Отчий світильник

Роман Федорів

Сторінка 95 з 100

На сонці зблискували шоломи й вістря списів.

"Га, обійдемось, Русине, без народного віча?"

Через два дні Іван Русин обмірковував найновіші події, що сталися в Галичі. Які з них найвартніші, головні, гідні того, щоб їх записати до "Хронографа"? Не обминеш, наприклад, того, що Осьмомисл, тільки-но повернувшись до Галича, звелів схопити великих бояр і привести на його суд. Воєвода понизянсько-го полку Денис Кирилович із своїми боярами вельми старався, однак мужі галицькі встигли зникнути. Статки їхні князь розділив поміж прибічниками своїми з Перемишльської, Звенигородської, Понизянської та Тере-бовельської волостей.

Треба, мабуть, записати те, що, зібравши в гридниці тисяцьких воєвод, нових поплічників своїх, князь оголосив: "Віднині дума великих бояр не існує. Дума сіті проти князя виплітала — обійдемося без неї".

Чи варто похвалити Осьмомисла, що, посадовивши поруч себе на золотокованому столі Настусю, доньку дереводіла Чагра, сказав:

— Оце вам, браття і дружино, княгиня галицька. Іншої я не знаю. Любіть її і чтіть.

"...1 впали бояри ниць перед донькою дереводіла..." — записав напослідок Русин. Записав і знову замислився. "Велике чи мале діло учинив Осьмомисл? Що змінилося від того, що на зміну одним кабальникам прийшли інші? Я бесідував з Ярославом: "Тепер якраз слушний час повернути людям віче, матимеш плечі надійні". Він засміявся: "Досить, що Настуся сидить побіч мене, хай цим вдовольняються".

II

Східці круто падали в безодню, в ніч.

Княжий печатник боярин Ян, вилежуючись влітку на березі Уняви-ріки в Братишанській вотчині, засвічував у думці світильник і, намацавши ногою першу сходинку, поволі спускався униз, у підкліті свого "я". З роками —

чи то, може, давалася взнаки старість, що стояла на порозі, чи, може, обзивалося гонорове відчуття сили і влади, досягнутих ним при дворі Ярослава Осьмомисла — подібні мандрівки повторював зчаста. Траплялося, що при нагоді в розмові з Іваном Русином хвалився ними, чим підкреслював: "Не єсьм книжник, а проте знайомі мені слова грецького мудреця Сократа: "Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ". Русин насміхався:

— Ну-ну, і як іде твоє самопізнання? Що нового, незвіданого відкрив ти в собі, печатнику?

— Якщо по правді, то нічого. Здається мені, що твій мудрець просто мудрив. Кожна людина знає, на що вона здатна, які таланти, доброчинства або ж пороки сидять у ній. Крім того, чи не є це гріхом пізнавати самого себе... гріхом або ж диявольським прагненням піднятися вище самого бога? Бог сотворив нас, йому одному відомо, що він заклав у душу робу Яну чи робу Івану.

— Протирічиш собі, печатнику. Чого ж бо тоді грішиш, димлячи світильником у закамарках власного єства?

— З цікавості, Йване. Може, господь поклав щось у мені та й забув? Шкода — добро пропадає.

— То-ж бо і є... Цікавість до себе самого, печатнику, це теж, до речі, нове. Раніше ти не засвічував світильника.

— Хіба що цікавість. А решта...

Решта в його підкліті лежало старе і добре знане. Він і без світильника знав, у якому кутку припасені жадоба влади і слави, рабське служіння, відданість князеві, готовність сповнити будь-яке, навіть найжорсто-кіше, його жадання. У тому ось кутку — заздрість, у тому — хитрощі, у тому — власна вигода, в тому — холодний розрахунок, у тому — презирство до слабих і поклоніння перед сильними.

