Військо Запорізьке теж повинно залишатися на своїх позиціях і через ці місця і ріки не переходити і ніякого з обох сторін не мають робити під'їзду, наїзду і чат. А якщо коронні війська і війська Великого Литовського князівства перейдуть на описані місця, то знову ж таки, повинні назад повернутися".
Як бачимо, ні про яке державне утворення тут не йдеться, а гетьман оперує поняттям "воєводство", тобто вся звільнена військами територія визнається територіями воєводств Речі Посполитої. А щоб ні в кого не залишалось сумніву, що це саме так, першим же пунктом Богдан Хмельницький проголосив:
"Маючи корогву і булаву від Величності високої польської королівської милості і Речі Посполитої, пан гетьман і все Військо Запорізьке залишаються вірнопідданими, про що заявляють у своєму листі*.8 Ось такі Чітко і недвозначно, перед усім військом, перед народом своїм і перед усім світом стоячи...
І можна тільки дивуватися, що не лише у працях давніших, таких як Д. Яворницький, М. Грушевський, І. Крип'якевич, але і в сучасних дослідників натрапляєш на нічим не вмотивовані пасажі з приводу того, як під Замостям, наприкінці 1648, та в Переяславі, на початку 1649 року, Богдан Хмельницький здобував незалежність України та розбудовував її державність. Ось приклад:
"Після розгрому польських військ, — читаємо у виданій під егідою Українського вільного університету в Мюнхені монографії Петра Гоя, — листопадового перемир'я 1648 року та тріумфального повернення з-під Замостя у Київ наприкінці 1648 року, Хмельницький вважав Україну за звільнену з-під польської державності, державної влади: "Ми волею Божою тим від них стали свобідні".
Україна стала в центрі нових плянів і політичних комбінацій. Перед молодою українською державою внутрішня і зовнішня ситуації висівали кілька можливих союзів чи, в сьогоднішньому розумінні, орієнтацій. Тому вся енергія, сконцентрованість і широка дипломатична діяльність українського уряду йшла під кутом доцільності вибору союзників з-поміж довколишніх держав*.
Але цілком зрозуміло: якщо Богдан Хмельницький і міг виставляти себе творцем Української державності та її оборонцем, то лише перед тим широким загалом української людності, яка просто не знала, і не могла знати, про що ж там насправді мовилося у висунутих ним поляками умовах миру. Оскільки йдеться про міжнародний імідж України часів Б. Хмельницького, доречно пригадати, як за значно складніших військово-політичних умов повівся керівник болгарських повстанців — до речі, селянин, свинопас, син і внук свинопаса — Івайло (р лі. невід. — помер 1280). Очоливши селянське повстання, він в 1277 році зумів розбити орду ногайських татар, що окупували країну, і визволити частину Болгарії. Невеличку поки що територію невеличкої Болгарії. Гадаєте, що, подібно Б. Хмельницькому він почав схилятися "до ніг його милості царя"! Або писав листи, в яких величав себе вірнопідданим підніжком непереможного хана? Помиляєтесь! Того ж року, ще навіть не здобувши столиці, м. Тирново, він зібрав на Раду всіх своїх командирів, представників повстанських загонів та земель, всіх священиків але не для того, щоб подібно Б. Хмельницькому, примусити їх обирати собі "покровителя" з числа сусідніх володарів, як це вчинив наш достославний гетьман під час так званої Переяславської Ради в січні 1648 року, а щоб урочисто проголосити перед усім світом, що Болгарія є незалежною державою — Царством Болгарським! А самого його, Івайла, висвячено на царя!
Через три роки, в 1280-му, Івайло загинув в битві з візантійцями та іншим царем — претендентом на трон Костянтином Тихом. Але болгари й досі вдячні йому як цареві, главі Держави Болгарської, який не просто зумів розбити військо чужоземців, але й відродити болгарську державність, перед усім світом, правовим актом висвячення на царя, утвердити цю державність і незалежність повсталого народу.
То що заважало Б. Хмельницькому, який мав під своїм командуванням війська в десятки разів більше, ніж цар Івайло, (який мав козацьку, одну з кращих армій світу!) і цілковиту звільнену територію країни в десять разів більшу, ніж мав на момент проголошення незалежності Івайло, проголосити незалежність України. Проголосити й" в Києві, древній столиці України, куди він в'їхав на білому коні і де його урочисто зустрічало все вище православне духовенство України на чолі з патріархом Паісієм, всі його полководці, керівники адміністративних полків і сотень, тисячі представників громадськості. Вони теж вважали, сподівалися, що то в столицю в'їжджає глава незалежної держави, а виявилося, що то лише черговий "вірнопідданий його королівської милості", черговий "підніжок трону його величності", який випрошує собі в польського короля староство та 20 миль землиці. Такою була історична реальність, і нікуди від неї не дінешся.
Між іншим, зауважу, що навіть польські історики, старожитні і сьогоденні, визнавали — як наприклад, Збігнев Вуйцік11, визнавали і визнають, що в 1650-1651 роках фактичної незалежності України було досягнуто. Фактичної — додам від себе — так. Але в політиці державотворення цього замало. Потрібні були державницькі міжнародно-правові акти, які б цю фактичну державність юридично закріпили.
