Залишенець. Чорний Ворон

Василь Шкляр

Сторінка 98 з 134

— А ви, пане Чорний Ворон, бачу, чимось невдоволені?

— Та як вам сказати, — спроквола мовив отаман. — Штабові групи я, звичайно, підпорядкуюся і накази його виконуватиму. Але з однією умовою: поки не буде на те видимої потреби, ніяких перегрупувань і переходів на віддалені місця я не робитиму. Працюватиму на лінії Знам'янка — Холодний Яр — Єлисаветград — Лебедин… Тут мене знають так само, як Загороднього, Залізняка, Гупала, через те завжди можна сподіватися на підтримку селян. А далі побачимо.

— Слушно, — погодився Завірюха і звернувся до Загороднього: — А скільки ви можете виставити шабель — сьогодні і в разі повстання?

— Важко сказати, — відповів Загородній. — Це залежить від того, який вогонь розгориться. Якщо до неба, то вийдуть десятки тисяч, а якщо тільки по команді, то ми з Чорним Вороном, Гупалом і Залізняком виставимо добру тисячу. Це без отаманів Приймака, Свища, Орла-Курки і деяких інших загонів.

— Для початку непогано, — сказав Завірюха. — Бачу, ви тут даремно не відсиджувалися. Я доповім полковникові Гамалію про нашу зустріч, а наступного разу ми приїдемо вдвох.

— Приїжджайте післязавтра, якраз буде Спаса, — порадив Гупало. — Зустрінемося по-козацькому.

— А ви тут ще й не забуваєте свят?

— Якщо ми забудемо про Спас — Спас забуде про нас, — сказав Чорний Ворон.

— Славно. Тільки, на жаль, післязавтра не вийде.

— Тоді присядемо на дорогу, — запропонував Гупало. — Хлопці принесли кавунів і доброї калганівки, вип'ємо по чарупині.

— Хіба що по одній на коня. Самі ж кажете, яка тут у вас зона.

Вони як стояли колом, то так і сіли на землю, а в Гупалових руках уже вродився зелений чотиригранний штоф, і на середину трав'яної скатерки покотилися зеленошкурі ранні кавунчики, помідори, печена картопля…

Після того, як чарупина пройшла по колу, досі мовчазного Голика-Залізняка потягло на балачку, і він, діставши з кишені фотокартку миловидого чоловіка у френчі червоного командира, простяг її Завірюсі.

— А вгадайте, хто це?

— Брат? — знизав плечима сотник.

— Сват, костиль йому в гузно! — пирхнув Мефодь. — Командир червоного полку, ще свіжий, тільки позавчора засолив.

— Ти диви, — гмикнув захоплено Завірюха. — А по ньому й не скажеш, що мертвий! Це ви такі карточки колекціонуєте?

— Ні, — сказав Мефодь, — дівчатам дарую.

— Навіщо?

— А так. Вони потім пишуть на звороті таких картонок "Гані от Вані" і лякають ними місцевих комнезамівців, щоб ті до них не чіплялися. Мовляв, бачиш, який у мене кавалер, спробуй хоч пальцем торкни — без яєць зостанешся.

— Славно! — засміявся Завірюха. — Виходить, серйозний документ. Сам придумав чи дівчата підказали?

— Сестри, — сказав Мефодь. — Пристали до мене: якщо ти сидиш у лісі, то видай нам хоч такі карточки, щоб менше до нас чіплялися. Я й видав — старшій Сашуні карточку начальника гарнізону, а Зіньці, хоч вона ще не вибилися в дівки, буде фізіономія комполку.

— Славно! А це правда, — обернувся Завірюха до Загороднього, — що ви, пане отамане, недавно заквасили голову повітової чека?

— А вам що, карточку показати?

— Хіба ви їх теж колекціонуєте?

— Ні, кишень не вистачить. Во й той головний чекіст був не сам, а з "таваріщами". О, до слова! — згадав Загородній. — Замість фотокартки я знайшов у його сумці папери, з яких вичитав, що в Гайсині в одній цікавій місцині заховано чимало золота.

— Чимало — це скільки? — спитав Завірюха.

