Жива могила

ЖИВА МОГИЛА

Українська легенда

"Любовь сильнее смерти и страха смерти ".

Тургенев

Неподалік Дністра, поблизу Ладового, громадяться стрімкі гори; на одній горі насипана стародавня могила; на могилі два кущі калини, тут таки й рештки старої каплички; а просто від могили — глибоке урвище; по схилах збігає кучерявий листяний ліс. Вогко й таємниче в глибокому яру.

Срібною обручкою охопили могилу два струмки і несуться з кручі бурхливим потоком; та несподівано, у трьох кроках, підводиться із землі дивної форми чорна брила, ніби похмурий козак владно розпростер руки і мимоволі знову роз'єднує потік надвоє, і тихо ремствуючи, спадають нарізно струмки на дно глибокого яру, а там, зрадівши, що позбулися страшного тягара, знову єднаються і, міцно обійнявшися, весело дзюркочуть, течуть собі далі. 1 тихо... тиша навкруги. Лише чути несміливе дзюркотіння, нібито двоє голосів переказують одне одному старі спогади, та часом зашумить і захитає огнистою головою з високої могили калина. Здається, сотнями пар очей дивиться звідусіль сива старовина; відчувається щось приховане в цьому поетичному спокої... І справді, у цієї самотньої могили є своя легенда.

Розділ І

Давно те було, ще Брацлавщина пусткою лежала: не було ані сіл веселих, ані шумливих міст: ліс та степ та високе небо. Ох, і давно це було — ще за Богдана Хмельницького, за козацьких війн. Прибули з України на Поділля двоє побратимів — такі вони зближені, що ближчі за рідних братів. Приїхали пан Жмайло і пан Громи-ка, "осаду садити", "зайняти займанщину". Хоробрі були козарлюги: не злякалися й лихих сусідів. Осіли; почав біля них потроху й інший люд збиратися: при замкові вольготніше і страху поменше. Ось і веселий хутірець виник: забіліли хатки, зашуміли млини, повеселішало в степу! Тільки сумно чомусь панові Жмайлу: темні думки запосіли йому голову; очі палають недобрим вогнем: у пана Громики й людей більше, у пана Громики й займа-нщина краща, у пана Громики й дружина красуня порядкує в світлиці, і синочок-одноліток простягає пухленькі рученята... а в нього — і в світлиці похмуро, і люди не так селяться, і не так його поважають. Не спиться панові Жмайлу, нескінченно довгі темні ночі, а чорна заздрість плазом забирається в серце, й палить пана Жмайла побратимський хрест. А пан Громика зібрався в похід — татар полякати — і просить пана Жмайла: "Пане Іване, побратиме любий! На тебе полишаю дружину й сина-однолітка; доглянь їх у цей неспокійний час, — батьком будь для них!" Ворухнулося щось в серці пана Жмайла, але стримався: "Спокійний будь, побратиме, друже мій!" Попрощалися, й поїхав пан Громика.

Ой пане Громико, пане Громико! Якби ж то ти зазирнув у серце побратима, то й не кинув би на нього жінки й малого сина.

Збіг місяць часу. Веселий повертається з походу пан Громика, пісні наспівує; ось уже й недалечко його осада: порадіє він дружину й синочка, порадіють і люди...

Є чим порадувати всіх: двоє нав'ючених коней з дорогоцінними подарунками. Вже й домівка близько, та дивина — шуму не чути ніякого! Тиша, ніби вимерло все. Приострожив коня пан Громика: погорілі, порожні хати, по вулицях блукають корови та виють голодні пси — і ні душі! Летить Громика до свого будинку: на подвір'ї розкидано усілякі пожитки; комори й стайні порожні; вибито вікна в будинку, а на порозі — спотворений труп сина...