Світильник вихоплював з темряви чимало інших припасів, котрими боярин користувався щодня, всі вони були йому знайомими, випробуваними і мовби аж вичовганими від частого вживання. Були припаси й нерушені, хто зна, чи не зайві. В котромусь з кутків він надибав на підсвідому повагу до брата Василька, поруч — змішана з болем і ненавистю, як зерно з кукілем, шаноба до покійного батька Чагра. Під час чергової мандрівки Ян роздивився зблизька на свою любов до сестри

17 Р Федоріш 439

Настусі. Вважав закономірним, що братське почуття було переткане, як бобряна тканина срібними нитками, користолюбством. Інакше почуття не мало б ніякої вартості.

І ще чахнув у темній підкліті, зрідка зблискуючи щирими сльозами, старий жаль за натхненням, святим і чистим у ті хвилини, коли торкався гуслиних струн.

Втім, може бути, що таки має слушність Іван Русин з своїм грецьким мудрецем: нема кінця пізнання самого себе. Хто б, наприклад, сподівався, що живе в ньому ниций страх? Печатникові здавалося, що оточений людьми вірними, купленими, від нього залежними, сторожений полками Осьмомисловими, він давно виполов у собі страх перед усякими несподіванками. Це вже ним пережито, перетерплено й забуто. А тим часом...

Тим часом учора, пізнього вітряного вечора, коли печатник готувався до сну, прибіг з княжого двору бирич:

— Князь кличе до себе.

— Щось нагальне сталося? — Ян сопів і постогнував, одягаючи корзно з грубого сукна.

Бирич стискав плечима.

— Одне знаю: лихий князь, як вогонь.

Ні, не князева злість налякала печатника Яна; навіть чорна звістка, що з Кам'янецької твердині втік Костянтин Сірославич не дуже приголомшила його. Це було, звичайно, неприємно, адже Я нові люди повинні передбачити, що в Коснятка знайдуться в Кам'янці приятелі, які спробують підкупом або силою видобути його з підземелля. "Це зайвий раз засвідчує (чуєш, Русине), що в кожній людині підозрівай скритного ворога. Хто б міг подумати, що старший над твердинею боярин Потай, один із тих, яких князь приблизив до себе й обдарував вотчинами, вкладе ключ у замок Кос-няткової ями і разом з ним поділить долю ізгоя. Це, власне, удар не по мені, а по князеві, бо не такий страшний Коснятко — ізгой, як страшно йому зневіритися у відданості понизянських бояр".

Страх пройняв Яна пізніше, опівночі, коли повертався від князя додому. Треба було прихопити з собою сторожу або перебути до ранку в писчій палаті, тоді, може, не наразився б на небезпеку.

Кінь ліниво переставляв ноги, під копитами почваку-вало болото. Дощ не перестав. Печатник, напнувши на голову каптур, кинув повід на луку сідла: в густій темряві не вгадаєш дороги, хай худобина сама прямує до стайні.

Галич спав. Ніде ні душі, тиша. Лише цяпотить дощ. Поховалися навіть нічні вартівники, не чутно їхніх деркачів. І раптом у глухому провулку вигулькнули з темряви темні — темніші від ночі — тіні. Двоє з них метнулися до схарапудженого коня, двоє — до Яна. Він не встиг крикнути, як на голову напнули мішок.

— Не думай репетувати, боярине,— попередив хтось і ножем проткнув у мішку дірку, холодне вістря торкнулося горла,— Чуєш?

— Хто ви такі? — дзвонив печатник зубами.

— Скоро дізнаєшся.

Вели його недовго; спершу дорогою, потім крізь сад або гай, бо десь у високості тривожно шуміли дерева. Врешті під підошвою чревія відчув кам'яні східці.

Рипнули двері.

— Заходь, боярине.