З відходом армії Хмельницького на Поділля та Правобережну Україну, повстанський рух на Прикарпатті почав згасати. Дії Хмельницького викликали розчарування і серед значної частини його власного війська, і серед повстанців Семена Височана. І там, і там почали відкрито говорити про зраду гетьмана.
Не встиг Хмельницький відійти, як поляки негайно розгорнули антиповстанський рух. Одним із перших упав Калуш, здобувши який, поляки жорстоко розправилися з керівниками місцевого козацтва. Серед останніх значних операцій Височана на Галичині була спроба затримати польській загін, що переправлявся в цей край через Дністро. Але вражає те, що для битви він задіяв лише незначний загін місцевих повстанців, в той час, коли тут, на час переправи, повинен був розгорнути увесь свій корпус і дати полякам рішучий бій. Ну а далі почалася розправа над повстанцями. Армія Височана на той час уже, по суті, розпалася. Частина повстанців розійшлася по домівках, частина загинула в боях та сутичках. Тих, що все ще залишалися в основному загоні, Семен Височан теж поділив на дрібні купи", звелівши діяти самостійно.
Прагнучи остаточно пригасити вогнище повстання, поляки перекинули на Прикарпаття кілька полків кварцяного війська, що вивільнилося після перемир'я з Хмельницьким, та оголосило місцеве "посполитерушення", аби сформувати ополчення підкарпатської шляхти, і розпочати великі каральні операції. Щоб урятувати рештки свого воїнства від цілковитого винищення, Височан, з ядром його, пройшов тилами польських військ й, уникаючи значних сутичок, пробився на Поділля, на територію Брацлавського воєводства. При цьому кілька окремих загонів, які вже втратили зв'язок з Височаном, знайшли порятунок на території Молдови.
Один з епізодів діяльності Височана можна відродити за повідомленням В. Грабовецького, який, посилаючись на давніші джерела, у стислому розділі "Перехід Семена Височана на гетьманську Україну (1649-1666 рр.)" пише:
"1659 року Семен Височан перейшов на Лівобережну Україну і під час панування гетьмана Брюховецького, будучи на його боці, заслужено став, як повідомляють джерела, "гетьманським полковником", відіграючи значну роль у боротьбі лівобережних гетьманів з польською шляхтою на Правобережжі. Так в 1661 р" коли проти польського панування і гетьмана Тетері на Правобережжі вибухнуло повстання, яке охопило територію від Бугу до Дністра, він спішить, за наказом гетьмана Брюховецького, на виручку повсталим. Допомагає запорозькому кошовому Івану Сірку, який прибув сюди з козаками, громити шляхту. В результаті цього походу були визволені від польської шляхти Лисянка, Ставище й інші міста, аж до Чигирина. Мабуть, за ці заслуги Височан дістав звання лисянського полковника і зберігав його до 1665р.".
Важко сказати, наскільки важливою і відчутною була роль Семена Височана в "боротьбі лівобережних гетьманів з польською шляхтою на... Правобережжі", як це мовиться в краєзнавця, але що тут, на Великій Україні, гетьмани та всілякі підгетьманичі вперто втягували його в міжусобну боротьбу, то це очевидно. Бо лівобережні гетьмани не стільки боролися проти засилля польської шляхти на Правобережжі, скільки дбали про запровадження московітської адміністрації та своєму ж таки Лівобережжі.
В черговий раз постать непогамовного повстанця-козака з Покуття Семена Височана зринає на кону Історії вже під час козацького повстання 1664-1665 років. Витоки цього бунту слід шукати в подіях польсько-російської війни 1663-1664 років.
Заохочуваний гетьманом Павлом Тетерею, польський король Ян-Казимир заповзявся розгромити козаків та російські залоги на Лівобережжі України і повернути його під польську корону. Одначе похід, до якого він вдався спільно з правобережними козаками гетьмана Тетері, виявився вкрай невдалим. Ні, певних успіхів поляки все ж таки домоглися. Але всі спроби здобути такі значні міста, як Переяслав, Батурин, Ніжин, незмінно завершувалися їхньою поразкою.
Переконавшись, що здобути Лівобережжя полякам не вдасться і що збройні сили їхні розпорошуються, козацькі ватажки Правобережжя вирішили організувати анти польське повстання. Керівником його став полковник Кальницький Василь Варениця, але один із центрів визначився в Лисянці, де сформував свій повстанський козацький полк Семен Височан. Він не лише зумів завдати поразки полякам під Лисянкою, але й досить успішно рейдував між Лисянкою і Ставищем, гарнізон якого понад три місяці витримував облогу значного корпусу поляків. Відтак, до початку 1665 року повстання охопило Брацлавський, Уманський та Могилівський полки, і його підтримали запорозькі козаки на чолі Іваном Сірком.
Одначе сили все ж таки були занадто нерівними. Повстанці зверталися до козаків Лівобережжя та до російського уряду з проханням прийти їм на допомогу, посприяти об'єднанню Правобережної України з Лівобережною. Але й самі росіяни, мабуть, теж побоювалися такого об'єднання, розуміючи, що після цього козацтво захоче визволити Україну не лише з-під Польщі, але й з-під Росії.
Не знайшли вони підтримки і в гетьмана Правобережної України Павла Тетері, який займав одверто пропольську орієнтацію та був захоплений міжусобною боротьбою за владу.