Глянув Громика і вдарив головою об стіну. З напів-зруйнованого льоху з'явилася сива голова, що тряслася. "Пане!" Громика озирнувся на слабий голос. Боже! Хіба ж можна отак знущатися над сивиною? Вся спина старого — посічений, пошматований кусень м'яса: нещасний повз навкарачках, бо не міг розігнутися. — "Діду — шо се з тобою? Хто се? Хто се?" Дід підвів згаслі олов'яні очі, в яких стояла смерть: "Ми боронилися... Жмайло... і пані завіз... а ми боронилися... Жмайло" — старий якось страшно гикнув і навзнак припав до землі.

Зрозумів Громика, чиїх рук це лихо, і застугоніло в нього серце. Схопив він побратимський хрест, високо підняв і розломив на шматки. "Як я ламаю цей хрест побратимський, так нехай буде зламана між нами дружба. Віднині між нами — сама помста і ворожнеча. Клянуся ні спочити, ні з'їсти, ні заснути, поки не помщуся тобі, враже, кривавою помстою! Нехай мої нащадки не знають і хвилини щасливої і спокою, якщо забудуть нашу помсту. Будь проклятий, ти, Каїне, на весь рід твій і потомство!"

І знову скочив пан Громика на коня і з бойовою дружиною помчав до пана Жмайла.

Чимало води відтоді збігло, — не одна руса голівка посивіла, а пан Громика і пан Жмайло тільки й живі, що помстою. Настав час і смерть їх порівняла; але між нащадками палає люта ворожнеча. Вже стільки поколінь з тих пір перейшло землею, — перемінилися люди, перемінилися звичаї, та помста живуча, і живе вона й охоплює дружні колись роди все дужче й дужче.

Розділ II

Пишний замок у пана Данила, нащадка древнього Жмайла! Не такі собі майстри його будували, а німецькі, і виписував він їх із самісінького Львова. Міцні, білі стіни, високі вежі, дубові двері, залізом куті, вузькі вікна, а скло скрізь штучне в олов'яній оправі — красний замок; обнесений він мурами з баштами по кутках, з гарматами і гаківницями. Стоїть на високій горі. Живи собі сміливо: татари й ті минають замок!

Ясний сонячний ранок, на сході ще не розчинився сизувато-рожевий туман, роса виблискує, свіжість... А на подвір'ї в пана Жмайла метушня: козаки щомиті вбігають і вибігають зі стайні, — жінки із згортками бігають з пекарні до покоїв, дим в'ється з димарів... І час від часу лунають короткі розпорядження: пан Данило підганяє челядь. Яка ж то причина тої шамотні? Так сьогодні ж

Спас, храмове свято в отця Андрія. — "Добрий день, тату," — задзвеніло з ґанку. Пан Жмайло повернувся і його суворе засмагле обличчя прибрало самозадоволеного виразу. "А, це ти, Дарино! Уже прибралася? То підійди ближче, дай-но подивлюся, яка ти в мене?" Висока, тоненька постать обережно зійшла ґанком і, зосереджено вибираючи сухі місця, наблизилася до батька. Вуста її склалися в дитячу гримаску. "Росяно", — і вона поштиво поцілувала батькову руку. — "Ну і гарна ж: їй-Богу, красуня. Чи є в кого дочка краща, ніж донька пана Жмай-ла!!" — самовдоволено вигукнув старий, відступивши трохи назад: — "Добудемо й жениха, хай знають Жмай-ла!" А Дарина стояла перед ним, потупившись: на її русяву голівку падав цілий сніп сонячних променів, відти чисте, високе чоло видавалося ще опуклішим, переломлені, тоненькі бровенята були зсунуті, між ними пролягла характерна складочка; великі, замріяні карі очі напів-затулилися довгими шовковими віями; личко було бліде, губи стиснуті. Зате ж як сяє вбрання: рожевий штофовий 1 жупан у шви золотом та сріблом шитий із золотими німецькими ґудзиками, ясно-червоний оксамитовий спенсер2, блаватова3 спідниця, а намисто, дукачі4, а червоні сап'янці із срібними підківками, золотом та перлами шиті! "Славно прибралася! А де ж мати?" — "Ось вони". На ґанку показалася пані Жмайлиха: висока й горда постать, соколині брови, орлиний ніс і глибокі очі, а з-під високого кораблика вибиваються пасма чорного, без жодної сивої нитки волосся. А стрій? Злотоглав, блават, золото, перли, коралі. Пишна пані!

