З голови не йшла пісня дівоча, що я почув був сьогодні в лісі. Наші полтавські я знав трохи не всі, це була зовсім нова; вона мені сподобалась і своїм голосом, і словами. "Ой, дівчина по гриби ходила, в зеленому гаї заблудила". Слова я запам’ятав добре, а голос такий оригінальний і якийсь молодий, широкий. Він звучав в мене в голові, але я ще не міг його виспівати... Це мене дратувало. Я одіклав набік гітару. "А! — майнула в голові думка,— запитаю Тасю, вона ж напевно знає всіх пісень". Я підвівся зачинити віконниці. На вікні щось лежало, це була книжка, мабуть, хтось з попередніх мешканців забув її. Дивно було, що ми з Гончаренком не знайшли її вчора. Та я не спинявся над цією думкою: книжка у поході — це такий дар долі, що годі й думати про те. Звідкіля вона взялась, давай лишень сюди!
— Гончаренко,— гукнув я,— на ранок почисть рушницю, наготуй все, підемо з Трезором на полювання.
— Слухаю.
— А тепер іди спати!
— Слухаю!
До цього Гончаренка не треба було двічі припрошувати. Він вийшов, я залишився сам. Я взяв книжку і підійшов з нею до каміна. Тиша огорнула мене.
В моїй руці був невеличкий томик в гарних обкладинках. Я перегорнув сторінку — і з книжки повіяло ніжним духом засушеної троянди. Це був "Конрад Валенрод" Міцкевича та революційні пісні Гошинського і переклади патріотичних пісень Томаса Мора до ірландців, Байрона до греків і других. Я вмів читати по-польськи, розгорнув книжку і поринув в неї. Час зник для мене. Одну за одною гортав я сторінки, історія Конрада Валенрода захоплювала мене. З кожної сторінки цієї книжки, з віршів Гощинського, з прекрасних пісень Томаса Мора, що волав до помсти за покривджені нації, з натхненних гімнів Байрона пашіло вогнем патріотизму, героїзму, могутньою душею, що не підлягає законам і рамцям держави... Мабуть, вже було пізно, коли я, схвильований, розпалений вогнем цієї поезії, погасив свічки і поклався спати.
Прокинувсь я пізніше, як завжди, схопивсь і одчинив вікно. Дощу вже не було, але небо вкривали тоненькі, мов павутиння, хмарки. Теплий сіренький день — найулюбленіша година мисливців. За півгодини скінчив я свій туалет, випив каву і взявся за рушницю. Трезор стежив за мною своїми розумними темними очима. Коли він побачив, шо я причепив патронташа і взяв рушницю, пес, мов скажений, кинувся гавкати й стрибати. Я ледве заспокоїв його; ми вийшли у двір.
Першим моїм рухом було глянути на палац. Але ж, як і завжди, найменшої ознаки життя! Вікна зачинені, за темним склом не видно нічого. Невже ж ця молода дівчина так-таки навіки поховала себе в тому палаці? Тим часом воно було так.
З досадою повернувся я, пішов тополиною алеєю до в’їзної брами і вийшов в поле.
Полювання моє було щасливе; ми натрапили незабаром на цілий виводок куріп’яток, і мені поталанило убити трьох. Я вкинув їх до свого ягдташа. Вертатись додому було ще рано, я згадав вчорашню пісню і мій намір спитати Тасю, чи не знає вона її часом. "От і гаразд,— подумав я,— а цих куріп’яточок занесу стареньким на гостинця".
На обрії було видно палац, садок, парк, за ним синів ліс. Чим давати круга і йти шляхом до села, я повернув навпростець до лісу. Трезор, радісний, жвавий, біг попереду, незабаром ми увійшли в ліс, натрапили одразу на якусь стежку і пішли в напрямці, протилежному палацу. Трезор кидався з одного боку на другий, він чув звірячий слід. Ось в кінці стежки мелькнув перед нами білий заячий задок, Трезор порвався за зайцем, я припав до рушниці, але в ту ж мить опустив її... Здалеку почулася пісня... так, так, та сама пісня, той самий голос. Пісня наближалася.
— Трезор! Назад! — гукнув я.
Пес підбіг до мене і здивовано глянув мені в очі.
— Тихо! — скомандував я.
Розумний пес сів біля моїх ніг, підняв вуха і завмер. Я притуливсь до дерева. Пісня наближалася. Ось я розібрав вже другого куплета: "Приблудила к зеленому дубу, ой, тут вже я ночувати буду..." Дівчина йшла на мене, зараз я побачу її... Якась незрозуміла гарячковість охопила мене... Ось і третій куплет, але дівчини не видно. Де ж вона йде? Невже зникне знову, як вчора? А воно так і сталось: пісня почала затихати і знову пірнула, потонула в лісовій пущі.
Я вийняв годинника, було три години, той саме час, що і вчора. Випадок чи... Пісня змовкла в лісі, але вона дзвеніла в моїх вухах. Випадок чи... Спливала уперта думка...
Враз одпала охота іти на село, та було вже й пізно. Але вертатись парком чомусь я не схотів, повернув назад і незабаром вийшов на берег лісу. На самому березі стояв високий дуб, розчахнутий блискавкою, одна половина ще зеленіла, друга, спалена, чорніла і мов випинала свої велетенські покалічені пальці.
Я перейшов полем на шлях і через годину був вже дома. Настирлива, Невідклична думка цвяхом крутилася в мозкові: яка це дівчина... Чому співає ту саму пісню, в той само час, якими невідомими стежками ходить в лісі? Звідки йде, де зникає?
"Просто дівчина вертається з роботи",— пояснював я собі, а розпалена різними романтичними оповіданнями уява точила своє.
Коли Франц приніс мені обід, я загадав Гончаренкові віддати йому куріп’яток.
