а нас лишаєш старими сиротами...
Повторяла се майже несвідомо, її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її...
Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.
Відтак спинився його зір на "сусідньому" ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.
Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього...
Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга... був би ревнув уголос...
Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний...
Івоніка оглянувся.
— Мама все ще стоїть там? — спитав коротко, здавленим голосом.
— Мама?..— відповів здивовано.— Ні, пішла вже!..
— Бо ти оглядаєшся... Хлопець змішався.
— Я подивився лише! — сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.
Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.
Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі. Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь — худобу, а Докія годувала дріб.
— Уже в дорозі? — кликнув до них Петро.
— Щасливої дороги й щасливо вертайте! Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.
— Вже! — відповів Михайло.
— І що ж робити? — сказав Івоніка.
— Не журися, мой! — кликнув веселим голосом старий Петро.— Там щось побачиш і навчишся дене що! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий... гей, гей!
Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.
— Що, синку, — спитала його Докія ласкаво, — ти смутний, правда?
Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.
— А що мамка робить? — спитала зажурено.
— Ай, мама...— відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
— Так, так! — вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи.— Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем [70] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.
"Лиши револьвер,— каже йому Николайко,— бо він набитий!"
"Та що, що набитий?" — каже той.
"Що? Дурню! Може вистрілити!"
"А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?"
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
— Господи! Господи! — зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
— На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
— Та й на місці застрілив його? — крикнув Петро.
— Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.
— А відтак?
— Відтак?.. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака [71], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак... А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри підвезли його додому.
— Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! — майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.
— Мала...
— А тато, сарака?..— закинув Петро.
— Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться [72]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?
— Йому вже все одно було...— сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.
— А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці...
— Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! — обізвалася знов турботно Докія.— Се лиш бог знає!
— Се лиш бог знає! — повторили інші всуміш.— Се лиш бог знає!
Вони всі любили й поважали Михайла і цікавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.
Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.
— Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! — остерігала поважно Докія.
— Він обережний! — обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. — Він дуже обережний...
— Я того не боюся! — відповів Михайло, насилу усміхаючися. — Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.
— Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! — гукнув весело старий Петро.— Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!
— А то, може, не добре? — відповів, усміхаючися, хлопець.— Мені не треба ні пороху, ні шроту! [73] Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.
— Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! — притакнула Докія.
— Ну, але тепер ходім! — обізвався твердо й різко Івоніка.— Час не стоїть.
Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.
— Ні, ні, не стоїть! — кликнули всі троє в один голос.
Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.
— Дай тобі, боже, добрих днів і доленьки доброї. Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити — не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй за хатою, а на різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!
— Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! — підкинув давнішим веселим тоном Петро.— Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато при-лагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!
Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін...
Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.
Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив, як звичайно, вниз.
— Ти не коло хати? — спитав його Івоніка.
— Я ходив до Мендля по тютюні — відповів звітливо.— Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! — звернувся до Михайла.— Підете разом; бувай здоров!
— Бувай здоров, та й давай позір [74] на все! — просив його Михайло, простягаючи до нього руку.
— Давай ти позір! — відповів йому Сава, зсуваючи уперто капелюх набік.— Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!
— Іди до мами; вони самі,—радив батько.—Будуть плакати!
— Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! — відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.
— Нещастя з тим хлопцем! — сказав Івоніка, зітхаючи.— Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду — се я знаю!
— Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! — уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окруженням на довгий час.
Старий усміхнувся болісно.
— Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?
— Добрий, але обмотаний циганськими вговорюваннями! — відповів Михайло.— Нехай ночує з мамою в хаті на горі, а ви вже самі пересипляйте в бурдею! Як буде сам на полі, буде все до неї забігати. А йому ще не час думати про весілля!
Замовкли.
Звільна й мовчазно вийшли на горбок, де стояв найважніший у селі будинок — корчма,— і злучилися з іншими рекрутами.
Півгодини пізніше вирушило коло вісімнадцять мужчин і кілька жінок із пропінації [75] і звернулися
на широкий гостинець, що вів до самої залізничної станції.
Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиї, йшли, більша половина з них до крайності розжалена і помимо вчасної пори вже добре підохочена, неправильно, широкими кроками вперед, і вигребуючи з себе голосом увесь запас своїх почувань і запас свого дотеперішнього життя... Співали пісні...
За ними йшли батьки, а цілком наостанку кілька матерів... Се були вдовиці, що йшли. Трималися, мов голуби, вкупі. На своїх плечах несли малі скриньки або клуночки синів. Нарікали голосно на свою сирітську долю й говорили журливо про тяжкі дні, що ожидали їх без синів у недалекому вже часі. Одна, заливаючися гіркими сльозами, співала...
Надвечір згубилася десь мряка, і густий дощ спустився на землю. Падав тихо й заповідав сльоту...
Ворони стрясали зжурено чорне своє пір'я, а над полями розстелилася цілковита пустка.
Малий "сусідній" лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми темними очима, закутався в миготливу тишину і ждав...
VII
Із приходом до міста зайшла в Михайлі зміна.
Погоня й надмірний натовп, поспіх і незвичайна рухливість та машинальність міста натхнули смертельною блідістю й знесиллям його душу, звиклу до супокою і ритму, споріднену з природою.
Проста й некультурна, якою була, відчувала лише болісно разючу різницю між лагідністю й незамітністю рухів природи і безоглядним воруханням тут.