Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 95 з 146

Та нехай мій батько добре дбає, грунти, великі маєтки збуває, скарби збірає, хай синів своїх з тяжкої неволі турецької викупає!" То брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша промовляє: "Товаришу, брате мій рідний! Та не треба нам в городи християнські поклони посилати, своєму батькові й матці більшого жалю завдавати: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великі маєтки збувати, скарби збірати,— та не знатимуть, де, в які тяжкі неволі синів своїх шукати; що сюди ніхто не захожає, і люд хрещений не заїжджає, тільки соколи ясненькі літають, на темниці сідають, жалібненько квилять, проквиляють, нас всіх бідних невольників у тяжкі неволі турецькі добрим здоровієм навіщають".

Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово? Той далі грався коштовною зброєю, а їй здалося: грається її серцем. Знесилено прикрила очі повіками. Відпускала обох. У дверях одразу виникла могутня постать кизляр-аги Ібрагіма, промайнули сполохані тіні євнухів, вона гнівно метнула бровами: геть!

Ібрагім тупцявся в дверях, не зникав.

— Чого тобі? — непривітно поспитала Роксолана.

— Ваша величність, до вас посланець з-за моря. З листом.

— Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за місяць. Скільки там тих посланців ще!

Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні.

— І поклич Гасан-агу. Мерщій!

Гасана завернули, що він не встиг вийти з довгого палацового переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.

— Візьмеш золота скільки буде треба,— сказала похапцем,— і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі. Знайди всіх і всіх відпусти на волю.

Він мовчки кивнув.

— Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвалиться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок золота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи. Мені теж.

— Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов ловлять, не даючи їм дістатися додому.

— Подбай про охоронні грамоти. В дивані треба мати розумного візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це.

Там ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба. А тепер іди.

Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щокроку й щомиті: "Але той, хто давав і страшився і вважає істиною нанирокрасніше, тому ми полегшимо до найлегшого".

Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітатиме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість. Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невільниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаються зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі, ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася відразою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої клітки для людей, до в'язниці довічної навіть для неї, для султанші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як держава утримує злочинців у в'язниці. Мабуть, жінок замикають тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, ховають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що випустити правду. І ту й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охороняє виноградники. Може, й Сулейман уперто втікає од неї, наближаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди, менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб випити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину, думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ставився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою що тяжче. А вона що далі йшла і що вище підіймалася, то більше відчувала себе жінкою. Не віддай звірині душі своєї горлиці. Шукати порятунку в любові? Чи хотіла вона, щоб її любили? А хто цього не хоче? Та чого варта любов хай навіть найвсемогутнішого чоловіка, коли довкола панує суцільна ненависть і ллється кров ріками й морями. Кров не може бути прощена ніколи, а тільки відплачена або спокутувана. Чим вона спокутує всі кривди, яких зазнає її рідна земля? Крижаною купіллю сповіді, каяттям і муками? Як прекрасно було б не знати душевного сум'яття і мук майже пекельних. Але праведним судилося сум'яття. Хіба ми не тимчасові гості на цім світі? І хіба не лякаємося минулого лише тоді, коли воно загрожує нашому майбуттю? Навіть сплативши данини всім пеклам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них — майбуття, істина й вічність.

ЧУЖИНЦІ

Великий ввнух Ібрагім знов набридав Роксо-лані. Тепер уже клопотався не за венеціанського посланця з листом, а за Єроніма Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для її синів. Хотіла переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним коридором, що вів од встеленого червоними килимами помешкання кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових сходах велетенський Ібрагім міг би наздогнати закутану в м'які хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий і незграбний, за спиною показував євнухам, щоб подбали про лад у залі для навчань, хоч було вже й пізно щось зробити. Роксолана швидко оглянула кілька крихітних приміщень, призначених для усамотнення вельможних учнів, тоді перейшла до залу навчань, що являв собою велике просторе помешкання у формі кількох широких терас. Стіни його оздоблені були жовто-золотими фаянсами з зображенням квітучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з чорним каменем Кааби і стрункими білими мінаретами. Посередині залу лискуча черевата жаровня, що пашіла теплом, величезний світильник у формі зорі, на ньому скринька, в яку ховали коран після читання. Скрізь перські столики, довгі низькі дивани, обтягнені шовком, на столиках сині глечики з квітами, високі вікна в різнобарвних шибках з зображеннями півмісяця й зірок.

