— примітивно, це — недіялектично. Є ще кілька площин, які мусить далекосяжний політик брати до уваги перш, ніж прийняти рішення.
Скажімо, в газеті буде опубліковано цього скандального листа. Яякий вигляд тоді матиме пролетарський письменник? Чи має він право бути в спілці? То питання: заради чого компромітувати свого, ідеологічно витриманого письменника, ще й до того комсомольця, кандидата партії? Заради якогось невідомого Сарґоли куркульського походження?
Але це ще не все. € ще одна площина, дуже важлива, хоч вона не любить показуватися на денне світло. Якщо він, Юхим Загайгора, великою мірою завдячує Борисові те, що він — заступник редактора газети, то й його ця справа також стосується. Одно діло — бути родичем видатного драматурга, а друге — зовсім скомпромітованого, виключеного звідусюди графомана... Тоді хоч із Лідою розлучайся, а він цього зовсім не хоче.
Дуже потрібно — жертвувати так щасливо початою кар-єрою, такими зв'язками й становищем заради якогось там Тараса Сарґоли. Тільки через те, що він із ним колись грався в довгої лози?..
Навпаки, треба, і є всі можливості в руках, скріпити, піднести Борисів авторитет. Треба буде замовити статтю про цю п'єсу. Найближчими днями поміщає він рецензію на неї.
І тому справа ця в гнучкому, елястичному й верткому мозкові Юхима Загайгори набирала зовсім іншого вигляду, ніж щойно висвітлив її Тарас Сарґола. Так, це справа не особисто двох, а переростає в політичну. Це — ворожа вилазка проти пролетарського письменника, їй треба дати рішучу відсіч.
Не вадило б тільки знати, як там у нього справа з папашею. Напевно розкуркулили! У всякім разі, з таким соціяль-ним походженням йому не дуже випадає тріпатися.
Юхим Загайгора і не думав друкувати цього листа.
VIII.
Так в один і той самий день Тарас утратив одного друга, а відшукав двох. Лихе завжди ходить у супрязі з хорошим. А яке з них гору візьме, — ніхто цього не знає. Коли б не понесло Тараса до Загайгори, не сидів би він сьогодні в колі друзів, за якими так сумувала часами його душа.
Та ще й жіночому.
його завжди вражала ця властивість жінки — робити життя затишним, інтимним, лагідним, м'яким там, де вона є. Проходиш повз якесь подвір'я, бачиш розвішену сушитися яскраву одежину, якусь квітчасту хустку серед зелені — і вже знаєш: є тут рука, що дбає за добробут та охайність, це не пустка. Коли збереться кілька жінок, Тарасові все здається, що це злетілася зграйка птиць і щебече.
Вони, як атмосфера, що оживляє бездиханну плянету. Нема їх — все стає мертве, як найкращий пейзаж без людини.
Крім того, Тарасові було близьке і властиве жіноче світосприймання, — більше чуттям, ніж глуздом. Може ще й тому почував він себе гарно в жіночому товаристві.
В жіночій компанії він якось дуже швидко ставав своїм, при ньому не соромилися й не церемонилися. Так було, наприклад, у студентські роки — неминуче заходили приязні братські стосунки, невідмінно дівчата ставали з ним на приятельську коротку ногу, — і та приязнь створювала атмосферу, куди не промикається еротичний шал. Але це була атмосфера, насичена найтоншим ароматом. І може, краще так, ніж бути засліпленим, зачарованим, як Гапкою-"далігаткою" а потім у роздериротній нудьзі відвернутись.
Була колись Неля, що, нехотячи, так зранила його серце, — але те було давно, давно...
І от тепер йому знов щось причинилося. Чи то досі голова його була забита іншим, чи пора тепер така прийшла, чи відвик він і занудьгував у селі без жіноцтва свого інтелектуального рівня, чи дуже вже усамотнився тепер, — зразу, як тільки опинився серед цих жінок, своїх давніх приятельок, — відчув, що доведеться йому тут зміряти свої душевні сили.
