Сестра його відпросилася на кілька день з роботи, дитину урочисто відправляли в дитсадок, а тоді починалося щось запаморочливе: палав вогонь, величезний, до неба, палив і спалював, вони самі палилися і спалювалися, забувши одну визначальну й підступну істину, що вогонь, особливо, такий великий, може спалити і їх; що чим більший вогонь, тим швидше він гасне, що довго горить те, що тліє, що вони так швидко вичерпаються — обоє ж були голодні, обоє спраглі. Брат вважав, що хряпнув дверима свого дому назавжди, що він тим самим попалив кораблі, що він завше помилявся, і ось нарешті знайшов те, що шукав, те, що дасть йому тиху гавань, хоч про яку тиху гавань може йти мова, коли так палає розбурхано вогонь? Але брат мій завжди був невиправним ідеалістом, повен святого пориву, він горів жалем, що така пекельна молодичка стільки часу прожила без чоловіка, та й не має вже надії його собі роздобути. Мій ідеалістичний брат відчував себе героїчним півничком, випнув золоті груди, стрибнув на облитий ранішнім сонцем пліт, вигнув вогненно-червону шию, закинув криваво-червону голову, встромив дзьоба у сонячне коло і заспівав, розсипаючи перла свого гарячого оптимізму, свого кохання і зовсім забувши про те, що там, у Житомирі, далеко не все так просто, як здається, що там живе десь приблизно така ж, як оця, котру бачимо, бабця, хоч та бабця має свій характер і свої дивацтва; а брат із своєю Людою чомусь і досі не розписаний — це, зрештою, також примушувало братову весь час стримувати власний буйний темперамент; отже, коли його, мого брата, в хаті біля засмерділої річки Кам’янки не стане, то бабця його жінку має підстави натурально зі своєї хати виселити, що, напевне, склало б їй немалу приємність. Сиротюк, здається, також знав, що мій брат зі своєю жінкою нерозписаний, можливо, саме на цьому й ґрунтувався його підступний план, бо вважав, що братові буде легко від жінки піти, хоч не враховував іншого, а саме братового трохи незвичайного характеру; я, наприклад, напевне знав, що саме цей факт найбільше його біля своєї половини утримував, бо так він мав можливість її весь час жаліти. Окрім того, братова моя й досі жила в бабчиному домі непрописана, отже, без брата вона в тому домі й справді ставала б ніщо, і саме така фатальна ситуація і найбільше зіграла, що брат мусив рано чи пізно одуматися, бо в нього були свої душевні обов’язки, а коли вже він відчував такі обов’язки, то його вже ніщо не могло спихнути з наміреного шляху, не кажучи про те, що мав дитину, хлопчика, до якого був прив’язаний всією душею, бо той хлопчик удався кволий, хороватий, анемічний, хоч, здається, з ясною головою — зараз тому хлопчикові було чотирнадцять років, і той хлопчик був так само міцно прив’язаний до батька, як і батько до нього. Отже, брат мій, попри все, до рідного дому був прив’язаний не так формальними, як сокровенними нитками, тому міг напевне відчути конечну річ, що там, у Житомирі його законна половина вже одумалася, вже утишилася, вже відчула небезпеку, вже розкаялася, вже пізнала всіма загадковими фібрами свого жіночого єства, що гаятися не можна ніяк, що свого загулялого півника пора повертати додому, що треба його знову завоювати, хай відчує тиху осолоду власного дому, хай пізнає ласку і любов, яку вона все-таки вміє йому давати — братова моя в цих питаннях була мудра. Вона розшукала Сиротюкову адресу й бахнула телеграму, в якій ішлося про те, що їхня дитина сильно захворіла, що в неї запалення легенів і що можуть бути лихі наслідки, що вона дуже тим стурбована (дитина в цей час сиділа на дубі, що ріс біля хати наших батьків, і плювалася соняшниковим лушпинням, напускаючи при цьому на себе вираз філософської добродушності). Телеграма полетіла до Слов’янська, тріпочучи стрічечками з надрукованими літерами, її прийняв Сиротюк, і ось тут саме він став причиною того, що мій брат повернувся до Житомира. Сиротюк мав таке пошанівне ставлення до телеграм, що не посмів її подерти, хоч чудово розумів: його план переманити брата в Слов’янськ при палкій допомозі власної сестри, валиться, як іграшковий дім. Він приніс телеграму моєму братові сам і єдине, на що спромігся, — прогаяти один день, і в той день вогонь, що так бунтівливо спалював коханців, трохи втишився. Річ у тому, що брата вже й без телеграми почала їсти тривога, що та друга, в Житомирі, потребує більшого співчуття, ніж ця, задоволена. Зрештою, одержавши телеграму, він, може, трохи засумнівався, що його коханчик захворів, але й не вірити тому не мав підстав, адже той справді був хорувата, квола дитина; отже, мій брат завдяки тій телеграмі почув зойк пораненого, почув нещасного, погук ображеного, пригніченого, упослідженого, а в нього була вже така вдача, що не міг такий голос злегковажити і зневажити. Мій брат клятвено пообіцяв Сиротюковій сестрі повернутися, після чого вони заживуть нерозлучно, він приїде в її трикімнатну квартиру і оселиться там, але в тій трикімнатці судилося оселитися оцьому кабану, що й досі хропів на отоманці, плямкав губами й постогнував. Мій же брат повернувся під крильце своєї половини, а та вже знала, як його до себе прив’язати: на шовковий, шовковенький шнурочок. Коли брат від’їжджав, Сиротюк із сестрою махали руками, в усіх трьох лиця були смутні, після того Сиротюк якийсь час навіть не писав братові, і мій брат спокійнісінько його забув. Але до часу: бачить читач — ми сидимо в оточенні Сиротюкової родини, яка й досі не відає, як їй з нами повестися, і чекаємо, коли рипнуть двері й увійде той, на котрого всі сподіваються.