— Тут тепло й затишно,— милостиво мовила до Ібрагіма султанша. Тут її сини осягали найпершу мудрість мусульманську — коран, найпершу і, на думку улемів, найголовнішу, тут вивчали літери, починаючи з еліфа, схожого на тонкий довгий дубець, а дубець, як відомо, прийшов з раю. Кожна літера, як людина, мала свій норов і свій вигляд: у "ба" запали здухвини, "сад" мав губи, як у верблюда, у "та" вуха, як у зайця. Сури корану мали своє особливе значення й призначення. Перша сура Фатіха читалася перед початком кожного важливого діла, також на упокій душі. Тридцять шосту суру Ясин читано на всі випадки, коли в медресе учні доходили до Ясин, то хором кричали:

"Ясин—ягли бєрек гелсин!"—"Ясин, масляний коржик неси!" Великим святом було, коли доходили до сімдесятого вірша вісімнадцятої сури — половини корану, але найбільше розчарування ждало малих у кінці навчання, коли ходжа казав їм, що передостання сто дванадцята сура Іхляс варта всього корану. Коли так, тоді навіщо було вчити цю величезну заплутану книгу,— адже варто було запам'ятати лише кілька віршів Іхляса?

Її сини вчили коран з п'ятирічного віку. Вже навіть найменший Джихангір докінчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивільнити час для знань, потрібних володареві, хоч і не було ніяких надій на те, щоб він став султаном: адже над ним стояли за правом первородства аж чотири брати. Навіть Селім, другий після Мехмеда, не покладав особливих сподівань на престол, вчитися не хотів уперто, майже войовничо, на докори матері зухвало відповідав:

— Хай навчається всіх премудростей той, хто стане султаном! А нам аби жити! Не сушити голову, не нидіти за книгами, бути на волі, під небом і вітрами, з кіньми, псами, соколами, бити звіра, роздирати тепле м'ясо, пити свіжу кров!

Коли викричав їй це в обличчя Селім, червоноволосий і зеленоокий, як вона сама, Роксолана нічим не видала себе, тільки знерухоміло її обличчя і зблідли уста. Селіма зненавиділа відтоді і вже не могла прихилитися до нього серцем, хоч зовні цього й не виказувала ніколи. Не могла простити йому завчасного пророкування страшної долі власної і його молодших братів і часто ловила себе на тому, що й сама думає так само. Може, й до свого наймолодшого ставилася з дивною байдужістю, не вірячи в його майбутнє, а Джихангір, мовби вичуваючи материну нехіть до нього, набридав їй, просився спати в її покої, канючив солодощі, іграшки, вбрання, не давав спочинку ні вдень ні вночі, так ніби мати була його рабинею. З рабами й дітьми говорять однозначно: піди, стань, принеси, дай, не чіпай. Джихангір не визнавав такого способу мовлення, він домагався в матері, щоб вона розповідала йому казки й поеми, щоб не вмовкала ні на мить. Він рано осягнув таємниці людської поведінки, ще не спроможний усвідомити, все ж якось зумів відчути, що Роксолана має винагородити свого останнього сина, цю жертву долі, відплати чи прокляття за все зло, зібране в Османах, відплатити коли й не ніжністю, то увагою і покірливістю, і завдяки цьому зумів захопити владу над матір'ю й став справжнім деспотом. А маленький деспот набагато страшніший від великого, бо він дріб'язковий і не дає відпочинку ні на мить, від нього не сховаєшся, його не позбудешся.

Та хоч як там було, Джихангір дорогий її серцю так само, як Мехмед, Селім, Баязид і Міхрімах, і сьогодні вранці вона подумала, що йому тут, може, холодно, як холодно повсюди у велетенському незатишному султанському палаці, й прийшла сюди, щоб розвіяти свої побоювання.

— Гаразд,— сказала вона кизляр-азі.— Мені тут подобається.

— Може, покликати шах-заде Джихангіра, ваша величність?

— Не треба. Ти вільний. Тоді Ібрагім і сказав про Єроніма Ласького.

— Від кого він цього разу? — всміхнулася Роксолана, згадавши тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король Франціск сказав: "Ніколи не служить одному, не обслуговуючи водночас іншого". Багатий краківський вельможа, прекрасно освічений і вихований, Єронім Ласький від служби в польського короля переметнувся до короля угорського, тоді перейшов до Яноша Запойяї, робив безкінечні послуги імператору Карлу, королю Франціску, Фердінанду Австрійському.

92 93 94 95 96 97 98