— П'ять пудів! Треба якось наглянути в той Гайсин, га? — Загородній подивився на Чорного Ворона.

Той так криво моргнув, що Ларіон не розібрав: чи Ворон йому підтакнув — аякже, наглянемо, чи дав знак, щоб він менше патякав про гайсинське золото.

Ларіон притих, затуливши рота скибкою кавуна.

— Усе це, панове, добре і навіть романтично, — сказав Завірюха. — Але з кровопролиттям треба припиняти. Через дрібні вилазки можемо загубити велику справу. Віднині, якщо хочете працювати серйозно, то без дозволу штабу групи ви не повинні йти ні на які самочинні акції. Хіба забули, що є наказ головного повстанчого штабу припинити активні дії до нового сигналу з центру?

— Дурне, — сказав Загородній, випльовуючи через нижню губу кавунячі зернята. — Дурний піп, дурна і його молитва.

— Чому ж дурне? — спитав Завірюха.

— Бо з нами ніхто не радився.

— Тут ваша правда, пане Загородній. Тепер усе буде інакше, ніхто не знехтує вашою думкою. Ще раз кажу: все повинні вирішувати отамани, які взяли на себе основний тягар боротьби. Але мусить бути і єдиний керівний центр. Тож трішечки потерпіть зі своїм Гайсином і тим золотом. Давайте спершу проведемо головну отаманську раду.

Ворон знов підморгнув до Загороднього, але цього разу Ларіон зрозумів його правильно: нехай собі всяк говорить що хоче, а нам робити своє.

Утім, отамани знали, що Завірюха дурного не каже, але ж і гонор годилося тримати. Насправді сотник їм сподобався. Із-за кордону вперше прибув до них свій чоловік. Коли він, попрощавшись з усіма за руку, підійшов до коня, то не тупцював біля нього, цілячись ногою в стремено, а скочив так легко і спритно, що сумніву не було: по штабах таку кавалерійську виправку не висидиш. Цей чоловік, видно з усього, і пороху нюхав, і шаблю щербив об ворожі черепи.

Загородній із Голиком-Залізняком подалися своїми стежками, а Чорний Ворон зостався в таборі Гупала загоювати рану. Як та кривенька качечка, котру покинула зграя.

Тобі треба радіти, казав він собі, крига скресла, радій, а воно не раділося; тобі треба їсти й набиратися сил, казав він собі, а воно не їлося й не пилося — якась нез'ясовна нудьга напосідала на Ворона, нудьга, яку він ніколи не підпускав до себе так близько, бо вона, ця отрута, гірша за всяку втому, гірша за біль і хворобу. Те, чого він так ждав, було ось уже близько, але якесь важке передчування давило його до смертної туги.

Ворон розпростерся долілиць, шукаючи розради у спогаді про жінку, що лежала колись на цій бекеші й залишила запах свого тіла — тіла, яким навіть подумки так любо мандрувати.

І раптом він ніби кинувся з дурманного сну — звівся на лікоть, сів і гукнув першого-ліпшого козака:

— Послухай, братику, а поклич-но мені Вовкулаку!

— Це отого, що зуби не вміщаються в роті? — спитав братик-гупалівець, який ще добре не знав усіх Воронових козаків.

— А що — у вас теж є Вовкулака?

— Ні, у нас є Вовкодав, Вовгура, Вовчун… але в них зуби як зуби, не ікла.

— Знайди мені того, що з іклами.

Через хвилину-другу Вовкулака вже стояв перед Вороном.

— Я домовився з хлопцями, щоб принесли телячої печінки, це для крові… — заспівав він своєї, але Ворон його перебив:

— Маю до тебе особливе доручення.

Вовкулака жадібно сіпнув ніздрями — давно не мав путньої роботи.

— Візьми ще двох хлопців і прочешіть усі місця, всі закапелки, де можуть ховатися "дайоші". Розпитайте по селах, по хуторах…

— А навіщо тобі, отамане, здалися ці покидьки?

— Слухай уважно. Промацайте все від Чутянського лісу і, якщо буде треба, аж до Лебедина й Звенигородки. Мені потрібен "дайош" із червоною родимою плямою на півщоки. Думаю, що він тут такий один. Коли знайдеш, дізнайся, чи він був минулого літа в Лебедині.