— Передай, вац пане, кухареві,— сказав я.
Старий чомусь зрадів. Прибираючи все з столу, він звернувсь до мене поштиво:
— Прошу пана ротмістра, графиня Броніслава переказує панові ротмістру, що коли пана ротмістра цікавить бібліотека ружмайловського палацу,— графиня пропонують пану ротмістрові користуватися бібліотекою завжди. Коли пан ротмістр скажуть провести пана до бібліотеки?
— Ага! — йокнуло в мене щось всередині, нарешті завісу мовчання буде порушено! Мене припускають до "святая святих"?
Я глянув на годинника, було чотири години.
— Передай, вац пане, мою щирішу подяку графині і приходь до мене о шостій годині.
Франц низько вклонився і вийшов з кімнати.
Я встав і кинувсь на ліжко. Трохи втомлений, хтів я спочити, а головне — розібратись в своїх думках. Невідома дівчина і запросини до бібліотеки. Ці два факти займали тепер мою увагу.
— Гончаренко! — гукнув я.
Гончаренко виріс переді мною.
— Чи є тут серед челяді яка молода дівчина?
— Нікак нєт, ваше високоблагородіє, окромя старих баб, ні одной з женського пола і днем з вогнем не зіскати.
Ці слова у веселого Гончаренка вирвались з таким щирим жалем і його рум’яна, чорновуса козацька фізіономія одбила таке розчарування, що я мимоволі всміхнувся.
— Ну, а може, приходить на роботу у садок чи на город?
— І на роботу ні одна не приходить. На дворищі — могила!
— Ну іди, та коли б я заснув,— о пів на шосту збудиш мене.
Гончаренко пішов, але я не заснув, візита до палацу дивно хвилювала мене. Побачу графиню... Про що заведемо розмову? Запрошує до бібліотеки... себто... Звичайна ввічливість... До кого? До "москаля", репрезентанта ненависного війська московського... Ні... Але...
Протилежні думки збивалися в голові і геть заступили згадку про невідому дівчину... про її чудовий спів... Я ж її і не бачив, може, то була не дівчина, а молодиця чи парубок, але чомусь я вирішив, що то мала бути дівчина.
О пів на шосту Гончаренко підійшов до мене, я схопивсь і зайнявся своїм туалетом. Кірасир з мене був неабиякий!
Франц, вірний, мов годинник, рівно о шостій годині постукав у двері. Ми вийшли і увійшли в знайомий вже мені вестибюль палацу. Франц повернув праворуч, ми перейшли дві-три кімнати, Франц одчинив треті двері — і ми ввійшли в величезну кімнату.
— Бібліотека графства Ружмайлів,— виголосив Франц, вийшов і залишив за собою двері.
Я озирнувся: бібліотека була імпозантна. Це була величезна кімната; в стіні її були вроблені геть навколо шафи темного моченого дуба. Дорога горорізьба прикрашала їх, і кожна шафа закінчувалася вгорі вже відомим мені гербом, дверці однієї шафи були напіввідчинені, і я побачив книжки в чудових сап’янових обкладинках. Посередині кімнати стояв довгий стіл, теж темного дуба, теж прикрашений чудовою горорізьбою. На столі стояв великий глобус, лежали мапи і розчинена книга. В високих шандалах горіли воскові свічки. Круг столу і під стінами стояли кріселка з високими спинками, оббиті темно-зеленим сап’яном з вибитими золотом візерунками і м’якими подушками. Високі вікна і двоє дверей, що вели до кімнат, були мов вставлені в різьблені рами з темного дуба і ніжного ясеня. Довгі довільні запони важкого темно-зеленого єдвабу, гаптовані при кінцях золотом, зашморгували вікна і двері. Стеля бібліотеки була чудо мистецтва: вся дерев’яна, вона була поділена на глибокі чотирикутники, кожний чотирикутник мав плафон з ясеня і оточений був глибокою рамою з темного дуба, оздобленого горорізьбою надзвичайної краси. Над тими дверима, що ми увійшли, прибитий був традиційний кажан. Високий і широкий камін виступав наперед, круг нього стояли кріселка, в каміні палали дрова. Ця тиша, ці запнуті вікна і двері, тепло каміна надавали розкішній кімнаті велику привітність і нахиляли до читання, до розумової праці, до зосередження своєї уваги над здобутками людського розуму. На каміні теж горіли свічки, стояв великий бронзовий годинник під склом і тихо цокав, міряючи срібним дзвоном золоту тишу. Повітря було тепле і ароматне, чувся ніжний дух зів’ялої троянди. Почувалась присутність жінки, але кімната була порожня. Я сів до столу і присунув до себе розгорнену книжку, мені цікаво було подивитись, що читала тут допіру графиня молода, бо стара, я був певний того, до бібліотеки, мабуть, не ходила. Я глянув на титульний аркуш, це були Вольтерові твори — історія Карла XII. Розгорнено книжку було саме на описові Полтавської баталії! А! Так, молода графиня цікавиться історією України або історією героя-завзятця, що програв баталію і не втратив і крихти мужності й віри. Цього твору Вольтерового я не читав ніколи і з цікавістю розгорнув книжку. Зашелестіли аркуші. Прекрасний стіл, легкість оповідання, героїчні постаті Карла, Мазепи, трагічна доля гетьмана — все це, мов паводдю, пойняло мене... В вухах задзвеніло, застукало серце. Я забув про час...
Коли це, перегортаючи сторінку, я побачив здивовано закладений в книжку тоненький зшиток, списаний од руки. Я глянув — це було руське письмо. Боже мій! Що це? Тут, російський рукопис? Я розгорнув зшиток і здивувався ще більше: це були відомі заборонені вірші Раєвського, Рилєєва, Пушкіна.