Селяни хоч і збирались гуртами біля корчем та церковних оград, щоб погомоніти про страшні події в крулевстві Польському, але роботи й своїх домівок не кидали. Та чим ближче під'їжджали подорожні до Умані, тим небезпечніша ставала мандрівка. Тепер вони уникали заїжджати в села й містечка, а більше трималися безлюдних місць і лісів, лише іноді ризикуючи заглянути, та й то з великою обережністю, в якусь самотню хату.
Уже два дні їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, і привид жаху, що переслідував утікачів з берегів Дністра, врешті наздогнав їх.
Села, які нині траплялися по дорозі, або були безлюдні — їхні мешканці, очевидячки, пішли в гайдамаки, або зруйновані дощенту ляхами. Якось подорожнім довелося проїздити повз невелике містечко; воно ще курилось, а на ясному тлі вечірнього неба чорними силуетами різьбилися потворні руїни й шибениці з нерухомими жертвами.
Такі картини наганяли божевільний жах на бідолашних євреїв, і вони поспішали якомога швидше вибратися з цих страшних місць.
Разів зо два подорожні навіть бачили загони гайдамаків.
Коли їм траплялося зустріти якусь жінку, то Рухля, що знала кілька слів по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань і про те, чи немає поблизу гайдамаків.
Таким чином, об'їжджаючи міста й села і всіляко уникаючи зустрічей з селянами та гайдамаками, мандрівники поволі просувалися вперед.
За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечері, але страх, який стискав їхні серця, був такий великий, що подорожнім здавалося, ніби вони й не доживуть до того щасливого дня.
Тільки Сара зовсім не боялася, а навпаки — жадала такої зустрічі, сподіваючись за допомогою хлопів або гайдамаків вирватись од своїх мучителів і дістатися в Малу Лисянку, до Прісі й отця Хоми.
Віз котився повільно, усі сиділи мовчки, поринувши в свої роздуми. Відчувши байдужість фурмана, коні пішли ступою.
Віз з'їхав з дороги і, наскочивши на камінь, замалим не перекинувся. Усі переполошились.
— В'є, в'є! — закричав Гершко і, натягнувши віжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Коні повернули назад, і віз знову покотився вузькою дорогою.
— Ребе Гершку, ребе Гершку! — повчально мовила Рухля. — Скільки разів я казала тобі, щоб ти не кричав "в'є"; коли б тут був хтось із хлопів, він одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.
— Ой вей, усе забуваю, від страху в голові все плутається!
— Не бійся! Господь, що вивів з пустелі батьків наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобі ж знайомі ці місця!
— Знайомі, знайомі, але ж ми звернули вбік і я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалік має бути Кирилівка, а в ній шинкар знайомий — Лейба. Коли тут іще спокійно, — голос Гершка жалібно затремтів, — то в нього можна буде й перепочити, і про все розпитати.
— Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь... — тут у степу ніде й сховатися.
Натяк Рухлі на можливість зустрічі з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати віжками. Він хотів підбадьорити коней ще й своїм улюбленим "в'є-в'є", але'вчасно схаменувся і тільки зацмокав губами.
Сара не прислухалась до розмови, але при слові "Кирилівка" відразу насторожилася.
Це слово було їй добре знайоме — кілька разів вона туди їздила з батьком у гості до старого Лейби і дорогу від Кирилівки до Малої Лисянки знайшла б і зараз; якщо виявиться, що в Кирилівці все спокійно і вони справді зупиняться відпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти від батька, а він, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогін за нею! Ох, коли б у Кирилівці все було гаразд!
Сара заломила під хусткою руки й застигла в безмовній молитві. "Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Ні! Ні! Тільки треба вірити й надіятись, і, може, завтра надвечір вона буде в Малій Лисянці".
Дівчина почала озиратися на всі боки, намагаючись відгадати, в якому напрямі мала бути Кирилівка. Нарешті її гострий погляд помітив удалині ледь помітний пагорок, на якому чорніли дві тоненькі рисочки.
— Батьку, батьку! — вигукнула Сара. — Прав туди, он на ту могилу!
— А ти звідки знаєш? — Гершко з подивом і підозрою озирнувся на дочку.
— Я пам'ятаю, пам'ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилі ростуть дві тополі, а внизу є маленька криничка й гайок.
— Вона каже правду! — мовила Ривка Гершкові, який усе ще неприязним, підозріливим поглядом дивився на Сару.
— Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам'ятає, то повертай туди! — рішуче сказала Рухля.
Гершко знов засмикав віжками, й коні повернули в той бік, куди показала Сара. За півгодини вони добралися до могили, на котрій, як і говорила дівчина, росли дві тополі, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрії з'хвтллас.я смужка зелета, серед якої очг подорожніх почали незабаром розрізняти й крила вітряків.
