Було важко. Сашко напружував всю свою силу…
— Треба тренуватися, — почув він біля себе голос вожатого. — Ось побачив би ти, як систематично отут вправляється Башмачний…
"Башмачний!" Максим наче висловив уголос приховану Сашкову думку.
— І я можу… так, як він?.. — чомусь несміливо і навіть ніяковіючи, спитав Сашко.
— А чому ж? — посміхнувся вожатий. — М'язи будуть як залізні.
В одну мить промайнуло перед Сашком видіння: він, Сашко, лежить розпростертий на підлозі, а над ним торжествуючий Башмачний…
… Коли Чайка йшов коридором, йому здалося, що хтось хутко сховався в шостий клас. Навіть двері рипнули так, як вони завжди риплять, коли їх зачиняти. Сашко увійшов до класу й підозріло озирнувся. Немає нікого. Хіба, може, хто за дошкою або під партами? Ні, за дошкою теж нікого. Зазирнув під парти — порожньо. "Напевне, так здалося", — подумав хлопець.
Він вийшов на ґанок і здалека побачив у саду, наприкінці алеї, знайому постать Галини. Розмахуючи стягнутими ремінцем книжками, Сашко побіг навздогін за дівчинкою. Вона здивовано озирнулась, але в її погляді Чайка побачив неприховану радість. Він схопив Галину за лікоть і стояв перед нею, задиханий від швидкого бігу і широко посміхаючись. Йому стало раптом весело й легко, всю його істоту наче гойдало й пестило ніжне сонячне проміння.
— Галино, ти… ти не глузуєш з мене? Ну, за те, що мене поборов Башмачний. Ти не глузуєш?
— Хіба ти не чув, з кого я глузувала? Не люблю я Башмачного. Він і на піонера не, схожий. Не такі в нього звички.
Вона замовкла і потім нерішуче, тихо спитала:
— А ти… не глузуєш? За те, що я так відповідала на уроці географії. І за… за диктант…
— Ні, Галино, не глузую. Тільки мені так журно, що ти…
— Що?
— Чому ти стала така сумна?
— Ось побачиш, я не буду такою.
Вони йшли алеєю вниз, ішли, взявшись за руки, до стрімкої кручі над морем. Море синіло перед ними — безмежне й величне. На обрії чорнів димок — ішов пароплав. Вони сіли на лавочку й почали вгадувати, скільки до того пароплава кілометрів. Сашко казав — п'ятнадцять, Галина — п'ять. Така велика різниця у визначенні віддалі не викликала в них ніяких суперечок, їм було затишно й весело. Вони почали кидати з кручі камінчики — хто далі кине. Камінці падали в море і здіймали кришталеві фонтанчики.
Біля лавочки ріс молодий клен. Він був чорний і голий, і тільки де-не-де тремтіли на ньому сухі жовті листочки. Один листок відірвався і, кружляючи, полетів із дерева. Галина підскочила і впіймала його на льоту.
— Це тобі, — подала вона листочок Сашкові. — Давай загадаємо: коли ти загубиш цей листочок — я втоплюся в морі.
— Не хочу. Страшно.
— Значить, ти загубиш?
— Ніколи в світі.
Їм не хотілося йти додому. Сонце сідало за ліловий обрій моря. Стало холодніше. Зірвався вітрець, і за їхніми спинами тривожно загули дерева.
— Галино, знаєш, що я придумав? Давай удвох учити уроки!
— Я знаю, для чого це, — сказала вона. — Ти боїшся, щоб я знову не одержала "дуже погано". Вгадала?
— От і ні. А тільки такечки буде гарно-гарно. Правда ж, Галино? А вчити можна в мене. Ти прийдеш до мене? У нас є дід Савелій, а потім ще мій брат Івасик і щиглик.
— Який щиглик?
— Ну, який же? Звичайнісінький. У клітці. Його Івасик доглядає. У нього й морські свинки є. Руді й чорненькі і всякі такі. Прийдеш, Галино?