Вовкулака з усіх сил напружив мізки, щоб часом чогось не проґавити. З таким чудним загадуванням отаман до нього ще не звертався. Кортіло дещо перепитати, але Вовкулака відчув, що це не той випадок, де все йому треба знати.

— Якщо він тиняється в наших краях, то знайдемо, — сказав він.

— Вовкулако, він мені, кров із носа, потрібен.

— Живий?

— Ні, мертвий. Я не хочу, щоб ви з ним морочилися. Коло цього виродка повинні крутитися щонайменше ще два босяки. Цих також спровадь на той світ.

— Убити — і все? — розчаровано спитав Вовкулака.

— Ні, — сказав Ворон. — Зроби те, що ми робимо з ґвалтівниками.

— Зрозуміло.

— Я на тебе надіюся, Вовкулако. Зодягніть червоноармійські форми, прапора не бери, не дурій. Візьми Ходю, він більше за тебе схожий на "червінця". Кого ти ще хочеш?

— Якщо можна, то з нами піде Біжу.

— Добре, візьми цього хранцуза, — всміхнувся Ворон.

Насправді Біжу був наймолодшим із братиків Момотів, який дуже любив це слово "біжу" — що не попросиш його, куди не покличеш, куди не пошлеш, у нього на язиці одне лиш "біжу!" А як почне щось розповідати, то тільки так: біжу, каже, до дівчини, а вона біжить мені назустріч, тоді забігли в кущі, а коли вибігли, то й ніч збігла; ну, добре, хлопці, я вже біжу, бо тре' бігти, а тоді прибіжу й розкажу, куди ми ще бігали. Ось такий був цей Біжу — щира душа, прудкий, безвідмовний, а що вже легкий на ногу, то міг цілий день іти пішака врівень із кіннотою.

— Якщо не знайдете, через тиждень вертайтеся, — сказав Ворон. — Я вже візьму в руки шаблю, і роботи буде багато.

— Знайдемо, — запевнив Вовкулака. — Якщо він не потяг у свою Расєю, то під землею знайдемо. Ну, я біжу? — він показав передні ікла, і Ворон зрозумів, що Вовкулака жартує.

— З Богом.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Ганнусю вели на розстріл.

Літня серпнева днина палахкотіла на все поле квітками, світило сонце, голубіли небеса, щебетало птаство, сюрчали коники, а Ганнусю вели полем, поза городами, вели до Кривого провалля, де вони з Веремієм колись копали скудель на нову хату, а тепер — от як буває! — вона сама мусила лягти в цю глину, і не треба нічого копати, бо яма готова.

Гоцман тоді не приїхав до них через місяць, як нахвалявся, і Ганнуся з матір'ю вже плекали думку, що, може, він про них і забув, а це після Спаса прилетів із цілим загоном ББ, їх чоловік вісім гарцювало кіньми на подвір'ї, поки Гоцман востаннє допитував Ганнусю: "Значіт, єму дарожє бандітская жізнь, чєм ти і твой вилупок? Что ж, я саґласєн, пусть будєт так, но таґда, дараґая, прідьотся тєбє самой атвєтіть за всє єво злодєянія, таков нинє закон, ти єсть атвєтчіца, внєсєна в спіскі заложніков, і я, сука, паследній раз тєбя спрашіваю: ґдє твой бандіт?"

— Загинув, — сказала Ганнуся.

— Врьощ, блядіна! — Гоцман сіпнув прищавою шиєю, вихопив наган і наставив на колиску, де, налякана його криком, зайшлася плачем дитина. — Щас спєрва щєнка успокою, а патом тєбя!

