Канікули у Світлогорську

Бічуя Ніна

Повість про пригоди хлопчика Тіма на Балтійському узбережжі, про пошуки могили відважної санітарки Олени Ковальчук, про таємничого капітана Абракадабру і камінь янтар, про те, як людині важко без друзів і як легко з ними,— розповідає повість "Канікули у Світлогорську".

А в поетичних оповіданнях — цікаві історії, що трапляються з хлопцями й дівчатками на львівських вулицях, удома, в школі, в піонер-таборах.

Книга пронизана світлою романтикою. Написала її Ніна Бічуя, молода журналістка зі Львова; це її перша книга.

СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ

Чотири дні йшов дощ. Коли з моря налітав вітер, дощ вривався у кімнату і краплі калюжками осідали на підвіконні. Витираючи їх знайденою в чемодані старою Феліксовою майкою, Тім мало не плакав од злості.

Якби не Фелікс, грівся б Тім зараз на березі тихої Кам'янки в гарячому піску, їв би вишні в садку за дідовою хатою і пив молоко з густою пахучою піною над краями чашки.

А натомість він засинав і прокидався під шерхіт дощових крапель, їв черствуватий хліб, запиваючи його невміло завареним чаєм, і не бачив нічого, крім пелени дощу, мокрого обважнілого листя і рудого кота, що спав під ліжком.

Море? Ну що море! Багато сірої каламутної води з білими бурунцями — та й годі.

Здивувати Тіма важко. Не захопило його море, не сподобався Калінінград з великими масивами будинків, могилою знаменитого філософа Канта і кораблями у порту.

Фелікс приїхав сюди з власної охоти. Він збирає якісь матеріали для своєї дипломної роботи. Тиждень — відколи приїхали — сидить у калінінградському музеї і

копирсається в історичних архівних документах, а Тіма відвіз до Світлогорська, знайшов маленьку кімнатку і залишив тут брата в товаристві старенької приглухуватої хазяйки та рудого кота.

Перед від'їздом з дому Фелікс запевняв маму:

Не хвилюйся, мамочко, я берегтиму цього юного динозавра.

— Феліксе,— докірливо похитала головою мама,— ти вже зараз починаєш ображати дитину. Я боюсь відпускати його з тобою!

Тім образився на маму, а не на Фелікса:

— Чому ти називаєш мене дитиною? — обурився він і врешті погодився їхати з братом на Балтійське море, щоб довести мамі свою самостійність.

Ех, і треба ж було! Тім не міг тепер вибачити собі цього. Краще вже було сидіти вдома, ніж мокнути в Прибалтиці, де навіть кімната здається заповненою їдким туманом.

Знічев'я Тім взявся дресирувати рудого кота. Коли пролітала муха, Тім показував на неї коту, підштовхував його і голосно командував:

— Ап, ап!

Кіт не піддавався науці, і Тім, зітхаючи, почав розв'язувати кросворди в старих журналах.

На п'ятий день крізь хмари прорвалась сонце. Тім недовірливо стежив, як поволі піднімається і спливає геть туман, як підсихає листя і зменшується калюжка на підвіконні.

Опівдні він вирішив піти до моря. На пляжі майже нікого не було. Холодна вода, мокрий пісок, різкуватий вітер... Глухий жаль до брата, до самого себе і до непривітного моря знову огорнув Тіма. Хлопчик сів на шорсткому мокрому камені...

"По горизонталі — відомий радянський віолончеліст, лауреат Ленінської премії". Віолончеліст. Хм. Ото років думай — не додумаєшся.

"По вертикалі — міра ваги".

— Напиши "Рос-тро-пович". По горизонталі,— почув раптом із-за спини чийсь голос. З несподіванки він навіть здригнувсь і рвучко підвівся.

Перед ним стояла дівчинка, така засмагла, немов цілий рік просиділа на чорноморському пляжі. На ній був зелений купальник з білими якорцями. В руці така ж точнісінько, як у Тіма, маска для підводного плавання.

— Чого ти так дивишся? Напиши "Ростропович". Я напевно знаю. Він мій власний дядя.

