З підкліті доносився гуркіт жорен. У красній хоромині перед іконами била поклони і безперестанно бубнила "Господи, поможи" молоденька черничка. А над усіма приглушеними й голосними звуками панував Настусин крик. Він проникав крізь стіни й двері, ним був пронизаний увесь терем, і Ярославові здавалося, що кричало кожне бервено в стіні, кожна половиця долівки. Крик шматував його, краяв ножем, різав без крові, якоїсь хвилини в князя закралася думка, що Настуся вмирає. І він, холонучи, заледве сам стримував у собі стогін, зціпивши зуби й кулаки.
— Господи, поможи! — просив він у бога помочі. Василько, син Чагрів, сьогодні повірив, що не була
Настуся у Ярослава наложницею для забави, любить він її, як жону. Даремно, отже, уникав ласки княжої; не мав він, вочевидь, слушності, дорікаючи братові Яно-ві за зіпсовану сестрину молодість. Тепер йому баг-лося підступити до князя, як до родича близького, розрадити його і заспокоїти, але в цю мить Настусин крик утих. Грюкнули наверху двері, заскрипіли східці, і в хоромину разом з дитячим вереском вбігла кормилиця Марія. Заціпенілий Ярослав шукав у її очах, на обличчі чорної звістки, а знаходив розлитий усміх, від усміху й дитячого вереску він відтаював, на серці полегшало. Метнувся до Марії:
— Ну що?!
— Сина маєш, Ярославцю. Вітаю тя,— і впала князеві на груди.— Ой, як тяжко їй, бідненькій, довелось,— аж тепер призналася.— Та бог милував.
Князь обіймав її та обціловував. Мабуть, годилося б стримати свої почуття, бо ж не перший це у нього син. Та хай, не чужі тут люди зібралися: вірні йому бояри і брати Настусині. І, залишивши в спокої Марію, на них виливав свою радість, кожного обіймаючи. Казав Янові:
— Проси, чого бажаєш, печатнику. Хочу, щоб і ти нині чимсь обрадувався.
— Нагорода, волостелине, найбільша для мене та, що служу тобі,— скромно відмовлявся боярин.— А твоя радість — моя радість.
— Бодай сьогодні не криви душею, печатнику. Даю тобі село, що обіч Настащиного. Віднині воно Чагровим зватиметься.
Ян гнувся у каблук і цілував полу княжого каптана.
— А тобі,— Ярослав підступив до Василька,— дарую гривну боярську.
— Не треба мені гривни, княже, — бовкнув згаряча Василько.— Розумію: честь ця велика. Та чи пасуватиме бояринові брати в руки тесло. Світ такого не бачив. А я не уявляю життя без тесла і сокири. Милість твоя обернеться для мене карою.
Князь не відав, що чинити: огніватися, що ниций смерд нехтує княжою ласкою а чи зрозуміти майстра? Правда, очевидно, на Васильковому боці. Кожному своє: Янові — село, Русинові — перо, а Василько задовольняється сокирою дереводільською. Сокира, власне, й прославила його по всій землі Галицькій.
— Хай буде по-твоєму, брате,— Ярослав навмисне сказав "брате", щоб підкреслити своє родичання з Чаграми. Промайнуло в голові: може, через Чагрів увійду в коло купальське, досі мені недоступне.— Сподіваюся, однак, що не заперечиш, коли назву тебе своїм будівничим. Відомо тобі: будується моя земля... скрізь потрібно доглянути. Ото ж прошу тя: будь помічником моїм, десницею моєю у цьому важливому ділі. Згода?
— Згода, якщо це землі нашій надібно.— Василько по-простацькому ляснув долонею по простягнутій княжій руці.
О, вмів князь Ярослав добирати собі друзів, знав, як зачепити в людській душі заповітну струну. Аж у плечах поширшав Василько, син Чагрів. Та, зрештою, ніхто з близьких бояр не був обминутий цієї днини княжою ласкою. І ніхто того вечора й протягом ночі не був тверезий у теремі Настусиному. Ярослав, мовби забувши про межу, що відділяла його від простолюду, наливав гридням-кметям, смердам і дівкам-клітницям.
