не є вона несповна розуму?
Так до неї всі й ставилися, як до напівбожевільної. Ніхто не вірив, звичайно, що вона, як каже, написала історичний роман. Можна собі уявити, що то за маячіння причинної.
Левіт був один із тих небагатьох, які не мали відваги грубо кидати її на півслові. Він уже побачив, що Ре пройшов у ту найдальшу кімнату й вишукував у своєму гнучкому мозкові, як би делікатніше втікти від неї.
його врятував якийсь молодий поет, що підійшов до них. Аделаїда Бунчук навіть не помітила, як змінився її слухач, і розповідала про свою дружбу з найвидатнішими петербурзькими літераторами, — Буніним, Вересаєвим, — і про те, що вона в п'ятнадцять років надрукувала багато поезій російською мовою...
— Я оце була у Москві, то зупинялася в своєї приятельки, Анни Караваєвої... А з Вересаєвим проговорила усю ніч...
Тарас, що був німим свідком цієї сцени і з інтересом прислухався, в цю хвилину зірвався з місця. Далі не чув.
Повз нього пройшов Борис Микитчук, з так високо піднесеною головою, що й не побачив нікого. Правда, він усміхнувся двом-трьом, але пронісся мимо них у ту найдальшу кімнату так, що ніяк було до нього приступити. Тарас Сар-ґола подався був тулубом уперед, щоб здогнати, але враз розпружено сів назад.
Хіба чекати, поки вийде?
Тільки не сьогодні. Хай там буде сам папа римський, сам мандарин китайський, — мусить поговорити з Микит-чуком. Чому він його п'єсу вкрав?
Тарас пройшов через ряд кімнат, рішучо відчинив двері і загородив дорогу Борисові. Той саме виходив і хотів форсованим темпом пройти мимо.
Цим разом Тараса він впізнав. Не розібрати було в його нотках великої радости від зустрічі, але довгий ніс його все ж скривився в якусь ніби усмішку з аптекарсько виміряною дозою ввічливости, зневаги й байдужости.
— О! Привітання товаришеві Сарґолі! Чув, чув, що ви приїхали !
І хотів був пройти. Ви?
— Довгенько пропадали. Щось новенького написали? І все?
Тарас мав охоту по-стародавньому запитати:
"Слухай, Борисе, там я тобі прислав колись п'єсу. Чого це ти присвоїв її собі?"
Але він до цієї хвилини думав, що має справу з тим самим Борисом, з яким жили разом. В цю ж хвилину на нього вдарило іншим духом, хоч цукрова посмішка вже осяяла Борисове обличчя. Ця посмішка, видко, завжди готова була з'явитися, якщо було потрібно. Душевна організація Тарасова дуже швидко реагувала, відзвучувала, переймалася, відчувала справжню щирість, чи нещирість і не витримувала натиску ззовні.
Офіційна ввічливість не давала дороги до приятельської сварки, вона вела по лінії найкоротшій. Сказав добридень —і до побачення! Микитчук, видно, поспішав, бо поглядав на двері. В цю хвилину рамки офіційносте зімкнулися, оточивши їх обох атмосферою глухої ворожнечі.
— Я хотів лише опитати тебе... вас...
— Щось маєте зо мною говорити? Будь ласка! — засунувши руки в кишені, напівзневажливо сказав Микитчук. — Прошу сюди, — показав жестом у бік порожньої кімнати із столиками й стільцями попід стінами.
"І чого це він так бундючиться? Дметься, мов жаба! — не міг зрозуміти Тарас. — Перед ким?"
Але мимоволі й сам він наїжачувався все більше й більше. Замість того, щоб підкорити Бориса, заставити його по-давньому, по-приятельському поговорити, він сам переймався, заражався.
— Що ви зробили з моєю ^п'єсою? — таким самим згорда офіційним тоном запитав.
— З якою, себто? — здивовано подивився на нього Борис. Борис усе ще не розумів.
— Ви? Мені? Я перший раз чую, щоб ви мені надсилали п'єсу... Я ніякої п'єси не одержував.
