Ви що, думаєте: письменник сідає до столу та й починає вигадувати веселеньке, смішненьке? Та нічого він так не вигадає путнього! Гуморист виходить на вулицю та й підслуховує, що говорить народ. Бо, скажу вам, дотепнішого народу, ніж наш, не знайти в усім світі. Тільки слухай та записуй.
Оце іду якось я Хрещатиком, а там голубів, як комашні на болоті. А поперед мене шествує дамочка — вся в шовках та синтетиці. Один голуб і ляпнув їй на спину. Дамочка вихопила хустину, крутиться, вертиться — ну, ніяк не дістане! А назустріч їй чоловік. Вона притьмом до нього: "Гражданін, нитрітє, витріте!" А він їй у відповідь: "Як же я йому, клятому, витру, як він аж під хмарами?.."
Отаке ми записуєм.
Тож дозвольте вам дещо своє прочитати... І читав... Ні, не читав: розповідав одну від другої дотепніші історії.
— Ще!.. Ще прочитайте,— котилося залом.
Тоді я чи не вперше побачив, як люди плачуть од сміху.
Навіть в найбуденніших, іноді прикрих історіях він знаходив іскри смішного.
Якось, пригадую, я жив разом з ним в Ірпені. В Будинкові творчості, в шостому корпусі. Велетенський хол з круглим столом посередині, п'ятеро дверей — п'ять кімнат, у яких трудиться письменницька братія, і ще одні двері — в туалет. Моя кімната одразу ж праворуч, поруч — Олександра Івановича, навпроти ж поселився письменник, який палив найво-нючіші в світі сигари. І хай би палив у себе в кімнаті, то вже його справа, так ні ж: проснеться рано-вранці, прокляту сигару в зуби і йде в туалет. Покладе сигару посеред холу на стіл та й іде умиватись. Плещеться не менше години, а сигара смердить, а дим од неї просочується в усі кімнати, і ми з дідом Ковінькою, некурящі, прямо-таки задихаємося від смороду. Ми і просили, й молили того письменника — як об стінку горохом!
— їй-Бо, я наб'ю йому морду! — сказав я якось Олександру Івановичу.
— Що ви, що ви, Андрійовичу! Треба ласкавенько та лагідненько.
За тиждень Олександр Іванович постукав до мене:
— Андрійовичу, ви помітили, що Петро Володимирович уже не лишають сигари в коридорі?
— А що сталося?
— То я їх одучив!
— Як?
— А отак. Як вони вийдуть та покладуть сигару на стіл та пірнуть в туалет, то я вискочу та й ухоплю ту сигару. Ухоплю за отой кінець, що вони стромляють до рота, і обмажу гірчицею та на місце й покладу. Через деякий час чую: Петро Володимирович плюються...
Од жодного письменника не доводилося чути такої соковитої мови, як від діда Ковіньки. Він умів одним лише словом сказати все. Якось я його запитав про одного молодого письменника, ласого до молодиць та дівчат:
— Куди це він побіг проти ночі?
— Як куди? Посолонцювати.
А його виступ на черговому з'їзді письменників.
Треба лишень уявити той офіціоз, що завжди панував на таких з'їздах. У президії, крім обов'язкового цека і членів уряду, сиділи "живі класики", вони ревниво стежили за тим, шоб туди втрапити, необрання до президії було для них справжньою трагедією. Величезні президії обиралися навіть на кожних зборах письменників, особливо партійних, пам'ятно, як уже в роки горбачовської перебудови, перед тим, як мав оголоситися складений у парткомі список членів президії, я прорвався до трибуни (чорт мене виніс!) та й запропонував обрати всього трьох чоловік, а не двадцять чотири... Як мене дружно підтримали і як потім обурювалися ті, кому вперше за багато років довелося сидіти в залі, поруч з рядовими письменниками, а не за червоним столом, серед небожителів.
Олесь Терентійович Гончар на черговому парткомі сердито кваліфікував мій вчинок, як хуліганський.
Тож всі з'їзди проходили урочисто й пишно. Підбивалися підсумки, рапортувалося про черговий розквіт літератури, возвеличувалася і оспівувалася керівна і спрямовуюча, її вірні достойники; список тих, кому надавали слово, сто разів просіяний на партійних ситах, та й заздалегідь написані виступи перевірені пильно: на предмет якоїсь крамоли. Говорити було заведено лише про високе й вічне, і зненацька — різким дисонансом "веселеньке, смішненьке" Олександра Івановича.
Та ще яке веселеньке!
— Оце приїхав до нас цирк. Розвішали афіші: показують двох учених ослів. Полтавчани й питають один одного: "Ну, іаразд, одного ми знаємо, він у чорній "Волзі" їздить. А хто ж другий?!
Сам Шелест, який сидів у президії, плакав од сміху.
* * *
Я довго не наважувався писати коротенький цей розділ, іцо мав закінчити третю частину. Він муляв мені, як шпичка її боці, або точніше: як отой шевченківський цвях, вбитий у серце. А я все відкладав, відкладав. На потім... На потім...
Та ось нещодавно, дочитуючи спогади Іллі Еренбурга ("Люди, годы, жизнь"), ці три товстелезні томиська, куди птиснуто все "необъятное", я наткнувся на абзац, для мене зовсім несподіваний.
Ось цей абзац (переписую його мовою оригіналу, не змінивши жодної титли):
"Другое, еще более расистское произведение — "Дорогами жизни" — было напечатано в журнале "Дніпро". Там описываются козни рода Ляндеров против украинского народа. Родоначальник Исаак Ляндер нашел "гешефт" — получил у поляков в аренду несколько православных церквей, этот "нехристь" обирал украинцев. Внук Исаака Хаим Ляндер учел перемену обстановки: "Зачем раздражать поев, если можно потихоньку спаивать и обирать до последней нитки?" Гайдамаки сожгли корчму. "С тех пор в семье Ляндеров украинцев не называли иначе, как "эти проклятые хохлы". Наш современник Соломон Ляндер становится сначала бундовцем, а потом большевиком и работником ГПУ".