А вранці, коли ще всі спали, Ярослав пробрався в одних копитцях до ложниці. Він сторожко глипнув на повитуху, що задрімала змучена, схилившись на стіл, і на пальцях підійшов до постелі. Настуся кліпнула віями, мовби давно його ждала, простягнула руки.
— П-с-с,— поклав перестерігаюче палець на губи.— Я прийшов тобі сказати, ладо, що люблю тя,— шепнув.
— А його? — Настуся стрельнула поглядом на різьблену колиску, в якій посапувало немовля. І стільки вихлюпнулося з її великих очей тривоги, змішаної з любов'ю, що Ярослав аж задихнувся від приливу ніжності; і князь аж почервонів, що прийшов до неї ще не витверезений. Біля неї почувався кращим, принаймні хотів таким бути; з нею він завжди говорив лише про добро або про красу, інші розмови її просто не цікавили. Це була дивна, мовби не від світу цього жінка, яка, мабуть, жила в своїй казці, яку сотворила собі із звичайних сірих буднів.
Як не любити тя, Настусю?
Біля постелі Ярослав пригадав своє щоденне очікування чогось, а може, це не було очікування, а туга, що не має змоги щодня й щохвилини бачити й чути біля себе доньку дереводіла, яка вміє вичаровувати з сірих буднів голубу казку?
II
Було на це повеління княже...
Щомісяця приходив Іван Русин до писчої палати, щоб переглянути письмові звідомлення, прислані тисяцькими над полками, посадниками городів, митниками та іншими княжими мужами з усіх усюдів Галицької землі. З клаптів пергамену, стрічок берести й просто навощених дощинок заново воскрешав прожитий місяць, повний по вінця великими і малими подіями. Можна було сумніватися у деталях звідомлень, бо кожний княжий муж споглядав на подію з вікна своєї дзвіниці, і Йванові не завжди таланило відвіяти полову від зерна, але не можна було не віддати належне Ярославу та його печатнику, які, стоячи біля стерна, пильно стежили за вітром, що надимав вітрила. А відносно полови... Записуючи до свого "Хронографа" найголовніші з подій, Іван пам'ятав про Геродота, який казав: "Я зобов'язаний передати те, що говорять, але вірити цьому не зобов'язаний".
Сьогодні, однак, сидячи за широким столом у писчій палаті й по черзі вчитуючись у звідомлення, що в основному стосувалися недавніх подій на берегах Дунаю та Дністрового Пониззя, Русин забував про пересторогу Геродотову. Він вірив усім цим грамоткам, від них, як від пожежних курищ, віяло тривогою і страхом. Всі вони в один голос волали: з устя Дунаю йде з бродниками й половцями князь Іван Ростиславич Берладник... йде раттю на Галич. Тисяцький з Черні-кріпості над Прутом-рікою Штефан Карп просить у князя Ярослава негайної помочі, бо побоюється, чи з наявною силою перепинить просування полків Ростиславича по старій Берладницькій дорозі. Якщо, не дай боже, впаде Чернь, то під копита ворожих коней ляже прямий шлях до стольного города. Правда, позаду Черня стоїть Коломия, Го-роденка, Тисмениця та інші менші городи, але ліпше зупинити руку не тоді, коли вона вдарила, а як тільки-но розмахнулася. Тим більше, що рука ця кріпка й небезпечна. Ширяться чутки, нібито в полках Івана Ростиславича шістдесят тисяч воїв.
— У страху великі очі,— обізвався печатник Ян, помітивши, чиє звідомлення читає Русин. — Злякався смердів тисяцький Карп. А мо й навмисне для переполоху прислав у Галич лож... мо', куплений він князем Іваном? Я нікому не вірю, скрізь зрада, в кожного в душі, як у гнилому дуплі, гніздиться гадюка.