Обидві вони сколихнули заціпенілі, заглушені іншим струни, — і кожна по-інакшому.
Чому відчув він гостре жало ревнощів, як побачив Кили-ну, як дізнався, що й Килина одружена? Нащо запитав себе: "Чому не я її чоловік?" Але ж не хто, як він, очей не зводить із Тамари, його хвилює кожен рух її, кожен перелив у голосі, кожен випадковий дотик?
Ось сидять вони в тісній кімнаті, на утлій канапці, поспішають усе розпитати, все розказати, розмова весь час переривається, бо Килина все вибігає по хазяйству.
Тамарине життя було оглянуте найперше. Вона має самі успіхи, їй щастить у житті, вона не пропаде. Тарас уже це знав, а якби й не знав, то сам вигляд Тамарин наведе на вірний здогад.
Хіба її тоді не виставили з інституту? А їй, як з гуски вода. Ще краще! Знайшла собі кімнату, як бонбоньєрку, — пам'ятаєте? В отієї самої, що нас у няньки запрошувала, — вступила на геологічнТ курси, щасливо закінчила.
Трохи, а може й багато, вона промовчувала, перескакувала, пересипала жартами, так, що сам зміст губив своє реальне значення.
А як же Килина живе? Дітей, аж двох хлопчиків, Тарас бачить, добре бачить. Але що це за креслення на столі в неї? Невже з геологією, тією улюбленою наукою, покінчено?
— Пам'ятаєш, Килино, як ти захоплювалася, пам'ятаєш палкі мрії про експедиції, десь у казкові, романтичні, екзотичні краї? Невже ж і з тобою сталося те, що з кожною? Протоптана доріжка, — заміж, діти, пелюшки... сім'я... і сіла? Оце й уся ваша рівноправність? — трохи з жалем питав Тарас.
На те подібне.
— Стільки питань зараз, що важко й відповісти! — іскрилася Килина своєю давньою невпинною посмішкою.
Килина ані трохи не змінилася, хіба може трохи не така незграбна стала, якась заокругленіша, тонковидіша. А ще — проділь посередині і коси виросли. Але так само широко, щиро-іскристо всміхається.
— Креслення, — то мого чоловіка. А я йому допомагаю часом. У казкових експедиціях була, — це вже не мрії, а невід'ємне минуле. Маю кілька статей про нафтові родовища... Була і ще надіюся бути, тільки вже разом із синами. Ось хай підростуть, — а тимчасом ми їм манну кашку варимо. І це потрібно. А якби ти знав, скільки цікавого в цім! Скільки спостережень!
Ні, вона не змінилася, не сіла. Вона за що не береться, то їй "страшенно цікаво"...
Прийшла черга й до Тараса. Що ж він робив за цей час? Діти має?
— Ні, не маю! Роман написав?
— Ні, не написав!
Ну, то що ж зробив він за цей час?
— Я будував колективізацію на селі, — засміявся, заско-чений таким суворим допитом, Тарас. — Це вам мало?
— Ой, це цікаво! Що, може й розкуркулювали? — прощебетала Тамара. — Я б хотіла побачити, як це воно...
— На жаль, ні... — саркастично всміхнувся Тарас.
— Ви б хоч розказали нам, що тепер у селі діється, я щось не розумію нічого, — попрохала Тамара.
— Я теж не розумію. У всякому разі, таке, що хочеться заплющити очі й тікати безвісти.
Килина багатозначно мовчала. Поглядом з Тараса перебігла на Тамару й перемінила тему.
— Я написала мамі, щоб приїхала, помогла мені синів доглядати. Та й щось не чути нічого. Нема їй коло чого там триматися...
В цю хвилину прокинувся в колисці сам син. Почалося урочисте показування його гостям. За цим ділом і застав їх Килинин чоловік.
IX.
— Знайомитися! — сказала Килина. Але сама себе перебила. А, трясця мамі його!
