Вона клякла перед іконами та, закривши очі руками, заплакала тихо.
Іван Попель та Іван Нетяга стояли мовчки, шануючи горе дівчини, яке вона ось бажала виплакати перед лицем Господа.
Але ось із-за печі вийшла дитина, прегарний маленький шестилітній хлопчик, чорноокий, повнолиций, несміло підійшов до Галі і цікаво став їй приглядатися.
– Остав, Андрійку, тітку, вона молиться, – пробубонів Нетяга та бажав здержати хлопчину, Але сей скорше, чим хто міг подумати, прибіг до Галі та обняв її за шию своїми короткими, грубенькими рученятами.
– Тітко! Тітко! Не плач! Ні, Бозя не любить, щоби плакати. Ти попроси Бозі, чого хочеш, а Бозя дасть тобі. Ну, не плач, не плач, бо і я плакатиму.
Голосок дитини задрожав. Галя підняла голову і з усеї сили пригорнула до себе Андрійка.
– Дитинко моя кохана! Хай тобі Бозя дасть щастя на весь вік за твоє добре серденько! Так, я не буду плакати, тільки попрошу…
Але тут цілою хвилею бризнули сльози з її очей…
– Милості просимо сідати, а я сейчас зладжу дечого покріпшого, – просив Нетяга і зі стінної шафки вийняв пляшку угорського вина. Вилляв вино у мідяний кітлик, всипав меду та коріння, долив води і усе те приставив до огню. Галя обтерла очі та балакала з дитиною.
– Тіточко! Ти відки приїхала? – питав хлопчик. – Я тебе ще ніколи не бачив. Але ти гарна, і я люблю тебе!
– Любиш, дитинко? О, люби мене, кохання, люби дуже, бо і я тебе любитиму, якщо будеш чемний.
– О, я завсіди чемний, тільки коли ляхи прийдуть, то ні.
– Ляхи? Які ляхи?
– А ось такі, що не хрестяться до образів, тільки дуже чогось заглядають понад голови людей і дуже-дуже крадуть. Вони дуже люті, коли нема старших, і б'ють дітей.
– Чи і тебе вибили?
– Мене ні, але коли мого тата вбили татари, а маму вкрали, то мене дуже-дуже вибили в лісі.
– У лісі?
– Так, я ішов, ішов, довго-довго, бо у нас село горіло, і я у ліс утікав. Аж у лісі над'їхав один лях на коні, а два були піші. Один побачив у мене на шиї хрестик… мама дали… такий жовтий, лискучий. Один лях узяв його, я почав просити, а далі хотів йому вирвати з рук, бо се було від мами. Тоді оба почали мене бити ось таким, як дядько б'ють ліниві коні.
І хлопчина показав рукою на дротяний нагай, що висів біля дверей.
– А що ти, Андрійку, тітку мучиш? – засміявся Нетяга. – Не гнівайся, вашмость панна, на дитину, але се справді його історія. Татари вбили родичів. Де жили, як звалися, один Бог на небі відає. Хлопчина побіг у ліс, там напали на него ляхи, і, звичайно, ляхи здерли з дитинки золотого хрестика, що дала мама: видко, не зовсім простого роду ся дитина; а його самого побили нагаями до безтями – видко, боронився. Але як виростемо, то ми їм покажемо, правда, козаче?
Тут старий козак насупив брови і підняв руку догори, наче до розмаху.
– О так, я тоді відберу у них хрестик, я так поб'ю, що, певно, вже будуть чемні.
– Певно, що будуть! – згодився дядько і пильно мішав у кітлику своє вариво.
Між тим Іван вийшов, а по хвилині вернув у світлицю, несучи в'юки з коней та великий мішок з грішми Юрка. Зложив усе те у куті, а по хвилі кітлик з пахущим напитком стояв уже на столі. Нетяга узяв з мисника три срібні кубки розкішної турецької роботи і подав гостям. Перемерзлі та утомлені не дали себе довго просити і, заки старий висипав кашу на миску та виніс з комори сала й вуджениці, огріли себе солодким та міцним питвом.