— А собі... собі ж, боярине, віриш? — хронограф відклав пергамен і долонею протер стомлені очі.
— Якщо по правді, то й себе інколи боюся,— вихопилося зненацька необдумане. "Не треба було б,— каявся печатник,— привідкривати щілину в свою душу. Хронограф за слово вхопиться".— Ти себе теж тримаєш за узду... і кожний тримає. Душа людська — темний праліс, кому дано знати, що причаїлося в гущавинах: полохливі зайці чи пардуси?
Іван хитав головою, погоджувався мовби.
— Може, й так, достойний печатнику. Бог не дав нам одразу пізнати свої глибини — на добро це чи на зло — хто про це відає? Та поступово себе пізнаємо — на це ми й люди — засвічуємо в собі світильники, щоб не блудити в гущавинах. І йдемо вже ясною дорогою.
— Красні слівця, хронографе. Позичив ти світильника цього в Настусі, моєї сестри. Жоні не дивуюся, у неї довге волосся, а ум...— не договорив.— Ти ж бо муж тверезий... у день з вогнем ніякого світильника в нікого не знайдеш. На його місці — темні жадання, захланність, своєкористь. Заради їх задоволення будь-хто з нас продасть і купить найсвятіше.
— Тебе послухати, то виходить... земля заселена самими мерзотниками.
— Так воно і є, Іване. Ми тільки вдаємо, що ми кращі, біліші... мусимо вдавати, бо над нами висить, як меч на волосіні, страх, котрий стримує наші чорні нахили. Страх — це і є рівновага для душі і порядок для волості. Окремі з людей пробують увільнитися від страху — і ці здатні на все.
— І багато тих... окремих? — Івана гнітило печатни-кове мудрування. "Ти ж бо перший, Яне, належиш до них", — ледь не злетіло з уст.
— Коби знаття,— щиро печалився печатник.— На чолі в нікого не написано. Тому доводиться підозрівати всіх. Ось візьми того ж тисяцького Карпа. Муж він нібито статечний, славою на браних полях овіяний... а поки ми збирали полки під Чернь, Берладник, певно, Карпом попереджений, повернув на Дністер і взяв город Кучелмин. Звідси борзо пішов на Ушицю, обступив її. Читай,— печатник підсунув грамотку ушицького посадника Марка Васильковича.
"...Тать Берладник появився під нашим городом, як сніг у петрівку. Не цілу седмицю стояв з купами своїми під стінами, двічі пробував узяти город коп'єм. З божою поміччю ми легко відбивали напади, бо люди Іванові більше до грабунку призвичаєні, аніж до меча. Були серед них бродники, вольнії кметі, зворохобле-ні твої, княже, і боярські смерди — усього шість тисяч..."
— Бачиш,— перебив Ян читання,— Василькович пише про шість тисяч, а Карп — про шістдесят. їй-бо, продався Карп Берладнику.
— Почекай. Не поспішай звинувачувати Карпа в перебільшенні небезпеки. Дай дочитаю. "Зваживши, що цих шість тисяч до брані не дуже придатні, я був упевнений, що залога * оборонить город від напасників. Не відав я, що Іван-князь таємно заслав до нас своїх людей, які нишком ворохобили містечан, іменем Берлад-ника обіцяючи золоті гори. І тать свого добився. Одного ранку я не дорахувався на заборолах триста мужів, котрі вночі перекинулися у ворожий стан. Були це переважно смерди та рукомесні люди. Ось тоді, княже, напав на мене страх, що залога зменшилася удвоє, і я побоювався, що й решта готовить зраду. Щоб цього не допустити, я звелів схопити десять жон нічних втікачів і на пострах іншим скарав їх...
Іван Русин випустив з рук пергамен, мовби сочила-ся з нього кров.
— І що на це князь наш? — прошептав уражено.
— Він князь, хронографе, і цим сказано все.