й міг би на мить стати, як не таким щедрим на сміхи та дотепи, яким був при Дмитрові Степанському, то хоч таким весело самозадоволеним Фімою, — "хоч би тобі хни!" — яким нещодавно зустрів його на вулиці Тарас. Казав же — "заходь!"
Але він не хотів. І він мав на те причини. Дистанція, дистанція, насамперед!
— Все тече, все міняється, товаришу Загайгоро, — напів-іронічно, напівдвозначно сказав Тарас. — Міняємося й ми!
— Ви, очевидно, в якійсь справі до мене? — ввічливо відказав на це той.
"Та перестань ти дурня клеїти!" — хотів був скричати Тарас. — "Пам'ятаєш, як ми в Дрижиполі у довгої лози гралися? А як Оксанка нас відбивала від вуличних хлопчиськів?
Але не скричав. Обстанова теперішньої зустрічі і ще Щось заморозливе, що віяло від товариша Загайгори, не дозволили.
— Я вас слухаю...
— Пробачте, — несподівано для себе сказав Тарас. — Я вам відбираю час, напевно багато маєте роботи...
— Та ні... — нарешті, всміхнувся Фіма. — Яз давніми приятелями завжди радий зустрітися.
Крім справи, Тарас збирався багато про що поговорити. Він знав Фімині неламкі, прямолінійні погляди на речі, — може хотілося тако собі про все порозмовляти. В нього завжди твереза голова, в цього Фіми, завжди він уміє кожному явищу знайти своє місце. А Тарас також хоче крізь нагромадження негативних явищ бачити основне, позитивне, те, що зрештою заллє без сліду море несправедливостей, безлад-ностей, сліз, горя.
В своїх нерозуміннях Тарас шукав когось із твердою, ясною головою. В собі не мав ясности, а нікого з нею не бачив. Він хотів знайти підпору в такій людині, яка, мов криголам, іде насупроти жахливим нагромадженням крижаних скель. Криголам сміливо проломлює серед криг свою дорогу і йде до ясної мети. Все таке плутане, химерне, суперечливе. Хто винен, що голод? Чому вокзали обліпили люди, а міліція їх розганяє, мов худобу, чому ночують у скверах голодні, вошиві обдерті, мрущі українські маси?
Як же це пов'язати із словами вождя, які в кожній газеті прочитаєш, у кожному рупорГ почуєш, — що, завдяки буйному розквіту сільського господарства й добробуту селянських мас, село звільнило багато робочих рук і передало в промисловість?
Він незугарний розв'язати суперечності сьогоднішнього дня, коли змітаються всі вікові набуття, коли ці злами дають такі болючі результати, як голод і масове розбігання із сіл. Коли не розбереш, де діє опір старого, а де є шкідництво, а де — справжня мудра політика, а де з самих провідників нового пре старе, хижацьке й зводить нанівець усі зусилля комуністичної партії.
Ці суперечності можуть звести на манівці й твердіших людей, не тільки таких, як він.
Замовкли знов. Чи ж прийдеться про все це говорити?
— Я вас слухаю! — нагадав Загайгора.
— Пам'ятаєш?.. Пам'ятаєте, — поправився він, — як ми були в Марійці у Ладька в гостях? Ще й на виставу зосталися й удосвіта верталися...
— Ну?..
— От там мені довелося працювати ці роки...
— Це має якесь відношення до справи?
— Має... Ні, я хочу розповісти про...
Ця холодність заморожувала, кільчила вразливого Тараса, він не міг говорити в такій обстанові.
— Може ви якось коротше оповісте, бо я страшенно за-нятий, — глянув Загайгора на годинника.
Тарас хотів ввести в курс подій, розповісти, як розповідав колись Фімі — товаришеві про трагічне й смішне. Тоді лилося якось само собою.
Але репліка, нетерпляча зморшка, погляд на годинника, раптом знеохотили його, стиснули те, що мало розпросторитися, покромсало хід думки. Зосталося лише голе, коротке, обкарнане. Протест.
