— Кн. II. — С. 229 — 238.
940 Основа. 1861. Кн. X. — С. 16.
"Наука, — каже Б. Г. Суханов, — великої ваги не мала, бо була монотонна, але задля мене було /465/ сущим святом їздити задля неї в Академію". Інколи Шевченко спиняв науку і брав свого учня в академічну бібліотеку або в Ермітаж чи до кого з колекціонерів, щоб подивитися на який-небудь, невиданий ще рембрандтовський офорт. Ученик ішов з своїм вчителем радо, з гордощами. Інколи, було, Тарас Григорович почне свойому учневі читати "тихим, добрим своїм голосом" свої українські вірші. Дитина не гаразд розуміла нашу мову, одначе, слухаючи вірші, готова була плакати, так жалісно, так ніжно читав Кобзар свої твори. Перечитавши, поет вияснив тему. Наприк[лад], раз прочитавши Сон ("На панщині пшеницю жала"), Шевченко довго розповідав хлопцеві про те, як тяжко бідують крепаки і що з визволенням їх з крепацтва почнеться задля них нове життя.
Поправляючи роботу свого учня, художник часто розповідав йому про своє життя солдатське в степу киргизькому. Раз якось, розповідаючи про побут солдатів, він показував йому і малюнок, як карають горопашних жовнірів шпіцрутенами 941. Оповідання довело дитину до сліз. На другому малюнку з тієї ж самої теки було намальовано, як п’яні крамарі пряжуть яєчню, розвівши огонь з "кредитних білетів" (банкнотів) 942. Коли учню нудно стане було малювати квітки, він почне розпитувати художника про Україну, про Січ, про гетьманів; добряга учитель з великою охотою розповідав, як наші козаки "без пощади били ляхів".
941 IX. — № 68. — Ред.
942 Малюнок невідомий. — Ред.
В робітню до Шевченка вельми часто заходили провідати його українці, частіш за все Куліш. Розмова тоді зараз переходила на українську мову. Суханову траплялося бачити в таких випадках сердешні сцени, з палкими поцілунками, гарячими обіймами і навіть зі слізьми.
Раз якось хтось з таких провідачів приніс Тарасові великий портфель малюнків, що був у когось на схованці. Тарас вельми радів, розглядаючи малюнки з того портфеля. Між малюнками був акварельний ескіз Карла Брюллова. Шевченко подаровав його своєму учневі; потім дістав з-поміж тих малюнків "портрет якогось молодого чоловіка з свічкою в руці і спитав Суханова: чи вгадає, кого то намальовано? Суханов не вгадав. Тоді Тарас повідав, що то його власний і власної його роботи портрет, зроблений ще замолоду.
Того ж часу Шевченко подарував Сухановій власної ро— /466/боти малюнок, зроблений тушем. Се та казарма, яку я згадував в нарисі про перше заслання поета . Сей малюнок інтересний ще й тим, що то була перша праця Тарасова на засланню. Б. Г. Суханов береже у себе в альбомі той малюнок, яко "святу цінність" . Сей самий малюнок спричинився і неприязні, що сталася потім між Сухановою і художником .
Минуло більш року з того часу, як Шевченко подаровав той малюнок Н. Б. Сухановій. За сей час він вельми часто, попросту, коли тільки бажав, приходив до Суханових і став немов сім’янином їх. Якось став Тарас прохати Наталію Борисівну, щоб дала йому той малюнок, бо він хоче зробити з його фотографію. Сухановій здалося, що поет не говорить їй правди, але, щоб не образити його, відмовивши йому просто, вона сказала, що спитає у професора Пименова, що він скаже. Пименов був приятелем обох їх і щиро відповів, що Шевченко жалкує, що так легковажно позбувся того малюнка. Опріч того, Суханова зауважила, що альбом, куди заклеєно той малюнок, такий великий і коштовний, що якось ніяково давати його незнайомому їй фотографові, а через те вона написала Тарасові, що сама повезе альбом до відомого в той час фотографа Робиляра. Тарас відповів на те гнівно і перестав ходити до Суханових. Довго після того і сама Суханова, і приятелі її і Шевченка заходжувались всяким чином умовити Тараса Григоровича, щоб вернути добрі старі відносини. Нічого з тих заходів не вийшло 945.
Одначе високе поважання до нашого поета через оцю пригоду ні на одну волосину не поменшало в родині Суханових. Споминки Бориса Гавриловича дишуть не тільки сердечно-теплою любов’ю, але й глибоким поважанням до пам’яті свого славетного учителя.
Траплялося, що наш поет-художник давав, і доволі оригінально, лекції живопису і доні графів Толстих Катерині Федорівні. Інколи, було, зовсім несподівано по обіді зайде він до неї і каже:
"Серденько моє! беріть швидше олівець да ходімо".
"Куди се?" — питається Катерина Федорівна.
"Да я отам знайшов дерево; та ще ж чи не дерево! ходім!"
943 Казарма (IX, № 70). — Ред.
944 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. II. — С. 238.
945 Ibidem. С. 239. /467/
"Та де ж се чудо?"
"Та отут недалечко, на Середньому проспекті! 946 Ходімбо вже швидше".
Ідуть і стоячи малюють вони в свої альбоми те дерево на "Середньому проспекті", а потім ідуть вони на набережжя Неви і любують з переливів тонів сонця при заході.
"Не відаю, — каже Катерина Федорівна, — кого з нас більш обгортав захват: чи мене — дитину, чи його, старого, що в своїй многострадальній душі зберіг таку силу дитячосвіжого почуття до краси природи" 947.
946 Назва вулиці на Васильєвському острові в Петербурзі.
947 Вестн[ик] Евр[опы]. — 1883. — [Кн. VIII].— С. 839.
