истаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сірою головою. Доктор Рудольф одкидає голову від записок і слухає.
От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вічне, як життя, ім'я! Одне з небагатьох імен, що лишилися на з!емлі. .Вона жаліє бідного Руді. Вона з усієї сили старається не показати, що жаліє. І це найбільше завдає болю, що вона старається не показати жалю. І в цьому старанні, як у дзеркалі, Руді бачить себе маленьким, смішним, жалюгідним. І цей жаль рівночасно гріє його забутим старим теплом, від якого очі стають гарячі. Хочеться притулитися до старих ніжних рук і сховати в них сором, пониження, дурну гордість. Навіщо вони тепер?
От вона прийде й буде розповідати про незначненькі події в тому чудному домі, набитому чужими собі, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати і мовчки з солодким болем і ниючим соромом усередині здригуватись на одно ім'я. Знає мама чи не знає, що він здригується на це коротеньке, болюче, любе ім'я?
Але записки доктор Рудольф пише дуже рідко, бо цілий день зайнятий важнішими справами. Він копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всі льохи й комірчини покинутих помешкань, старанно збирає всі продукти, які їли колись люди, і звозить усе це додому. Граф іронічно-сумно посміхається стріхами: винахідник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий світ, тягає візочок по Берліну, вислухує насмішки, глузування й ворожі вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдів і реакціонерів. Чи варто ж було для цього дванадцять років сидіти в келії?
А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстів. І на теплу насмішку графа, і на понурий глум батька та тихий жаль матері. На все. Тоненькі уста стали ще тонші. Куточки їх витяглися рівними гострими голками. Цілими днями, шкандибаючи й похнюпившись, він тягає візок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кімнатах батьків, графів і принцеси. І мовчить. Навіть до принцеси ніколи й словом не обізветься. Мати часом ніжно докоряє синові за таку неделікатність. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнівається на Руді, але ж треба зрозуміти, що їй тяжче, ніж кому іншому, від Сонячної машини. Та Руді й на докори мовчить, тільки іноді чудно посміхнеться й зараз же відійде — нема йому часу на розмови.
А ввечері, як із усіма роботами покінчено, доктор Рудольф потихеньку увіходить із вулиці до палісадника перед будинком, забирається в кущі під тополю й стоїть там доти, доки погасне світло каганця в одному вікні. Поганеньке, мізерне це світельце — в кімнаті в техніка далеко ясніше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технікові вікна.
Іноді, як немає дощу, а в небі серед хмар купається місяць, то пірнаючи, то виставляючи лису голову, в палісаднику з'являється ще одна постать — коротконога, опецькувата, з піднятим коміром і натовкмаченим на самі очі капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно підкрадається під вікно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф і на це мовчить, тільки пильно, затаївши духа, слідкує за дивним чужим чоловіком. Хто він? Чого йому тут треба?
Часом чоловік спирається плечем об стіну під вікном, похилює голову й стоїть у глибокій іадумі довго-довго. Безшумно хилитається іноді тінь у вікні, затуляючи світелечко. І серце доктора Рудольфа теж хилитається, і з нього вихлюпується гаряча, болюча ніжність. Чужий чоловік теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вікно. Мабуть, і в нього щось вихоплюється?
Коли гасне вікно, ніч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинуті голодні собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлін, як пустельно, первісне шумить вітер у мокрих голих вітах.
***
І от раптом принцесу Елізу підмінено. Хтось зідрав із неї хмуру заціплену скупченість, із-під неї вийшла нова людина. Це тепер — весело-владна, грайлива, ніжна дівчина.
Але що дивного в такій підміні, коли приїхав дійсний, справжній коханий наречений? Як давній лицар, він пів-Європи проїхав конем, із скринькою Сонячної машини за плечима, з револьвером за поясом, з нагаєм у руці. Пів-Європи переїхав, щоб добратись до Німеччини, до своєї давньої з юнацтва нареченої.
І зараз же з револьвером в одній руці, з нагаєм у другій прийшов до двох малярів у салоні, ввічливо попрохав їх переселитися нагору й зайняв цю кімнату. Після того другого ж дня виїхав конем до міста; виїхав уранці, а вернувся увечері. Але вернувся з гарненьким екіпажем, повним усякого добра: мішок муки, мішок крупів, маса бляшанок із консервами, торби свічок, солі, сірників—усього того, що бідний доктор Рудольф не міг ніколи так блискуче роздобути.
Розуміється, для чого тепер принцесі поміч якогось кривого, калікуватого доктора, сина льокая. Розуміється, вона зараз же попрохала пані Штор переказати свойому синові, щоб він більше не турбував себе послугами їй. Та й нікому вже, власне, були не потрібні його послуги, бо те, чого понавозив князь Георг, вистачить на цілі місяці всім їм. (Сам князь Георг, ївши сонячний хліб, тепер знову перейшов на старий режим).
О, це справжній мужчина! Він не такий уже молодий, і одів йому, може, тридцять п'ять; на чолі вже глибоченькими затоками вимито волосся з обох боків, на висках — жовтизна, в роті якраз посередині вищербивсь один зуб. Якраз посередині, так що лице як на дві половинки поділене. Сталося це в дорозі, а лікарів уже тепер немає — і доводиться ходити так. Часом аж злегка посвистують слова крізь цю щербину. Але сам такий міцний, сухий, сталевоокий, дротяновусий, ніс загнутим дзюбом енергійно, непохитно рубає повітря. Але коли балакає з принцесою, то сталь і дріт стають тепленькою м'якенькою глиною, з якої можна ліпити всякі фігурки, що принцеса, натурально, і робить.