— Так, я маю важливу справу. Мене обікрадено. Загайгора високо підніс брови й недовірливо вдивився
в Тараса.
— При чому тут редакція газети? В міліцію треба звернутися.
— У мене вкрадено п'єсу.
— Це цікаво! Десь у дорозі чи що?
— Ні, я надіслав її для критичної оцінки Микитчукові, а тепер вона йде на сцені під його прізвищем.
— Це ви про яку?
— "Комуна в степу".
Загайгора аж устав. Він вдавав страшенно здивованого, хоч насправді все докладно знав від Бориса, жінчиного брата.
— Якщо я не помиляюся, — ви прийшли із заявою, що відомий письменник, член комсомолу, кандидат партії, вчинив пляґіят?
— Так! — ще чіткіше, ще з твердішими наголосами відповів Тарас, підвівшись і собі, несподівано розсердившись. — Так! Микитчук, — хто він, мене не цікавить, — підло використав мою довіру і вкрав мою п'єсу, а тепер виставляє під своїм іменем.
Загайгора хотів ще щось гостріше сказати, але одумався.
— Так! — повторив він зовсім іншим голосом*— Сідайте, чого ж ви стоїте?
І сам сів.
— Що ж... Коли є така заява, — її треба розглянути. Він подумав.
— Що ж... Листа редакція видрукує.., Але лише після розслідування справи.
4
49
— У мене е свідки! — вигукнув Тарас. Справа повертає ніби йому на користь.
— Я маю свідків. Дуб'яга, Ладько, нарешті, Кармаліта. Ах, ви Кармаліти не знаєте! Микитчук знає...
— Так от, — остаточно встав Загайгора. — Ви нам доставите вірогідні докази, що таку п'єсу ви справді таки написали. А ми тоді надрукуємо вашого листа. Ми теж, із свого боку, перевіримо все.
Перебільшено чемно й перебільшено привітно, — мабуть, навмисне, щоб Тарас відчув усю офіційність їх розмови, а може й ще з яких дипломатичних міркувань, товариш Загайгора подав йому руку.
— Моє шанування! Пробачте, що не можу приділити вам більше часу.
VI.
Під Тарасовими ногами земля гойдалася, як зачинялися за ним важкі масивні двері редакції.
Здається, нічого такого не трапилося. Він зайшов, поговорив, його "прийняли чемно й сухо-ввічливо. Ну, а як же інакше?
Ні, все нутро Тарасове бунтувалося проти такого прийому. Під зовнішньою чемністю він відчув безодню між собою й колишнім приятелем. Вже вони ніколи не вернуться до давніх дрижипільських розмов, ніколи не знищать дистанції між ними. І чому?
Чи причиною тому теперішнє становище Фімине в той час, як Тарас нічого собою не являє? То хіба ж Фіма такий недалекий, щоб це на нього впливало?
Чи якийсь це інший вітер віє? Он же Тамара також нічого собою не являє, а як він її приймав.
Так оце тількищо він говорив із приятелем дитячих літ? Невже з Фімою говорив він? Що сталося, чому не знайшли вони спільної мови? Куди дівся Фіма — веселий, товариський хлопчак?
В Тарасові все нуртувало, не знало, в що вилитися — чи в ображеність, чи в обізлену затятість, чи в сміх. Бо ще не був у тому стані, коли можеш оцінювати, аналізувати, холодно міркувати, зважувати...
Хтось його потягнув за рукав. Тарас обернувся.
— А, трястя мамі його! Я жду вас, а ви проходите повз і хоч би плюнули в мій бік! — почув він.
До нього сліпучою посмішкою сміялася Тамара.
Це простонародне "трясця мамі його" в устах такої елегантної жінки, якою тепер зробилася Тамара, хоч сказане явно жартівливо, дало поштовх нервозній Тарасовій сміхотливості. Та гама емоцій, що нуртувала в ньому, вилилася сміхом. Він міцно вхопив Тамару під руку, ішов поруч, дивився на зарум'янене її обличчя й реготався, реготався! Тамара, дивлячись на нього, й собі реготалася.