— Але ж п'єса моя! Та, що я вчора бачив у театрі. Моя, і обоє ми це добре знаємо... Краще нам тут поговорити на самоті. Яке право мали ви присвоїти її собі? Бо... Вони обоє посхоплювалися.
— Слухайте, товаришу! Чого ви прийшли сюди мені погрожувати? Я вас перший раз бачу після того, як ми мали випадковість разом учитися в вузі. Раптом ви, як сніг на голову, падаєте мені з якимись смішними претенсіями. Чого ви хочете від мене? Дозвольте, мені ніколи!
І він зробив рух іти геть.
— Ах, мені також ніколи! Я думав, що маю справу з порядною людиною, а виявляється — із злодієм! — закипів Тарас. — Добре, я йду, але я буду боротися, я все підійму на ноги, я доведу, що п'єса моя. Не маю жадної охоти даруза-ти вам ту п'єсу.
— Ха-ха! Прийшли мені в темному куточку загрожувати? Шантажувати? Можете доводити... Якщо ви прислали купу своїх учнівських, безграмотних дописів, то це ще не значить...
— Послухай, Борисе, нащо ця комедія? — спробував Тарас по-інакшому подіяти на Бориса. — Адже ж ти не заперечуєш, що рукописа мого одержав...
— Досить! — злобно скричав Борис. — Я не маю більше ні часу, ні бажання говорити з вами. Якщо ви вважаєте, що я злодій, то прошу... Начхать мені на вас!
І він показав на двері з зарозумілою, ображеною міною:
— Чого ж? Швидше! Поспішайте!
Але Тараса вже в кімнаті не було. Він проскочив повз групи грачів, червоний і стуманілий від образи.
IV.
При виході він хотів прошмигнути повз Кузьму Волинця, що з напускним безпечним виглядом намірявся взятися за мідну ручку вхідних дверей. Але Кузьма, мельки глянувши на нього, руку від дверей відсмикнув і з тривогою в голосі запитав:
— Що з тобою?
Тарас уникав зустрічі із Кузьмою та Дем'яном. Йому були неприємні їх злісний сарказм, озлобленість і безнадійний песимізм, особливо в Кузьми. Крім того, вони його нещадно висміювали, не можна було й слова сказати про літературне життя чи про щось запитати, як вони його підіймали на глум.
Кузьма ходив усе з підпухлими від пиятики очима. Завжди був голодний, занедбаний... Все скаржився, що не хо-тять друкувати, не дають ніякої роботи...
Тому Тарас і хотів утікти від Кузьми, але Кузьма турботливо, пронизливо дивився на нього й наполегливо запитав удруге:
— Що трапилось? Чого ти в таких плямах?
— Бо Микитчук — падлюка! — випалив Тарас.
То буває хвилина, що треба висловити своє почуття хоч стовпчикові.
Кузьма не здивувався, не розпитував нічого, почувши таку категоричну заяву. Він тільки притягнув до себе Тараса й майже пошепки виразно прошипів:
— Чого ти до нього ходив?
Однаково, треба було комусь розказати. Якби не Кузьма, розказав би чорту, бісу. Конче треба було йому вилити ту силу обурення, люті, від якої земля в нього під ногами хиталася. Нехай Кузьма кепкує, глумиться. Тарас не може втриматися.
Він усе розповів. Про п'єсу, про те, як вона потрапила до Бориса, як він учора "побачив її в театрі, про цю розмову щойно.... Він тепер нічого не пошкодує, він роздмухає скандал на весь світ.
Кузьма слухав його мовчки, щільно затиснувши уста, зсунувши брови. Не проронив жодного словаг.
Він вів його під руку і повів по широкій вулиці, просто туди до Дніпра, де в далину стелилися луки, розлатані пісками та лісами. Хоч було дуже тепло, він усе щулився в своєму коротенькому піджачку. Пристрасно промовив, коли замовк Тарас:
— Ми ж тобі в перший день казали, що він — падлюка! Не повірив? Тепер сам переконався. Але справа не в тому. Чого ти до нього пішов? Чому не порадився з нами, зо мною?