— Ну, це ти вже загинаєш! — не повірив Тім.

— Звичайно! — відразу погодилась дівчинка.— Ти дуже здогадливий!

Тім похмуро дивився, як вона креслила на піску якісь нотні знаки. Однак він був радий її появі. Дівчисько — тільки дівчисько, але це все-таки краще, ніж рудий кіт.

— Ти хто? — запитав Тім.

— Цариця Нефертіті, — засміялась дівчинка і, махнувши маскою, сказала: — Ну, привіт! На мене наші чекають.

Тім глянув їй услід і помітив оддалік кількох хлопчиків і дівчаток. Коли його несподівана знайома підійшла до гурту, діти, мабуть, щось запитали про Тіма, бо дівчинка махнула рукою в його бік.

Тім відвернувся, зберігаючи на обличчі байдужий вираз, хоч цього ніхто не міг бачити. Камінь, на якому він спочатку сидів, уже встиг підсохнути і став теплий. Розправивши на коліні журнал, Тім написав по горизонталі: Ростропович. "Бачили ми таких: цариця!" — пхекнув Тім, згадавши худеньку, дрібну постать дівчинки.

Вписавши в клітинки міру ваги, Тім ще подумав: "Цікаво, де це вона встигла так засмагнути, коли тут і сонця нема? Подумаєш, Нефертіті!"

ХТО ТАКИЙ ТІМ

Тім жив у Львові. Він закінчив шостий клас, випускав стінну газету і ходив на тренування з легкої атлетики в дитячу спортивну школу. Ходив не тому, що це його дуже цікавило, а тому, що треба ж взагалі чимось займатись. Тімові часто бувало нудно. Він не мав ніяких бажань. Просто вони не встигали з'являтись, бо все, чого б міг запрагнути тринадцятирічний хлопчик, у Тіма вже було.

Тільки-но Тім навчився ходити, як одержав триколісний велосипед. А коли Тім міг уже на ньому їздити, велосипед перестав справляти на хлопця будь-яке враження: Тім звик до іграшки. Перше слово, вимовлене Тімом, також принесло йому подарунок — велику книгу з казками й малюнками. Коли ж Тім навчився читати, книжка не радувала, бо й до неї він звик. Тім мав фотоапарат, надувний гумовий човен, ковзани і велику бібліотеку. Мав іще Тім розкішну колекцію марок, та якось віддав її, шкільному товаришеві. У відповідь на подяку Тім махнув рукою:

— Та що ти, мені просто набридло ними бавитись. А викинути жаль.

Товарищ спершу образився, але колекцію все-таки взяв: від такого скарбу важко було відмовитись. Колекцію починав збирати ще батько Тіма, і там були дуже хороші Марків

Батько Тіма — відомий хірург, про нього пишуть у газетах, він одержує сотні листів від людей, яким урятував життя. Батько часто приносить молодшому синові подарунки, однак хлопчик більше любить розповіді про татову роботу. Останнім часом розповідати татові ніколи — він пише дисертацію. І Тім байдуже складає подарунки за шафою.

Мама Тімова — також лікар, хоч і не такий відомий, як батько, однак хороший лікарю

Фелікс, старший брат, не мав у дитинстві ні велосипедів, ні книг — була війна, Феліксу бракувало молока, хліба і вітамінів.

Тому Тім одержував подвійну порцію вітамінів і велосипедів: за себе і за брата, як іноді жартував батько. Жаль, казав тоді Фелікс, що наш малий не вміє радіти за двох.

Фелікс закінчив четвертий курс історичного факультету, він одержував підвищену стипендію. Минулого літа він подорожував з товаришами на каяках по Дністру, а цього року вирішив під час канікул побувати з братом у Прибалтиці. Побачивши суворі хвилі прибою, Тім заклав руки в кишені і заявив:

— Було вже так!

Фелікс згадав, що й справді "було". Тім бачив море ще раніше, щоправда, не Балтійське, а Чорне.