IX
Влітку того 1858 року саме 20 липня приїхав до столиці Микола Костомарів . Довідавшись, що Шевченко живе в Академії, він якось ранком о годині 7 прийшов до його.
Тарас сидів за роботою.
"Здоров був, Тарасе!" — мовив наш історик, ввійшовши в робітню до Шевченка.
Поет не пізнав свого старого друга. Вставши з місця, зробив два ступня наперед і, скинувши на Костомарова здивовані очі, стояв мовчки та оглядував його з голови до ніг. Нарешті мовив по-російськи:
"Дозвольте довідатися — кого маю честь бачити?"
"Хіба таки не пізнаєш?"
"Ні! не пізнаю".
"Та не може бути! Ось ну, лишень придивись! Прислухайся до голосу, згадай минуле. Пам’ятаєш: Київ, Петербург, "Цепной мост" 949.
948 Литер[атурное] наследие, с. 106.
949 Біля "Цепного моста" було III отдєленіе.
Шевченко дивився, придивлявся, пригадував, нарешті стенув плечима і каже: "Ні, не вгадаю! Вибачте".
Ще якийсь час Костомарів не казав, хто він, сподіваючись, що Тарас пізнає його. Даремно!.. Потім, кинувши холодно-ввічливий тон і перейшовши на приятельський, Тарас мовив:
"Та годі вже! Не пізнаю. Кажіть, хто ви, не мордуйте мене".
"Ти ж, Тарасе, колись віщував, що ми побачимось в Пе-/468/тербурзі. От воно так і сталося", — мовив Костомарів, все-таки не кажучи, хто він.
Але Шевченко і після сього не догадався... Міркуючи, згадуючи і розводячи руками, він мовив, що жодним чином не може пізнати. Тоді Костомарів назвав себе.
Шевченко вельми схвильований припав до його і з слізьми на очах почав обнімати та цілувати його.
З того дня і доки в кінці серпня Костомарів не виїхав в Саратів, вони бачилися щодня чи у кого з знайомих, чи в ресторані Палкіна, де Костомарів звичайно вечеряв.
Отоді Костомарів спостеріг за Шевченком другу вже — перша була у Києві р. 1846 — "вихватку запорозького чудацтва" 950.
Умовилися вони піти до якогось антикваря в Петербурзі, щоб пошукати якоїсь рідкості бібліографічної. Тарас одягся в полотняну блузу, доволі подерту і вельми замизькану в краски; на ноги обув поганенькі, зношені шкарбани, а на голову — пошматований картуз. Уся постать його нагадувала або козака Голоту з української думи, або якого-небудь урядника-п’яничку, що його прогнали з служби, а він, зустрічаючи прохожих, промовляє до них: "Пожертвуйте бідному дворянину". В такому убранню Тарас пішов з Костомаровим через Невський проспект. Що се було чудацтво, каже Костомарів, знати з того, що Тарас ні до того, ні після того ніколи більш не ходив в такому убранню" 951.
950 Литер[атурное] наследие, с. 107 — 108 и Р[усская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 603.
951 Ibidem.
Що Шевченко любив таки часом почудаковати, можна отут до речі пригадати й інші вчинки його з тим же таки добрягою художником-істориком. Р. 1859, коли Костомарів став професоровати в Петербурзькому університеті, він вельми працював тоді по бібліотеках, найпаче в Публічній бібліотеці. Щоб не марновати дорогого часу на ходню, історик закватировав поруч з бібліотекою в домі Балабанова. Кватера була добра — простора і світла, та на лихо опостінь з нею був ресторан, де раз по раз грав орган і різав історикові вуха аріями з "Ріголетто", "Трубадура" і "Травіати". Цілий день історик наш працює, було, в бібліотеці, а до господи приходив тільки ввечері. Шевченко заходив до його часто і глумився з його кватери, говорячи, що вона зовсім не личить професорові, що вона суто гусарська, а не професорська кватера і більш би личило /469/ зустріти тут купу порожніх пляшок, ніж книжки і папери. Раз якось Шевченко зайшов до Костомарова під таку годину, коли тому було дуже ніколи, він готувався назавтра до відчиту в університеті. Костомарів, відчинивши йому двері, мовив: "Чорт тебе приніс, Тарасе! не даватимеш мені працювати". — "Сількісь! — відповів Тарас. — Мені тебе не треба: я прийшов до твого Хоми (слуга) 952, а не до тебе. Я хочу переслати поклін твоїй нені, а про тебе мені й діла нема". Слово по слові розбалакалися. Шевченко перегодом встане оце, щоб іти, а Костомарів його не пускає, "посидь, — каже, — ще трошки", та отак і пробалакали аж до глупої ночі 953.
Другим разом знов так само прийшов поет увечері, коли історик притьмом мусив працювати назавтра 954. Він сказав Тарасові, що йому неминуче треба до половини ночі працювати. Тарас зараз же попрощався з ним і пішов, але завернув в ресторан, що був опостінь, застав там декого з своїх знайомих і сів пити чай, а слузі з ресторану звелів грати саме ті арії, які (се він добре відав) надопікали Костомарову. Годин зо дві музика та мордовала історика, нарешті терпець його порвався. Він тямив, що поет наумисне дратує його, побіг в ресторан і почав благати Шевченка, щоб він, ради гуманності, не мордовав його такою мукою. "Еге! коли була охота селитися в "застінку", — відповів Тарас, — дак і терпи тепер муку". Знайомі, почувши сю розмову, казали спинити музику, але Шевченко не давав і гукав: "Ні, ні! валяй з "Трубадура", з "Ріголетто", з "Травіати". Я се дуже люблю..." З того часу Тарас не заходив вже до Костомарова некликаний, знаючи запевне, що коли історик кличе до себе, — значить, буде тоді вільний від праці.