричу:
— Мамо! Мамо! Мамо!
А вона не чує, а батіг уже змією звивається по кінських спинах, а колеса вже крутяться, а віз уже котиться.
— Мамо! — біжу, спотикаючись.— Мамо!
Ось і віз, хапаю руками за соняшникового цвіту спідницю, що сяє на червоних чоботях, дивлюся на її дороге усміхнене лице, і сльози радості течуть мені по обличчю, затуляючи і її саму, і церкву, і білий світ.
Дотягуюся губами до червоного чобота — й цілую червоний чобіт.
І раптом гарячий вогонь оперізує мене по спині.
І раптом ще шмалькіший вогонь опікає мої ноги.
І раптом ще пекельніший вогонь стьобає мене по грудях.
— Мамо! —кричу я, падаючи в порохно, в кінські кізяки.
Скульчившись, затуливши долонями лице, жду, що вогонь знову вдарить мене, оперіже, опече, стьобне — й боюся навіть плакати, але ніхто вже не б'є мене, тільки чутно, як погуркують колеса воза, віддаляючись.
Перегодя розплющуюся — наді мною стоїть баба Ликора, далі нахиляється, силкується звести з землі, а я падаю, не стою на ногах, так мені болить, так мене побасамовано вогнем.
— За що ж це той ірод позбиткувався з тебе так тяжко? — схлипуючи, питає баба Ликора й знімає руки на церкву: — Господи, хіба можна отак батогом хрестити малу дитячу душу, коли та душа — мов пташка, мов голуб? Господи, покарай нехриста.
А я крізь сльози дивлюся — вже ген-ген далеченько той віз, а на возі буйною розквітлою мальвою віддаляється мати, що так і не впізнала мене.
— Мамо...— шепочу я і показую рукою на той віз.
— Яка мама? — дивується баба Ликора.
— Моя мама... поїхала на возі...
Баба Ликора пильно дивиться на той віз, що скоро вже пропаде поміж шумовиння верб і тополь, і мама моя пропаде на тому возі.
— Хто тобі сказав таке? — питає баба Ликора.
— Таж сказала Варвара Демидиха.
— Триклята Варвара! Господи, покарай і її, а мене прости, що прошу біду на чужу голову.— Баба Ликора знову хреститься на церкву.— Зовсім то не твоя мати, не Юстина... а біля неї не батько, не Ілько...
— А хто ж то, бабо? — зойкаю.
— Повія, хто ж іще... Ти на цьому не тямишся... Повія повіяста, що її знають від Погребища до Вінниці. А то біля неї ухажор її новий, поліцаюка з Курави.
Слухаю бабу Ликору — й не вірю. А воза вже не видно, вже розтанув у збитій куряві поміж вербами.
— Повія повіяста, а ти її назвав матір'ю. Покарав бог — не дав їй дітей і не дасть... І щоб отаку повію назвати матір'ю! Ото й маєш батоги... А все Варвара Демидиха! Скільки тобі казалося: обминай десятою дорогою, а ти... Ну, ходімо. Наярмаркувалися... Зна йшов на ярмарку і матір, і батоги, хай господь ми лує.
Йдемо з Нової Греблі в Овечаче, а в мене все тіло — груди, ноги, спину — вогнем пече від болю, сльози в очах, і чомусь так жаль...