Так ішли вони, було їм не знати чого весело, було їм добре.
— Чи ви хоч знаєте, чого я чекала на вас?
— Тому чекали, що зраділи, побачивши мене, бо я став надзвичайно інтересним хлопцем, — не задумуючись, відповів Тарас.
йому в цю хвилину не важко було молоти найпустіші дурниці.
— Ба й ні! Ви зовсім неінтересний! А втім, трохи вгадали. Вами зрадіє хтось... Тільки не я.
— Коли жінка каже "ні", то розумій "так"!
— А вгадайте — хто?
— Не хочу й вгадувати. Моїй голові й так сьогодні є багато роботи. Все вгадай та вгадай! Чого до Загайгори — вгадай! Чого чекаєте — вгадай! Що це за знущання?
— Ах, та-ак?!. Ну, то я вам не скажу, що Загайгора дав мені редакційне відрядження до п'ятисотниці Галі Свинарен-ко, щоб я написала нарис про неї... і не скажу, що Килина частенько про вас...
— Килина? — не дослухав кінця фрази Тарас. — Де тепер Килина? Невже тут, у цім місті?
• Давши волю легкій жартівливості, Тарас тим самим вернув собі втрачену рівновагу. Пустощі, на які він здатний був дві хвилини тому, відступили, дали місце щирій радості. Спогад про Нелю, ту Нелю, якій він віддав стільки молодечих марень, тепер його ані трохи не проймав. А навік залишилася свіжа, невитравна щира й тепла приязнь. Килина, люба приятелька, Лютеж, соснова жура, поліська мрійливість... Спогади хлюпнули йому в лице, — навіть пісня та з луною, немов мавки її співають...
Навіть Тамара рідніша стала в цю мить, — ця відзігорна, кокетлива й шпильчаста жінка, що завжди будила такі суперечливі почуття, — а втім, перемагав завжди якийсь протест проти неї. Тепер Тамара позбулася більшої частини шпиль-частости і манила іншим, — м'яким, лагідним...
4*
51
— Килина тут? У місті? Як же її побачити?
— Вгадайте!
— Ох, не вгадаю! Скажіть! — жалібно запросився Тарас.
— Ну, то будьте слухняним хлопчиком, — змилостивилася Тамара. — Сідаймо ось у цей трамвай і зараз поїдемо... Вона живе на Пустирях...
— Ого!..
— Що? Не маєте часу? Далеко? І слухать не хочу! — заволодівала Тамара Тарасом, може навіть і безцеремонно.
— Та я нічого не кажу... Ось тільки папірос собі куплю, — піддавався цьому штурмові Тарас, знову відчуваючи в душі два суперечливих почуття. Одне протестуюче проти навали, а друге, — упокорене, радісне.
Щось у цій Тамарі є таке, — чортяче!
VII.
Коли вийшов Тарас, Юхим Загайгора довго сидів і дивився на полірований паркет просторого й незаселеного меблями редакторського кабінету. Погляд його блукав по портретах вождів, але він їх не бачив, не милувався своїм кабінетом, як іншим разом.
Цікава заварюється каша. Слово чести!
Він тільки вдавав, що нічого не знає, що перший раз чує про цей пляґіят. Вчора ввечорі за родинним чаєм, — були тільки свої: він із Лідою, Борис із Софою, — Боба розповідав, як він виставив цього нахабу. Мало де може письменник взяти матеріял, — яке кому діло? Наша епоха така багата, що цей матеріял валяється просто під ногами на землі, а як якийсь початківець надіслав йому безграмотну купу своїх дописів, то з цього ще не витікає нічого. Письменник може організувати матеріял, як він захоче, — і в цьому саме його заслуга.
Можливо, Сарґола й має якусь енну долю рації, — обережно припускає Фіма.
Але Юхим Загайгора має гнучкий розум, "їдише копф", він ніколи не розглядає голого факту, як факт. Це