9
Він зайшов тихий і спокійний, трохи зніяковілий, подав руку мені й братові, і ми поручкалися, ніби не бачилися тільки відучора. Лице в Сиротюка було зморене й припухле, як і у всіх, а погляд пригноблений. Ідучи, накульгував — адже зламав, як я вже казав, перед цим ногу.
— Дякую, що завітали, — сказав він, сідаючи на ослінця, і я обвів поглядом усіх цих людей, що зібралися в кімнаті: бабця світила тремтливими, круглими оченятами; старша сестра позіхала, цього разу прикрившись долонею; сестра менша перезиркувалась з братом, вони вели між собою якийсь безмовний діалог; діти стриміли опудалками, і очі їхні були розширено-мертві; чоловік молодшої сестри закинув голову, виставив неголене підборіддя і харчав, ніби хтось із присутніх тайкома перерізав йому горло.
— Ці люди до тебе допитуються, — голосно процвірчала бабця в тиші, що запала. — Не кажуть, хто такі, а тебе питаються.
— Це мої друзі, бабцю, — сумирно пояснив Сиротюк. — І це я їх попросив, щоб прийшли.
— Це ж навіщо? — зойкнула бабця.
— Бо це, бабцю, мої друзі, — терпляче пояснив Сиротюк. — Ви б краще, ніж розпитуватися, нагодували їх. Бабця в нас випитувачка, — зиркнув Сиротюк на мене.
— Випитувачка, — строго зауважила бабця, — бо не хочу, щоб ти зі своїми дружками в нову халепу вскочив. За всіх вас у мене болить голова, бо всі ви якісь безголові.
Сестри засміялися.
— Бабця — наша голова, — сказала іронічно менша. — Вона в усе носа свого стромляє.
— О, що ми без бабці! — скинула руками старша сестра. — Без неї ми б, бідолашні, пропали б…
— Не дрочи її! — мовила втомлено сестра молодша.
Стара сиділа, як маленька, надута, накокочена ворона, втягла голову в плечі й тремтіла.
— Вийдемо на повітря, хлопці, — смутно сказав Сиротюк. — Ми всі після Нового року поперевтомлювалися.
Тоді брат мій зробив учинок несподіваний. Підійшов до старої й раптом поклав їй на плече руку.
— Бабцю, — сказав голосом із рокітливими басовими нотками. — Ми ніякого зла Толькові не зробимо. Ми його друзі, бабцю, притому справжні.
— Еге, еге, — захитала головою бабця. — Бачу, що ви його друзі. Ти ще на око нічого, а той твій брат мені підозрілий…
Цього разу пік раків я. Бабця була прониклива. І хоч сестри верескливо розсміялися, я відчув себе як голий король, котрий раптом усвідомив свою голизну.
— Не бійтеся, бабцю, — рокітливо проказав брат. — Ми трохи побалакаємо з Тольком та й підемо.
— А ви не з міліції? — примружила очко бабця.
Тоді я побачив, що це питання стояло на язиці в усіх, окрім Сиротюка. Всі вони, жінки й діти, дивилися на нас, власне на мене, пильно і з підозрою. Всі вони, навіть молодша Сиротюкова сестра, котра б мала твердо знати, хто ми такі. А може, в усьому винуватий я? Адже це я викликав у людей асоціації небажані, це я викликав страх і невдоволення, це на моєму обличчі було написано — ось він, мічений. Дивилися на мене на всі очі, і я ладен був крізь землю запастися.
— А де ви робите? — спитала мене бабця, і очиці її запалали.
— Бібліотекарем у школі, — сказав я.
— А чого саме бібліотекарем? — спитала бабця. — Чому не вчителем?
— А тому, бабцю, що він кривий, — сказав Сиротюк. — Ох ця наша бабця!
Чоловік молодшої сестри запухкав, засопів, простягнув зарослу волоссям руку і зашкроботився у грудях. Потім та його рука опала, а з рота знову вирвалося гарчання, ніби на дорозі зустрілося два пси.
— Ви справді кривий? — поцікавилася старша сестра Сиротюкова.
— Як чорт, — сказав я і пройшовся покоєм, ще сильніше накульгуючи, ніж це робив натурально.
— Еге-ге, — захитала головою бабця. — Я одразу помітила, що йому, бідолашці, чогось бракує. А в нього, нещасненького, ніжка, як у нашого Толька. — Піди, піди, внуцю, — голос бабці став тоненький і сльозливий, — нагодуй їх, бідолашок, і пригости. Свято в людей, свято в нас, а ми людей балачками бавимо.
Вона втерла око, схлипнула, а тоді те її око засвітилося до нас снопиком гострих, золотих променів.
10
Але ми відмовилися пригощатися у цьому домі, нам закортіло якнайшвидше вирватися звідси на свіже повітря, хай там хвища й завірюха, захотіли ковтнути на повні груди навіть того колючого вітру. Тепер я починав глибше розуміти Сиротюка: духовний світець власної родини його завжди пригнічував. Ось чому тоді, хлопцем, розбивши лоба об полоза фінських санок Старого Пічкура, він не хотів додому, адже там чекала його оця доскіплива бабця-випитачка, роздратована старша сестра і головне — той дух непровітреного приміщення, відчуття якоїсь статичної невитяжної застійності, мертвого повітря і вічної взаємної підозріливості. Ми пробули в цьому домі не більше півгодини, але й за цей час біля серця встиг утворитися кам’яний приважечок, відчуття тоскної тьми, бо така тьма виточувалася з очей кожного з мешканців цього приміщення: старих і малих.