Мовчки повечеряли, а коли наситилися усі, старий зладив на полу постіль з вовняних пірників і подушок для Галі та Андрійка, а сам з Іваном усів при огнищі.
– А тепер, пане Іване, – сказав весело, – якщо не дуже втомився, розкажи, відки йдеш та чого хочеш.
– Не утомився я дорогою, бо їду щойно з Чигирина, де звідувався за тясминську пустиню. Тепер бачу, що тут уже люди є, то легше буде й мені, і пану Угерницькому, якщо тільки поверне.
Старий дрогнув.
– Пан Угерницький? – спитав. – Новий дідич нашого уходу?
– Так, моя сестра – се його суджена, а він сам у неволі, та ледве чи верне.
Старий понурив голову. Його доволі сиваві вуса звисали з-поміж пальців, а великі сині очі вдивлялися через хвилину в огонь. У хаті посумніло, наче чорний ворон перелетів попід образами.
– Так, отже, се правда? – заговорив по хвилі. – Скінчилася наша воля, зачнеться тягання по гродах, може, ще й гірше. Га! Божа воля!
Іван усміхнувся.
– Я так собі й думав, що ви, батьку, зажуритеся вісткою, та, їй-Богу, нема чого. Пан Угерницький козак, як ви або я, і стільки лишень землі возьме, скільки кождий з вас. У гроді запишемо усе на нього та підчинимося у всьому полковій старшині. Я вже і вписав Юрка й себе до полку, і полковник Гордій післав мене до вас.
Лице старого поясніло.
– Га, коли так, то хай Матінка Божа хоронить вас та пана Угерницького й щасливо приведе його сюди! Нам тут треба православної шляхти та учених людей, бо приходить час поладити з ляхами, як поладили з проклятою татарвою га турком. Хай же вас Бог наділить добром та щастям… А здається, щастя буде, – додав по хвилі, – бо ось Андрійко перший привітав вас бажанням добра, а така золота дитина багацько може у Всевишнього! Отець Андрей казав, бувало, завсіди…
– Отець Андрей? Чи сей товариш монаха Вишенського?
– Так! Він був тут рік тому, ідучи з Лаври на Поділля, і казав, що Андрійко багацько може у Всевишнього, бо він невинна дитина, яку тяжко скривдили вороги св. Христа – поганці і папежники. Тому його молитві отвором стоять ворота Божого Царства.
– Отець Андрей – се мій і пана Угерницького учитель від дитинних літ, – відповів Іван.
– А, тепер уже розумію, що ви інші, чим звичайні шляхтичі, і знаю, що не запродасте нас у неволю, – сказав старий поважно і простягнув широку, дебелу руку до гостя.
________________________________________
Примітки
Правим берегом річки Сули – здається, помилка в географії.
12. Спогад про Солоницю
На другий день по усій слободі пішла вістка, що приїхали повномочник та суджена нового дідича, одначе нема чого їх боятися, бо вони – свої люди, козаки. Заворушилося у слобідці, і перші побігли до хати Нетяги молодиці-цокотухи. Одна ішла просити старого позичити терлиці до конопель; друга несла Андрійкові пару вишиваного білля, бо, бач, старий не мав жінки, ні господині, а Андрійко – мами; третя бігла розпитатися за ціну митої вовни у Чигирині; четверта – баба сім миль з-за пекла – ішла жалуватися, що чоловік непутящий, щоби, бач, старий нагримав на нього при нагоді.
І так ішла одна по другій, кожда з ділом, а усі по те, щоби поглянути на "панночку". Кожда несла під запаскою якийсь дарунок: одна – кусок білого полотна, друга – вишивку, третя – пару рушників, четверта – сало, п'ята – пару курей… А усе те – на нове господарство для "панночки-козачки". І усі виходили від неї очаровані її красою і принадою, повні зависті, але і прихильності, а вона приймала їх сама, бо старий Нетяга казав усім, що не він, а вона хазяйкою у його хаті, а сам з Іваном балакав при чарці меду у світлиці.