— Мене вбий, мене! — кинулася до нього мати, але Гоцман так махнув навідліг наганом, що вона відлетіла до стіни й тихо осунулась на долівку…

— Ґаварі, тварь! — він ухопив Ганнусю за коси, зібрані клубком на потилиці, смикнув, аж свічки спалахнули в неї в очах, коси розтріпалися по плечах і грудях, а коли Гоцман вистрілив у колиску, в Ганнусиній голові щось боляче блиснуло, зрушилося, їй заклало вуха, і вона навіть не зрозуміла, що дитятко живе, хоча воно ще дужче зайшлося плачем, — Гоцман її поки що тільки лякав і пустив кулю мимо, однак Ганнуся вже не думала ні про дитину, ні про себе, а дивилася на це все, як на моторошне сновидіння, в яке втрутитися їй несила, і коли цей приходень наказав узяти дитя і йти з хати, вона так і зробила: взяла сповиток із колиски і, притискаючи його до грудей, пішла.

Її вели за село до Кривого провалля, десь позаду, опритомнівши, голосила мати, на руках кричала дитина, та Ганнуся їх зовсім не чула, вона тільки чула, як співають пташки, сюркочуть коники, бачила все неначе згори, відразу весь світ, де цвіли сокирки, волошки, незабудки, цвіли дрібненькі сині квіточки, яких найжалкіше було покидати, як і тих пташок, отих пташечок ріднесеньких, і Ганнуся, боса, розпатлана, і далі з усіх сил притискала до себе дитину, хоча й зовсім забула про неї, несла ніби якийсь згорточок і думала про весь світ, який вона бачила з високості, вбирала його очима з усіма пташками й квіточками синенькими і промовляла до нього, до світу, так голосно і печально, що люди це чули в селі і потім ще довго переказували одне одному, як Ганнуся, йдучи на розстріл, жалібно повторювала: "Прощавай, мій світе білесенький, прощавайте, пташки ріднесенькі…"

А Гоцман заскакував конем наперед, заглядаючи Ганнусі в обличчя, на яке спадали пасма волосся, і верещав писклявим голосом:

— Так єво анґєли укралі? Таґда пускай і тєбя сєйчас украдут, вєдьомскоє атродьє, а ми пасмотрім, как ето дєлаєтся!

Ганнуся вже давно його не помічала, Гоцмана не було в тому світі, з яким вона прощалася, і це його розлютило ще дужче, — він підвів її до краю провалля, де зяяла така глибина, що страшно було заглянути, а своїм "чопам"[*] наказав спішитися і стати "в ружйо!"

Вони зробили це швидко, стали кроків за десять від Ганнусі й наставили на неї рушниці, однак Гоцман ще не давав команду "аґонь", він хотів ще погратися з нею, допитати, збирався ще взяти в неї дитину й потримати за ніжку над прірвою, може, тоді язик їй розв'яжеться, тому підійшов до Ганнусі, — "дай сюда рєбьонка", — простягнув руки, але Гоцмана вже не було в її світі, там взагалі вже не було людей, а тільки дрібні квіточки-сокирки і маленькі пташки голосисті, які співали Ганнусі востаннє, і вона, також востаннє, сказала:

— Прощавай, мій світе білесенький, прощавайте, пташки ріднесенькі!

Сказала так і поточилася в провалля, не оступилася, ні, а сама кинулася в нього навзнак і полетіла разом з дитиною…

Ганнусю, Ганнусю, душе моя пречиста, хвилинки тобі не вистачило до порятунку, ти кинулась у прірву разом із дитятком, і як же так, як же так, як же так, що розум твій був потьмарений, а ти летіла у провалля з дитиною, так дивно її тримаючи, що коли ти впала на глинисте дно, то навіки затихла, лиш цівочка крові потекла з твого рота, а дитинка завмерла також, тільки не навіки, Ганнусю, чуєш, моя дорога, не навіки, — дитинка заціпеніла від того падіння, та потім знову заплакала, і плач той звістив, що вона жива, тільки поки що ніхто ще не чув того плачу, бо пролунав дужий крик:

— Атставіть!!!

Три червоноармійці вихопилися на конях з лісопосадки, що росла недалечко від Кривого провалля, такої ріденької посадки, що там і заєць не міг заховатися, а тут вискочило три вершники, мовби з якимось важливим донесенням поспішали, і прямо до Гоцмана:

— Атставіть! Єсть пріказ атставіть!

— Кто такіє? Какой часті? — сторопіло лупав на них очима.

Гоцман ще не прийшов до тями від того, що тільки-но сталося, а тут ці галопники десь узялися.