Щоб читач зрозумів, що спричинило появу цього нищівного абзацу, треба повести мову з самого початку.
Мені стукнуло сорок років — той рубіж, переступивши який, людина мимоволі себе запитує: а що ти корисного зробив у житті? Який слід залишиш, відійшовши в світ інший, де "ні печалі, ні воздиханія"? Невже ти появився на цій землі тільки для того, щоб, перетравивши гори їстівного та народивши собі подібних, так і піти безслідно з життя? Хто ти, людино? В чому сенс твого існування?
Я мимоволі оглянувся на прожиті роки, які безслідно зникли у безвісті, на все, досі мною написане. Не те... Не те... І хоч було кілька задумів, якими я жив останні роки, працюючи ще над "Ідолом", хоч виношувалося кілька безпрограшних тем, що давали мені змогу писати більш-менш правдиво, переступаючи обережненько через соцреалістичні канони, так переступаючи, щоб ніхто цього не помітив, хоч я б ці романи написав легко й швидко і вони знайшли б масового свого читача, як "Його сім'я" чи "Ідол", я нутром відчував, що це все буде повтором. Звичайнісіньким топтанням на місці.
Мене підсвідомо тягнуло на простір. З кімнати, з квартири, із кухні, з сімейного кубельця, де в основному розгорталася дія двох досі мною написаних романів. У мені все дужче й дужче бринів докір Світличного, кинутий зі шпальт "Літературної України", що Дімаров уникає соціальних полотен, і хоча добра душа Загребельний заперечив йому в репліці "Дві краплі смутку", я все ж відчував слушність того зауваження. А разом з тим, мене все більше мучили сумніви: чи зможу? Чи справлюся? Чи не спіткнуся? Чи зумію по-новому глянути на сто разів описане, давно уже пройдене: знайти свою стежку серед втоптаних доріг?
І під час отих болісних роздумів, вагань, безсонних ночей, коли не хотілося й жити на світі,— лишалося тільки заволати до Бога: "Господи, нащо ти мене так покарав, зробивши письменником?!" — під час терзань, сумнівів, розчарувань в моїй підсвідомості, з глибин, що сягали не тільки прожитого мною аж до моєї появи на світ, а далі й далі, крізь роки і роки, до того далекого пращура, од якого й пішов весь мій рід,— стала спливати поступово тема. Всеоб'ємна, єдина, яка народилася разом зі мною, дозрівала в мені, сліпому й глухому, всі оці сорок років і лише нині стала прокльовуватись.
Це мало бути полотно просто-таки неосяжне, багато томів, витоки якого губилися в минулому столітті та й сягали аж наших днів. Десятки, сотні людських доль, переплетених в отой жагучий клубок, що носить назву — "Життя".
"Шляхами життя".
Ця назва спливла в мені разом із темою. І повела за собою.
"Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж..."
Прообраз моєї великомучениці матері, яка буде тепер поруч зі мною не тільки в житті, а й на сторінках задуманого мною багатотомника: історія її страдницького життя, пожбуреного на нещадні жорна революції.
"Хто б міг подумати..."
Я став ходити в архів. З дня у день, після роботи, довгі години висиджуючи над пожовклими підшивками газет, що пахли тліном і цвіллю, вивуджував усе, що могло мені знадобитися. І коли добрався до газет, які видавалися в роки воєнного комунізму на Україні, коли перегорнув пропахлі порохом, димом і класовою ненавистю запечені кров'ю сторінки, мені по-справжньому стало моторошно.
Роки воєнного комунізму, проголошеного більшовиками. Полтавська губернська газета (тоді були ще губернії). Ви-друкована на такому цупкому папері, що ним впору загор-■іать оселедці. Десятки, сотні прізвищ під лиховісним заго-ловком-"шапкою": "РОЗСТРІЛЯНІ ТВЕРДОЗДАТНИКИ".
З номера в номер. З дня в день. З місяця в місяць.
Розстріляні... Розстріляні... Розстріляні...
І під кожним отим списком кривавим — одне й те ж прі-шище.
Коротке, як постріл.
Ляндер.
Людини, яка посилала на смерть нещасних отих хліборобів.
Безжально. Нещадно. З садистською ненавистю.
Так Соломон Ляндер, тепер начальник ГПУ Хороль-ського повіту, а не цілої Полтавської губернії, ввійшов у мій роман.
Так появилося кілька абзаців, у яких я досліджував витоки ненависті, що налила мого героя.
І через десятиліття — абзац Еренбурга, наведений мною на початку цього розділу.
Цікаво, з якого це часу наведення історичних фактів стало проявом расизму, антисемітизму?
Для чого євреї брали в оренду церкви (а таки брали в оренду!). Для того, щоб мати з того зиск, чи для того, щоб причащати віруючих проскурами, поїти їх церковним вином?
А шинкарями ставали для чого? Щоб проводити антиалкогольні кампанії серед тубільного населення?
Колонізатори, як і ті, хто їм слугував, в усі часи лишалися колонізаторами і завойовували чужі землі не для того, щоб надавати місцевим жителям гуманітарну допомогу. Хоч у наші вже дні можна було прочитати й таке. Коли Росія вела агресивну війну проти Чечні.
То що я, все те виссав з брудного антисемітського пальця?
Отак би я думав в ті шістдесяті, коли б прочитав Еренбурга.