Коли здерли мішок, у вічі плеснуло полум'я свічі. Якусь мить стовбенів зажмурений, звикаючи до світла. Потім блимнув очима. Краще б одразу осліп, краще б його по дорозі прирізали, бо при світлі свічі впізнав заросле, почорніле обличчя Костянтина Сірославича. Це так було несподівано, негадано, що й не повірив яві, це скоріше скидалось на сон; хай буде сон: душна кам'яна кліть, темрява, свіча на столі, розкуйовджена голова Коснятка.

— Заскочений єси зустріччю, печатнику? — голос Сірославича розвіяв надію про сон.

— Заскочений,— признався Ян.

— Сідай, гостем будеш.

— Вмерти можна й стоячи.— Янові пригадались подібні глупі ночі й подібні підкліті, в яких умирали по таємному велінню князя невгодні йому бояри. "Хто чим воює — від того гине". Йому приверзлося, що попід стінами сидять мерці... мерці з живими палючими очима; ці очі, певно, пам'ятають, хто був їм суддею, хто рокував їм: "Іменем князя нашого — смерть!"

Сьогодні смерть зорила з-під стін, помахувала косою, шкірила зуби на нього, Яна. Був упевнений, що приведено його сюди на страту; страх тіпав ним, як вітер бадилиною, вичавлював смердючий піт, випалював болем нутрощі й холодив кров. Нічого в ньому, в Янові, не залишилося, нічого: ні думок, ні бажань, ні серця; тіло його, усе єство вщерть налите страхом. Коли б тепер мав змогу' поглянути на себе в свічадо — не впізнав би печатника Яна; коли б був здатний сміятися з себе — розколов би реготом низьке склепіння підкліті; коли б осягнув до дна ницість свого падіння — спалив би себе ненави-. стю.

— Вмерти, боярине, завжди встигнеш,— промовив Коснятко.— Та й для нас, мужів обраних, часом є щось гірше, ніж смерть. Уявляєш, якби в тебе відібрали боярську гривну, а з нею — маєтності всі, вотчини, право повелівати, бути першим і, замість цього, тицьнули б сокиру батька Чагра, весло перевізника або ж заступ роба, і сказали б: живи. Чи таке життя мало б якусь ціну?

Ян майже не розумів Сірославичевої бесіди, він ждав тільки одного — удару ножем з темного кутка.

— Для мене особисто таке життя — марна трата часу, печатнику. Я волію жити, як жив досі, і бути тим, ким був дотепер,— тягнув далі Коснятко.— І вони, мої друзі,— він обвів рукою коло, показуючи на стіни,— теж воліють. І ти... Тому ми тут; тому я не втік на Ляхи, а тайно приїхав з Кам'янця сюди; тому мої люди так неґречно стягнули тебе з сідла.

Слова Косняткові для печатника, як свіча для того, що лежить на смертному одрі. В її кволому язичку — цілий ясний світ. Ну-ну, гори, свічечко, обігрій, посій надію.

— Що хочеш від мене? — видихнув Ян і впав, як лантух, зів'яло на ослін. Роззирнувся. Попід стінами — ха-ха,— стирчали не мерці, як йому привиділося спочатку, а сиділи великі бояри, ті, яких не винюшкували ні його, Янові, люди, ні вої з понизянського полку. Та й як могли винюшкувати, коли між ними сидів... воєвода Денис.

— Хочемо, щоб ти служив нам, боярській справі. Собі, нарешті.

— Я князеві служу. Русі, отже,— печатник зважився нарешті глянути у вічі Косняткові.

— Ти ж бо розумний муж,— хтось з бояр вступив у бесіду,— красними словами бавишся, як дівка намистом.

— Перестаньте 'го вмовляти,— ляснув інший пугою.— Досить. Убити пса. Все 'дно зрадить.

— Якщо зрадить — умре. Знайдемо під землею,— гамував бояр Коснятко.— Та не про смерть тут річ. а про те, щоб боярин Ян був з боярами.

Так, тут річ не про смерть, і це головне. Ян м'ало не скрикнув від радості; він радістю умився і знову став Яном, упевненим у собі.

94 95 96 97 98 99 100