— Кирилівка, Кирилівка! — радісно вигукнула Сара.
Село розкинулося на рівнині, так що здалеку видно було тільки вузьку смугу зелені.
Гершко зрадів і, жваво підганяючи коней, подався навпростець, щоб іще до заходу сонця приїхати в Кирилівку.
До села зоставалося не більше півверсти, коли Гершко несподівано зупинив коней.
— Ой вей мір! — застогнав він. — Далі їхати небезпечно, здається, село горить... Он, бачте, дим стелеться... Невже гайдамаки?! — і вже хотів круто повернути коней назад.
— Стривай, стривай! — закричала Рухля. — Треба роздивитися! — вона стала на возі, приклавши руку до очей.
— Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хіба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамаків тут іще не було, — сказала стара, знов вмощуючись на возі. — Якби були, то витоптали б хліба, а вони, хвалити бога, он які колосисті!
Гершко мовчки погодився з Рухлею і погнав коней до Кирилівки.
Незабаром в'їхали в село, і віз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожніх постало страхітливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сиділи вже мертві ляхи.
Тут же поряд, у калюжах крові, лежали купи порубаних тіл, серед яких можна було розпізнати і хлопів, і ляхів, і євреїв. Собаки шматували теплі ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони підводили скривавлені морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.
Від хат, що оточували майдан, тепер зосталися тільки купи попелу, який густо курів, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. За-ндяки безвітряній погоді пожежа не перекинулася далі.
Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсім недавно: Сара навіть виразно чула чийсь тихий стогін, який долітав із купи спотворених тіл. Від їдкого запаху теплої крові в дівчини запаморочилась голова.
У цей час два пси, вчепившись в один шматок м'яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам'янілого від жаху Гершка; він здригнувся й з усієї сили вдарив віжками по конях. Та вони не побігли, а пішли ступою і біля корчми, що стояла край села, зупинились.
Лейбина корчма, в якій подорожні сподівалися відпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вікна й двері були зірвані з петель і валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею і потрощеними меблями.
Сам же Лейба з почорнілим обличчям і настовбурченими пейсами висів униз головою на воротях свого двору.
Коні стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже ніщо не примусило б їх рушити з місця, та, правда, ніхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко і його супутниці теж немов скам'яніли.
Тим часом погожий літній вечір спускався і над цим зруйнованим гніздом, розливаючи довкола тиху задуму й ніжну прохолоду.
Заціпеніння, що охопило подорожніх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.
Першим опам'ятався Гершко.
— Що робити? — прошепотів він, обертаючись до своїх супутниць. — Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.
— Залишатися тут! — вирішила Рухля.
— Тут?.. Ой вей!! — Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.
— Тут! — повторила Рухля. — Коні зараз не потягнуть воза, поглянь — вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрім цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться... А завтра вранці можна буде роздивитись і вирішити, куди їхати.
Останніх слів Рухлі Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось і помертвіло, очі зупинились і набрали якогось божевільного виразу.
— Ребе Гершку! Що з тобою? — разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись із своїх місць.
Гершко хотів щось відповісти, але губи його безгучно заворушилися, і він, обернувшись у той бік, куди, певно, пішли гайдамаки, показав лише пальцем у далечінь. Усі заніміли. Вдалині не було видно нічого, але загострений жахом слух жінок одразу розрізнив далекий кінський тупіт.
— Ідуть! — жваво промовила Сара.
— В'є, в'є! — закричав Гершко і в розпачі засмикав віжками, але коні стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з місця.
— Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.
В одну мить усі зіскочили з воза.
— Тихше! — просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку і Гершка. — Занапастити всіх хочете? Рятуватися треба!
Та Гершко тільки тремтів і дивився на неї божевільними очима, а Ривка голосила й здіймала руки до неба. Тоді Рухля почала командувати, хоч її голос зривався від страху:
— Постав воза під повітку, коней випряжи й пусти, потім спіймаємо... Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, які порозбігалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цій корчмі, — сюди ніхто не загляне!
Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливістю заходилися допомагати Герш-кові, у якого з переляку так тремтіли руки, що він, незважаючи на всі зусилля, нічого не міг зробити.
Тим часом тупіт чувся ближче й ближче.
— Швидше, швидше! — підганяла Рухля.
Нарешті коней сяк-так розпрягли, й вони, відчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленів довкола.
— За мною, сюди! — крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й інші.
Забігши в сіни, вони одразу ж ускочили до великої світлиці, але там не знайшлося ніякої схованки.