— Потрапивши на Місяць, ти, мабуть, теж так само скажеш! — розсердився Фелікс.

Він завжди розмовляв |з Тімом як з рівним, і це подобалось Тіму, він вважав і брата за людину, якій варто викладати свої думки.

Ліниво підкинувши ногою обгортку від морозива, Тім скоса зиркнув на брата і відповів:

— І про Місяць скажу, Що вже було, бо ж не я перший потраплю туди!

Ось такий був Тім, хлопчик, який сидів на шорсткому валуні біля морячі розв'язував кросворд у старому журналі.

НЕПРИЙНЯТА ПРОПОЗИЦІЯ

— Тім! Тім! Тимко! Вставай!

Тім розплющив очі і побачив брата.

— От я й приїхав,— сказав Фелікс.— Як ти тут?

— Бачу, що приїхав,—буркнув Тім.—Хіба тобі не все одно, як я?

— Вставай, їстимемо калінінградського оселедця в олії з якихось квітів і питимемо яблучний сік.

— Котра година? — запитав Тім.

— Північ минула. А що?

— А те, що мені хочеться спати, а не запивати оселедець яблучним соком.

— Як знаєш. Оселедець, кажуть, дуже смачний,— сказав Фелікс, розпаковуючи чемодан.

— Тім, ти спиш? — знову за якусь хвилину заговорив він.— Якщо не спиш, то слухай, брате...

— Ну?

— Я тебе не задля вечері будив. Розумієш, тут зовсім інше... Розкопав я дуже цікаву справу в музеї. Пам'ятаєш, ми дивились фільм "Невідомому солдатові"?

— Ну?

— Так от, автори фільму довго шукали медсестру Олену Ковальчук. Про ці пошуки потім —-писали в "Советском экране". Не знайшли вони її, не змогли й на слід натрапити, бо шукали в Києві, а вона тут, у Калінінграді... Ти слухаєш, Тім?

— Угу!

— Розумієш, не зовсім тут... Вона загинула смертю хоробрих. І похована в Калінінграді. Є документи, газетні статті, але взагалі відомо про неї дуже мало. А можна довідатись більше. Тільки мені потрібна допомога. Чуєш, Тимко? Я б хотів, щоб ти допоміг!

— Зараз я цього ніяк не можу зробити. Зараз я хочу спати,— і сонний Тім щільніше закутався у ковдру.

— Ти таки справді динозавр,— скрушно мовив старший брат.— Товстошкірий динозавр з доісторичної епохи.

Вранці Фелікс не повертався до цієї розмови. Він сподівався, що. брат сам нагадає про неї, але Тім мовчав.

Погода немов навмисне для Фелікса, стояла чудова. Сонце гріло не згірше, ніж на березі тихої Кам'янки, і брати пішли до моря.

— Я знаю хороше місце, — похвалився Тім. — Правда, трохи далеко від дому, зате вода там хороша і пісок чистий.

— Добре, веди туди, — погодився Фелікс.

Ноги м'яко поринали в прохолодний пісок — вранішнє сонце не встигло його прогріти. Далеко в морі маячіли рибальські човни. Запах живиці змішувався з різким духом водоростей. Вітер приємно обвівав шкіру.

Фелікс поклав руку братові на плече:

— То як, Тіме, ти мені допоможеш? Відшукаємо сліди Олени Ковальчук?

— Кого? А, ти про медсестру! Фелікс, а це як — треба сидіти в музеї, в архіві?

— Ні, не тільки в архіві. Архів я собі залишаю. Треба їздити, ходити, фотографувати, розмовляти з людьми...

— Феліксе, — жалібно протягнув Тім, — а це обов'язково допомагати? Феліксе, може, ми спершу позагораємо трохи? Сонце нарешті з'явилось, а ти — в архів. Канікули ж у нас!

— Знаєш, давай більше на цю тему не говоритимемо, — нерадісно махнув рукою Фелікс. — Мені дивно, що людину треба умовляти робити таку цікаву справу. Показуй свою чисту воду!

Вода справді була чиста.

1 2 3 4 5 6