Об'єднані Росія й Україна утворили нову імперію, яка стала загрозою для всіх навколишніх країн. Використовуючи досвід та військову могутність українського козацтва, Москва тепер могла не зупинятися ні перед чим. І довела це, приєднавши до себе Білорусію та ввівши війська в Литву...
Так, чи приблизно так (бо й як же інакше, коли йти за логікою?) міркували в Польщі, Стамбулі, Бахчисараї, в інших столицях. Думки, як бачимо, невеселі. А спільна небезпека примушує об'єднуватися навіть найзапекліших ворогів, таких, якими були Польща і Крим. І в Україні склалася надзвичайно тривожна воєнна ситуація. Богдан Хмельницький перебував з військами в районі Кам'янця-Подільського, в тому трикутнику кордонів, в якому міг однаково успішно протистояти і туркам з молдованами, і полякам Усе було б гаразд, якби не кримські татари. В Криму до влади прийшов молодий хан Менглі-Гірей, небіж нещодавно померлого Іслам-Гірея. Правителі тоді утверджувалися своєю войовничістю, і саме з таких був новоявлений хан. До того ж, орда виступала як союзниця Польщі.
Ось на цьому, кримському, фронті й мав обертатися наказний гетьман Яків Томило, якого Хмельницький призначив на місце Івана Золотаренка. Оскільки відомо, що Золотаренко загинув 1656 (за деякими даними —1655) року, то можемо припустити, що й булаву наказного Яків Томило одержав саме цього року. Поки він перекидав свої частини з Чернігівщини в степову частину Лівобережжя, кримська орда дійшла аж до річки Самари, що впадає в Дніпро в районі сучасного Дніпропетровська. Яків Томило мав великий досвід бойових дій; як командир одного з полків, він пройшов із Золотаренком усю Білорусію, воював у Литві. Одначе тепер, ідучи до Самари, гетьман бачив, що війська обмаль, а часу на те, щоб сформувати нові загони, нема. Щоправда, зі Слобідської України сюди рухався загін російського боярина Бутурліна; оскільки цар побоювався, що орда може повернути на корінні землі Московщини. До того ж, українські козаки були тепер союзниками Росії. Одне слово, десь тут, поблизу Самари, двоє військ мали з'єднатися. Та сталося інше. Боярин зупинився далеченько від Самари, і козакам корпусу Томила довелося зустрічати кримчаків самим.
Хан привів із собою величезну орду. Його кіннота вмить оточила корпус Томила, основу якого становила піхота. Виникло жахливе побоїсько. Козаки мужньо протистояли цілій армії, намагаючись не пропустити її ні Лівобережжям на Київ, ні через Дніпро. Хоч якими нерівними були сили в ній битві, татарам так і не вдалося розгромити козаків до решти. Хроністи кажуть, що частина корпусу Томила все ж прорвала оточення і відійшла туди, де стояли війська Бутурліна. А полк полковника Худорбая відступив тим часом у дніпровські плавні, де татарській кінноті не було такої волі, як у степу, і до пізнього вечора відбивав усі напади ординців, не пускаючи їх у гонитву за Томилом. Втім, татари не дуже й квапились. Були певні, що козаки нікуди не дінуться і, щільно обклавши плавні своїми заставами, стали на ніч табором поблизу них. Цим і скористалися козаки: наробивши багато в'язок з очерету, вони в темряві, тихцем переправились на правий берег Дніпра й рушили в бік Чигирина.
Наступного дня війська хана теж переправилися на той бік і почали заглиблюватися в Уманщину, але сюди вже поспішав зі своїми загонами прославлений полководець Іван Богун.
А як же складалася доля самого Якова Томила? Як і багато хто з його козаків, він загинув у бою на Самарі. Загинув, щоб хоч на дві доби затримати просування татарської орди вглиб України і дати змогу Хмельницькому перекинути в Подніпров'я свіжі козацькі сили з Поділля. Тобто свій солдатський обов'язок він виконав до кінця...
ТРЕТІЙ
"Кожен, хто захоче по-справжньому збагнути, чим була для України Запорізька Січ, передусім мусить визнати, що впродовж кількох століть козацтво було своєрідною формою, ідеєю та єством української державності. Я навіть сказав би, способом державного й національного мислення та самоусвідомлення українців".
Богдан Сушинський
ЛАВРІН КАПУСТА, полковник гадяцький, суботівський городовий отаман.
В розпалі визвольної боротьби під проводом Хмельницького польська таємна служба розпочала підготовку до повстання проти гетьмана України, до перевороту в козацькій верхівці. Варіантів такого перевороту було кілька: від підступного вбивства самого Хмельницького, до збройного виступу проти нього частини невдоволених козаків.
Одним із тих, на кого робили ставку поляки, був козацький старшина Федорович. Осівши в Корсуні, він збирав там прибічників, маючи намір вчинити замах на Хмельницького і, якщо не самому заволодіти гетьманською булавою, то принаймні вручити її комусь із пропольські настроєних полковників.
Робота цього антиповстанського підпілля саме, як ми б сказали тепер, набирала обертів, коли козацька таємна служба, називатимемо її контррозвідкою, викрила його. Очолював контррозвідку полковник Лаврін Капуста. Прихопивши з собою кількох надійних людей, він особисто заарештував Федоровича і привіз його до Суботова.