— Та чого маю радитись? В мене вкрадено п'єсу, й я на весь світ це скажу! — палко скричав Тарас.
— Ти тільки не тріпайся. Ти не бачив смаленого вовка. Цей тип не спиниться ні перед чим. Той, хто раз став йому поперек дороги, не сміє вже просити собі Бога. Він того, рано чи пізно, з'їсть. Він нікому нічого не забуває. Варто тобі сказати десь слово проти його мазні, варто, щоб тільки воно донеслося до нього, як Микитчук уже так віддячить, що...
ЗО
— Та що він таке? Не такий самий, як і ми, грішні? Я його зовсім не боюся!
— Не єрепенся, а слухай, що я буду казати...
Кузьма говорив не шумливо, не так, як завжди, а теплим тоном старшого брата. Цей Тарас наївний, як молодий цуцик, він зовсім-зовсім не знає ситуації і ладен наробити непоправних дурниць. Кузьмі жалко його свіжої енергії, що розіб'ється об залізні мури.
— Може сам Микитчук із усією його чортівською нахабністю та честолюбством нічого й не значив би, але...
Трудно було це витлумачити. То треба було день-у-день спостерігати й тоді вже швидше відчуваєш, ніж оформлюєш у якийсь висновок. Все ж Кузьма спробував:
— Борис — комсомолець, ти знаєш це?
— Ну, знаю. І знаю, які зиґзаґи робив він, поки до того комсомолу впхався.
— Хіба б я чи Побережець не могли працювати на кінофабриці? Ми ходимо без роботи, нас не хотять друкувати, але цека комсомолу в цей час кличе до себе Микитчука й каже:
"Слухай, Боба! Нам потрібна партійна література, потрібен партійний фільм. Ми на тебе покладаємося й даємо тобі широкі можливості, але мусиш знати й те, що як тільки ти де схибнешся, щось без нашого відому зробиш, то й кісток своїх не позбираєш."
Після такої розмови наш Боба виходить на три милі підрісши, а ми ще нічого не знаємо, ми думаємо, що він такий самий, як і ми. А він уже носій політики партії. От і попробуй з ним задиратися.
— Але ж проти правди не попреш! Як це може, хоч би той комсомол, таке виправдати? Злодій є злодій!
Кузьма на це не сказав нічого.
— Я сьогодні піду до Ре, я піду до Шуліки, я їм розкажу. Вони його не потерплять біля себе.
Ре був найбільше світило на тутешньому обрії. Недаром він був головою комітету спілки радянських письменників. Шуліка ж, з гостренькою рудою борідкою, приїхав із столиці на цей час. Вони обоє тримали в руках долю й майбутнє всіх тих, що прагнули увійти до спілки.
— Не знаю, чи ті генерали захотять з тобою на цю тему говорити. Вони мусять порадитись із старшими...
— Я не розумію...
— Знаєш... Промовч... Напитаєш собі клопоту... Це все одна шайка. Шкода мені тебе!
Ні, цей Кузьма рішучо упереджений, безнадійний песиміст, або просто жалюгідний боягуз. Хіба Тарас проти партійної політики в літературі? Він тільки проти підлоти, нікчемносте. Як Микитчук хам і свиня, то Ре з Шулікою мусять це визнати.
— Раз поїхали до одного міста на виступ Микитчук і поет Рогнідич. В готелі їм дали кімнату й більше вільних місць не було. Ішов дощ, як вони виступали. Після виступу вдома почали ділитися своїми враженнями й Рогнідич щиросердно став критикувати його за щось там. І що ж ти думаєш? Микитчук серед ночі вигнав Рогнідича з кімнати й Рогнідич мусив десь у сквері пересидіти всю ніч під дощем. І нічого Борисові за це не було.
— Як? Є ж громадськість!
— Бач, Рогнідич хоч і дуже добрий поет, але не кар'єрист. А