— А як у класі взнають? Насміхатимуться.
— Ну й нехай! А я в журналі такий на них вірш напишу, що вони враз перестануть.
Почало смеркати, і вони пішли додому. Обоє були дуже голодні, і Сашко спитав:
— Ти береш у школу сніданки?
— Беру.
— І я беру. Пиріжки з калиною і камбалу. А ти?
— І я камбалу. Тільки медові пряники смачніші. А ти їв осиний мед?
— Ні. Ніколи.
— Хочеш — дам?
Вона вщипнула його за руку.
— Гарний осиний мед? Ото не проси вдруге. Він провів її додому.
— До побачення! — гукнула вона біля дверей.
— До завтрього!
Ліловий присмерк оповив Слобідку, і з моря дув свіжий вітер — широкий.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Перша спроба Олега відшукати скарб пана Капніста
Сашко не помилився, коли помітив, що хтось сховався в клас. За останньою партою, в самісінькому кутку, лежав хлопець. Проте Сашко не бачив його і незабаром вийшов з класу. Хлопець ще довго лежав на підлозі під партами, аж доки не переконався, що школа спорожніла. Тоді він обережно виліз із своєї схованки й озирнувся. Це був Олег Башмачний.
Він підійшов до дверей і виглянув у довгий коридор. Якусь хвилину стояв і прислухався. Ні звуку. Так, у школі немає нікого, крім сторожа, який зараз у своїй кімнаті, і старого Кажана на другому поверсі. Пізніше прийдуть прибиральниці, і тоді Олегові доведеться забиратися звідси якнайшвидше. Треба поспішати, поки не пізно.
Олег вирішив обслідувати сьогодні приміщення, яке було біля драбини, що вела на горище. Напевне, то була якась комірчина. На низеньких дверях висів іржавий замок. Це вірна ознака того, що до комірки давно вже ніхто не заходив. До неї, напевне, навідується Кажан, але робить він це раз чи двічі на рік і то, мабуть, тоді, коли надворі глупа ніч.
Давно вже придивилось до цього замка і до дверцят допитливе око Олега. На перервах не раз уже він вивчав непомітно цей замок і навіть намагався зазирати в щілину. Хлопцеві здавалось, що з комірки тхне цвіллю і порохом. Це ще більше розпалювало Олегову цікавість і зміцнювало надію, що це й є схованка чогось таємничого, про віщо згадувалося в листі до Кажана.
Зміст листа дуже короткий і на перший погляд наче не містив у собі нічого загадкового.
"Дорогий Вячеславе Романовичу!
Радий, що Ви маєте твердий дух і таку зворушливу любов до мене й моєї сім'ї. Бережіть дачу, сад і все інше. Ваш брат скучає за Вами і незабаром приїде до Вас у гості. Стрічайте.
Ваш К."
Оце й увесь лист. Олег зразу звернув увагу на підпис "К". Напевне, це була перша літера прізвища Капніст. Це стверджувала в листі згадка про дачу й сад.
— От гадина! — нишком вилаявся, читаючи це місце, Олег. — Він ще має надію повернутись і відняти назад свою дачу! Ні, не діждеш, пане!
Увесь же зміст листа, уся його таємниця була в підкреслених словах "все інше". Отже, стало зрозумілим, що старий Кажан тримає зв'язок з своїм хазяїном, який живе за кордоном. Старий Кажан, як вірний пес, доглядає колишню панську дачу, в якій зараз міститься школа, доглядає сад і чекає того дня, коли повернеться пан. Але, крім цього, Кажан зберігає ще щось, про віщо пан побоявся написати в листі, і це "щось" назвав двома словами — "все інше".
Напевне, недарма підкреслив пан ці слова! Що вони могли означати? Кмітливий Олег швидко розв'язав цю загадку. Ну, звичайно ж, тут мова йде про скарб! Ніякого сумніву в цьому бути не може. Хто не знає, як поспішав пан утекти з своєї садиби? За одну ніч він запакував чемодани й вирушив до міста. Кажуть, що він ледве не спізнився і потрапив з сім'єю на останній пароплав білих. На дачі залишився самітний Кажан.