Іван розв'язав мішок з грошем, і оба стали обчислювати, скільки треба буде гроша на виставлення хати та придбання хазяйства.
– За робітника не бійтеся! – говорив старий. – У нас є звичай, що слобожани без плати помагають усякому новому козакові обзавестися господарством, тож і тобі поможуть. Вони дадуть і сухих бальків, тільки до стін треба буде каменярів і майстрів з Чигирина, Черкас або Канева.
По довшій нараді рішили збудувати з дубових балів просторе дворище, яке б простояло без направи і двісті літ, а тільки прибудувати двоповерхову муровану кімнату, ніби вежу на одному крилі, де можна би було оборонятися від нападу, хотяй би і дім згорів.
Вечором пішли оба мужі у коршму, де держала край слободи, під лісом, шинкарка Ганна. Була се тридцятилітня, дуже гарна жінка, з блискучими чорними очима та буйним русявим волоссям, яке добувалося з-під червоної, мов мак, хустини. Жила вона сама-одна, бо чоловіка убили польські жовніри перед десятьма роками на ярмарку у Барі. Ганна не дуже тужила по ньому, бо Онисько Корж був пияк та непутящий чоловік, який замолоду служив козачком у якомусь дворі на Волині і там научився пиячити та гайнувати гроші.
Одначе хотяй любов до чоловіка вигасла у серці Ганни, то таки вона уже не віддалася удруге. Не раз і не два сваталися до неї люди поважні, маючі, чесні, але вона не хотіла іти заміж. Не один молодець ходив, бувало, до Ганни не день і не два, аж надумавшися та порадившися з ріднею, ішов у світ. Та молодим відповідала Ганна насмішком або дотепами:
– Тіткою нині тобі бути, козаче, а не жінкою! – говорила. – У тебе молоко на лиці, а у мене сльози, куди нам до себе!
– Але ж я люблю тебе, Ганно, мені без тебе життя нема! – каже, бувало, молодяк. – Твої очі причарували мене…
– Ха-ха-ха! – сміялася шинкарка. – Коли причарувала, то плюнь тричі через ліве рам'я і перехрестися! А ось на тобі три волоски з голови. Іди і закопай їх до опівночі на роздоріжжі, хто йтиме через них, той і залюбиться, а тобі наче рукою відійме!
Молодик відходив сміючися, але довго ще був, наче замотиличений. Усі казали, що Ганна жде на когось, та, мабуть, не діждеться, а дехто зі старших жінок твердив заодно, що Ганна – відьма, з чортом знається, та він її віддати не хоче. Раз у рік тільки ходила Ганна у Печерську лавру та там і давала на парастас по чоловікові та ще по комусь, але ніхто не знав, кого саме поминає Ганна. Заплакана і змарніла вертала шинкарка у слободу та бралася наново до своєї праці весела і безжурна на вид.
До сеї-то Ганни пішли Нетяга й Іван.
Побачивши нового гостя, гарна жінка обкинула його питливим поглядом, але не сказала ні словечка. Мовчки поставила перед обома збанок меду і сіла разом з другими до стола, зложивши руки на високій, повній груди. А між тим Нетяга зняв шапку і сказав до усіх зібраних:
– Ось, панове молодці, товариш пана Юрка Угерницького – козака нашого полку.
– Як-то козака? – поспитали деякі.
– Козака, який вписався до полку під полковий присуд! – відповів Іван. – Я теж козак, а ім'я моє Іван Попель.
– То ви будете з Тернопільщини або Теребовельщини? – поспитав невеликий ростом, кремезний козарлюга з шрамом, який ішов через ціле лице – від лівого виска аж по праве ухо.
– З Теребовельщини!.. А ви відки знаєте?
– Я був сам у Тернополі, коли ви і ще якийсь шляхтич гостювали у Михайла Гудза.
– Ага, відси! – усміхнувся Іван, а козак так страшенно викривив лице при усміху, що молодцеві аж мороз пішов по шкірі.