Що ж дивного, що вона цілими днями тепер виспівує, регочеться на весь дім, на весь сад, що, як дитина, бігає по саду з принцом по дощу, по вітру по всіх алеях. Особливо вона любить ті алеї, що перед самою лабораторією.
І доктор Рудольф, затиснувши волосинки уст, цілими днями тепер довбається собі в своїй холодній лабораторії, невідомо що вже тепер вигадуючи. Довбається, часом шипуче посвистує крізь верхню губу й час од часу ховає кулаки в кишені, щоб погріти пальці.
Іноді підходить до вікна й порожньо, не кліпаючи, дивиться в сад на мокрі порожні дерева, на порожнє небо, па порожню мокру затихлу землю. А в спальні лежить на канапі Макс і порожніми очима читає порожні старі книжки, переселившись із комуни до брата.
От і тепер стоїть доктор Рудольф біля вікна й дивиться, як листя в паніці, немов розігнана юрба бунтарів поліцією, же неться алеєю, із жалібним шелестом, підкочуючись під коріння. Вітер, як чабанський пес, ганяє закурені отари хмар із позадираними хвостами.
І раптом дзвінкий владний контральтовий голос. Бадьорий, веселий рип піску по доріжці. І нарешті дві постаті, ті самі дві постаті. Принц Георг ступає чітко, твердо, впевнено виміряє кроки по землі, яка належить йому. Він із сокирою в руці. Сталеві очі й дротяні вуса покірно повернені до червоної голівки, що випинається з коміра пальта гарячою жариною.
Вони стаюгь якраз проти вікон лабораторії. Червона голівка на мент проводить очима по вікнах, бачить постать доктора Рудольфа й байдуже відвертається. Що їй до якогось доктора Рудольфа? Та чи й помітила вона його? Вся її увага зайнята чимсь зовсім іншим Але чим? Що треба їм тут, у цій алеї, з сокирою?
Ручка в чорному рукаві, в чорній рукавичці показує пальцем на кущ бузку, на обидві стіни кущів із голими, тепер такими порожніми вітами.
Принц Георг хитає головою, виміряє очима кущі, ще раз киває іоловою й щось каже до принцеси, посміхнувшись і показавши чорну квадратову щербину й розділивши сухе лице на дві половини Потім підходить до першого куща, обдивляється з усіх боків, вибирає, нахиляється й сильно рубає гілля при самому корінні.
Вони хочуть позрубувати всі кущі! Вони хочуть вирубати всі кущі, всю алею вирубати, знищитаї Це вона хоче! Навіть це місце вирубати, вигладити! О ні!
Доктор Рудольф зривається з місця й швидко, коливаючись у лівий бік усім тілом, вибігає надвір. Вітер скажсно кудовчить волосся, пхає в груди, одпихає назад до лабораюрп — він служить їм за сторожа.
Струнка, закутана в чорне манто постать помалу повертає червону голівку на рил нерівних, шкандибаючих кроків і зараз же байдуже, спокійно відвертається. Принц Георг також зиркає в той бік і також спокійно повертається до куща — якийсь собі каліка кудись поспішає.
Сокира високо підлітає догори і з соковитим хруском угризається в тонкі ніжки бузку. А чорна струнка постать стоїть непорушне, слухаючи всією спиною нерівним хапливий рип кроків по алеї.
— Вибачте...
Принцеса и принц Георг повертаються. Що треба цьому чоловікові?
— Вибачте... Ви хочете рубати ці кущі? Сталеві очі помалу випростовуються разом із головою й здивовано оглядають од голови до ніг калікуватого чоловіка.
— Так. А вам що до того? Хто ви такий?
Доктор Рудольф тим часом злегка вклоняється принцесі. Принцеса недбало, байдуже киває голівкою й повертається до нареченого:
— Це — Рудольф Штор, Георгу. Прошу далі.
Георг уважніше, пильно, гостро встромляє в доктора Рудольфа два цвяхи очей.
— А-а? Добродій усього людства? Що ж вам треба, пане добродію?
Добродій людства придержує рукою волосся на голові.
— Я прошу вас сказати мені, що ви хочете робити з цими кущами!
Принц Георг спочатку високо, пепорозуміло підводи іь брови, потім раптом грізно хмурить їх.
— А ви яке маєте право задавати мені це питання?
Доктор Рудольф на мент закриває очі й знову розкриває їх.
— Я ще раз прошу вас дати мені відповідь на моє питання.
Тут принцеса гидливо кидає в його бік:
— Ми хочемо вирубати ці кущі. Тут буде площинка для спорту Рубайте далі, Георгу!
Георг одвертається від добродія людства й зручніше затискує сокиру в руці. Але доктор Рудольф помалу спокійно заходить збоку й стає між ним і кущем. Стає, складає руки на грудях і тихо крутить головою.
— Ви цих кущів рубати не будете. Нахабство цього суб'єкта на якийсь мент позбавляє мови принца Георга.
— Пане добродію! Я вам раджу моментально відійти, сховатись у вашу хату й не наражати себе...
— Ви цих кущів рубати не будете.
На принцесу доктор Рудольф не дивиться. Во