Ну, звичайно ж — скарб! Хіба міг пан захопити срібний посуд, коштовні килими і тканини? Напевне, він устиг забрати з собою тільки гроші й золоті речі. Адже залишив він коштовні старовинні картини, які потім надіслали до міста в музей. Тут усе зрозуміло: те цінне майно, яке не можна було вивезти, пан Капніст сховав у себе ж на дачі, доручивши доглядати його своєму вірному слузі — старому Кажанові.
Таємниця була в Олегових руках. У листі ще була згадка про Кажанового брата. Олег досі не чув, що в цього панського пса був якийсь брат. Але це зовсім не цікаво. Головне — скарб!
Ви тільки уявіть собі — Олег прийде в міліцію і… Пі, краще він прийде у Слобідську сільраду. Або ні. Він прийде просто до директора школи, до Василя Васильовича. Він прийде й скаже:
— Василю Васильовичу, доброго ранку!
І обов'язково привітається з директором за руку. Директор здивується й спитає, що трапилось. Тоді Олег скаже:
— Василю Васильовичу, на небі все спокійно, і всі Марси і Юпітери на своєму місці. Ви це можете самі перевірити, товаришу директор, у ваш телескоп. Але в нашій школі, товаришу директор, знайдено коштовний скарб колишнього пана Капніста.
Тут Василь Васильович здивується ще більше й спитає, хто знайшов той скарб. І Олег тоді відповість:
— Цей скарб, Василю Васильовичу, знайшов я, Олег Башмачний! Я передаю його школі, а собі прошу негайно командировку в капітанський технікум. Я закінчу його на "відмінно" і тоді вирушу в подорож на криголамі, який прокладатиме нові шляхи у вічній кризі і відкриватиме нові полярні землі. Той, хто знайшов скарб пана Капніста, зуміє знайти й нові острови, нові архіпелаги, нові протоки, нові моря, нові миси, нові бухти, нові Америки! Прощайте, товариші, прощай, школо, прощай, Слобідко, прощайте, Василю Васильовичу! Не тужіть, не сумуйте без мене. Я повернуся героєм! Тільки там, у пустельній Арктиці, можна здобути геройство!
Як пожалкує Василь Васильович, що поставив Олегові за диктант "погано"! Як пожалкує піонервожатий Максим, що розповів про малюнок на парті! Як пожалкує Галина.
Які мрії! Які солодкі мрії! Але скарб ще не знайдено. Ці низенькі дверцята, цей іржавий замок — чи не сховано за ним оте таємниче "все інше"? З сьогоднішнього дня Олег вирішив почати уперті розшуки. Він не зупиниться ні перед чим. Коли треба буде, він обшукає кожний закапелок у школі.
Сьогодні вранці, під час перерви, побачивши, що Кажан пішов у сад, Олег кинувся нагору, до його кімнатки. Двері були замкнені. Хлопець припав до замкової щілини. Його чекало цілковите розчарування. В кімнатці, крім ліжка й стола та ще дірявого крісла, не було нічого. На столі стояла тарілка з гречаною кашею, смажена риба й хліб. Ні, тут не було ніякого скарбу. Та Кажан, певно, не дурний, щоб тримати скарб у своїй кімнаті, де й повернутися ніде.
Хлопець навшпиньках іде довгим коридором. Хоч як він намагається тихо ступати, але йому здається, що звуки кроків чути по всій школі. Дошки на підлозі риплять, і Олег щомиті зупиняється, прислухаючись, чи не почує сторож.
Східцями піднявся Олег на другий поверх. Як тінь, проплив він мимо Кажанової кімнати. Звернув ліворуч і опинився біля дверцят. Крута драбина була приставлена до входу на горище. Темний отвір здавався настороженою пащею якогось хижого звіра.
Олег вийняв з кишені обценьки і другою рукою взявся за замок.