Чому до Суботова? Та тому, що саме там, знов-таки висловлюючись сучасною мовою, дислокувався штаб розвідки й контррозвідки Хмельницького. Призначивши Л. Капусту суботівським городовим отаманом, гетьман, по суті, надав йому всіх прав урядування в цьому селищі, І це дало змогу панові Лавріну різко обмежити доступ сюди надто цікавих. Крім того, не слід забувати, що з лютого-березня 1649 року Хмельницький зробив містом своєї гетьманської ставки Чигирин, отож, перебуваючи в Суботові, Капуста завжди був поблизу, під рукою.
Саме під орудою цього полковника діяла ціла армія козацьких розвідників, дезінформаторів, провідників-смертників. Одні з них "випадково" потрапляли в полон до поляків і там, люто катовані, починали говорити оту святу неправду, задля якої їх послано і завдяки якій вони могли прислужитися своєму війську й рідному народові. Другі були вухами й очима армії. Треті виступали речниками повстанських ідей, агітаторами. Були й контррозвідники. Агентура активно діяла не тільки в Україні, а й у Варшаві, Москві, Стамбулі, Литві. В історичних джерелах та в розвідках дослідників пізніших часів їх називають "емісарами Хмельницького" . І саме їм командування повстанської армії завдячує багатьма своїми успіхами не лише на воєнних, а й на дипломатичних полях битв.
Усім, зокрема, відомий подвиг Микити Ґалаґана, який під Корсунем завів у пастку все польське військо. В дослідженні Юрія Джеджули "Таємна війна Богдана Хмельницького", оприлюдненому в "Молоді" 1995 року, названо імена розвідників — Василя Верещаги, що діяв у самій Варшаві і мав доступ до короля та багатьох сенаторів: Богдана Себельського, Федора Сцекиського...
Одначе ми дещо відхилились од теми, хоча й повернення до неї небагато нам дасть. Річ у тім, що навіть про звичайних полковників того часу ми, загалом, знаємо дуже мало. Що вже казати про керівника розвідки! З відомостей, що доходять до нас із різних джерел, можемо лише довідатися, що Лаврін Капуста був серед тих козаків реєстру, які підходили до Кам'яного Затону під командуванням наказного гетьмана Барабаша. Тобто на початку повстання він перебував у лавах ворога. Та не забуваймо, що й сам Хмельницький перед визвольною війною був вищим офіцером реєстровиків. Тож не важко припустити, що шляхи їхні десь там перетиналися.
Коли ж війна вибухнула, бачимо Лавріна Капусту вже поруч з Хмельницьким. Після битви під Жовтими Водами, він дістає чин полковника повстанського війська і водночас — адміністративну посаду полковника гадяцького. Ці призначення одразу піднесли Л. Капусту на один з найвищих щаблів у гетьманській ієрархії.
Полковник Капуста був хоробрим учасником усіх головних битв Визвольної війни — Корсуньської, Пилявецької. А в Галичині, під Львовом, Хмельницький призначив його командиром окремого корпусу, що зробив самостійний рейд по Львівщині, очищаючи її від польських гарнізонів та приєднуючи до своїх лав загони місцевих повстанців.
Однак відтоді, як Лаврін Капуста став суботівським городовим отаманом, він, як уже мовилося, майже цілком віддався справі організації таємної служби гетьмана, а також дипломатії. В окремі періоди утвердження гетьманської влади та української державності, пан Лаврін, власне, виконував обов'язки посла з особливих доручень, а часом, якщо міряти на сучасну мірку, то й обов'язки міністра іноземних справ. Зокрема, в серпні 1653 року він був учасником прийому, що його Хмельницький дав у Суботові російському послові Іванові Фоміну (йшлося про приєднання України до Московії). А вже на початку жовтня, як про це довідуємось із дослідження В. Сергійчука "Іменем Війська Запорозького", суботівського міністра прийняв цар Олексій Михайлович. У Золотій палаті. І саме Л. Капусті випало донести дуже радісну для Хмельницького, але трагічну для українського народу звістку про те, що "Земський собор ухвалив 1 жовтня рішення про майбутнє підданство У країни. Для здійснення цієї місії цар відрядив спеціальне посольство на чолі з "ближнім боярином Василем Васильовичем Бутурліним"
Чи здогадувався тоді Лаврін Капуста, до чого призведе єднання України з Росією? Мабуть, ні. Судячи з усього, він був патріотом України, тож якби міг передбачити всі наслідки "підданства", неминуче виступив би проти рішення гетьмана, як це зробило кілька інших чільних полковників, ставши в опозицію до Хмельницького.
Відлуння дипломатичної діяльності пана Лавріна чуємо й у подіях, пов'язаних зі спробою налагодити відносини з Туреччиною. У квітні 1656 року він очолив посольство Хмельницького. Воно прибуло до Стамбула з дуже поважного приводу: Україна знову воювала проти Польщі, але вже в союзі зі Швецією та Угорщиною, і гетьманові України далеко не байдуже було до того, як поставиться до такого повороту подій Висока Порта. Він волів, щоб султан дізнався про причини та перебіг збройного конфлікту від його посла. І вмілий дипломат Л. Капуста виконав свою місію блискуче.
Проте дипломатичні клопоти не заважали Л. Капусті займатися ще й справами безпеки гетьмана. Намагаючись звести зі світу Хмельницького, поляки почали діяти через його дружину Мотрону (в деяких джерелах — Олену), колишню дружину підстарости Чаплинського, через яку обидва шляхтичі так довго ворогували.