— Щоб я з ним знайомився? Ну, це вже як собі хоч...
— Та хто це, — Кость? Бий його коцюба? Скричали це всі троє разом.
Сміючись, Кость заскалив трохи око, — та Костя Нечіпая анітрохи не міняє час. І як же це воно так сталося, що Килинин чоловік і раптом — Кость? — не міг ніяк оббутися Тарас.
— Го-го-го! Тарас! — радів незмінно веселий Кость. Але як же це так, що вони тут вже три години сидять
і ніхто не підготував Тараса до такої несподіванки? Хто міг би подумати?.. Коли вони нагляділи одне одного?
— Я сама не знаю! — широко всміхалася Килина. — Отак, був він мені байдужий, а як вчепилася до нього там одна дегенератка, то мене чогось узяло за серце і...
— Зібралися всі бурлаки до одної хати, — все ще тряс руку Тарасові Кость.
— До вілли, — поправила Килина.
— Вибачайте, до вілли, — прийняв поправку Кость. Вони ще й жартували з своєї халупи.
— А що ж нам робити? Плакати? — знизав безтурботно плечима Кость.
— Хай наші вороги плачуть!
Хатина їх світилася дірами. Стеля затекла, потріскані стіни наче підрили поросята, один бік перехилився. Це була явно аварійна хатина, напевно, не сьогодні-завтра вона сама розвалиться, — прокинуться ранком, а на них згори світитиме сонце...
— Або дощ падатиме...
Ні, й Кость, як і Килина, аж ніяк не здався, не "сів". Такий самий жартівливий, оптиміст. Кйлина гарного друга добрала собі. Цікаво, чи й тепер сам собі усе шиє, сам варить, прасує, підлоги миє? Колись же був такий чистьоха, як дівчина.
— Цікаво, а бандура ще є? — запитався Тарас.
То була колись у Костя бандура, він її сам зробив. Воістину таланти Костеві невичерпні.
— Аякже! — скричав Кость, улещений, що про його бандуру не забуто.
Він її витягнув звідкілясь, і кілька акордів ніжно прошелестіли по хатині.
Настала хвилина звітувати Костеві. Слідом за бандурою з чепурними орнаментами виступили на перший плян креслення, що досі на них ніхто не звертав уваги.
— Ось це проект одного чудесного будинку, що прикрасить ріг одної з вулиць нашого прекрасного міста, — з перебільшеним патосом говорив Кость. — Це — школа.
Він засипав їх, огорошив архітектурними термінами. Ар-хітектурно-плянувальна контора вже не одного проекта прийняла від Костя. Школи, житлові будинки...
Житлові будинки! А чого ж вони самі сидять у цій халупчині? Здається, у всьому місті й його околицях не було більшої розвальохи, ніж ця, підрита свиньми, хатина.
— Коли ми підходили, я не вірив, що тут може хтось жити, — признався Тарас. Бо він не міг зрозуміти, що це за іронія. Будує палаци, а сам сидить у халупі.
— Вже он три заяви лежить у міськраді, щотижня ходжу, все обіцяють дати...
— Та нам ще пощастило, ми тут недавно, — перебила Килина. — А то ми жили ось у цій кімнаті, ходім, покажу.
Вони перейшли через сіни і зайшли в кімнату з обдутою стіною, — вона збиралася падати. Штукатурка з стелі була обвалена.
— Як оця дірка з'явилася, — показав у куток Кость, — аж тоді впросили ми кербуда, щоб дозволив перебратися в ту половину. Е, та в нас тепер розкіш! — розважав Кость гостей, а незмінна, кепкуюча, але незлісна посмішка не сходила йому з лиця, навіть при цих, як здавалося Тарасові, гірких словах.
А хіба Кость колинебудь падав духом?
— То, виходить, я ще чудесно живу! — зробив висновок і для себе Тарас.
— А де?
— Та на Садовій...
— О, найаристократичніша частина міста! Ти зовсім буржуй! Советський... Окр