"То що, пані, готові?" 1 пан Жмайло спритно поцілував жінчину руку: він часом любив пошикувати польською манерою. "А що, панове, рушаймо з Богом!"

"Гей, хлопці!" З повітки, незграбно перевалюючись на високих колесах, викотився громіздкий ридван, запряжений цугом. Пані й панночка посідали, пан Данило хвацько скочив на коня; козаки поправили зброю, скинули шапки, перехрестилися...

"З Богом" — пролунав голос пана Данила. Воротній спустив ворота; наперед поскакав пан Данило з козаками, за ними покотився ридван, за ним ще кілька козаків; знову піднялися ворота і маленький кортеж вирушив в дорогу. Щось незвичне коїться сьогодні з Дариною: і легко їй, і весело, і плакала б вона, і сміялася без краю. Нібито пташка із пов'язаними крильцятами тріпоче в її серці. Чи раннє вставання, чи поїздка отак схвилювали її, проте так весело, так світло, так просторо їй! Приїхали. Ось уже й стара церква дерев'яна, круг неї цвинтар... а скільки народу юрмиться: червоніють козацькі шапки, кораблики, виблискують на сонці дукачі, шаблі, пістолі, пістрявіють жупани, кунтуші, стрічки. Приємний для вуха невизначений шум, а від старенької дзвіниці линуть мирні звуки надтріснутого дзвону. Все залито яскравим світлом жаркого серпневого сонця.

Ридван зупинився. Всі вийшли. Попереду — пан і пані, за ними Дарина, тоді козаки.

— Пан Жмайло, пан Жмайло! — чулося навкруги.

Натовп дає дорогу, скидають шапки, вклоняються... а Дарині і весело, й страшно відчувати на собі стільки пильних поглядів... Церква вже виповнилася... темна дерев'яна церква, почорнілі стіни, дубовий іконостас, темні лики святих... Стоїть тонкий, сизуватий дим ладану... пахне яблуками, сливами, медом... У церкві душно, напівтемрява, лише з бані широкими стовпами падають сонячні промені, виблискують в них дрібні порошинки, коливаються сиві хвилі диму, та ще біля ікон сяють вінки свічок. Натовп розсунувся, Дарину одразу захопило тихе урочисте почуття. Ось вона перед вівтарем. Ось отець Андрій у нових ризах ласкаво дивиться на неї; він її помітив; ось із клироса моргає чорноброва Олеся, донька отця Андрія, — яка вона гарненька в своєму вбранні. На клиросі зібралися поважні козаки в синіх жупанах, щоб підспівувати батюшці. "Благослови, Владико!" — загримів здоровенний диякон. Всі підтягнулися: почалася служба. Дарина старанно прочитала всі відомі їй молитви... аякже, молитися так молитися!

Вдивляється Дарина в темний образ Спасителя, — і картина за картиною проходять перед нею, а очі в захопленні пасуть ікону: Господи, який він добрий, який він милосердний!.. Несподіваний шумок примусив Дарину отямитися; вона озирнулася, а натовп розступився — до лівого клиросу спокійно простував високий, ставний молодий козак. Тільки з крою його жупана, манери триматися та стрункої благородної постаті вже видко було, що роду він не простого, а високого, шляхетного. Козак оглядівся і його погляд упав на Дарину та так і спинився на ній до кінця служби. Пані підштовхнула Дарину:

— Що ж ти не молишся, куди дивишся? Бий поклони!

Дарина перехрестилася; але вже зникло недавнє почуття чистоти й захоплення, а очі мимоволі від образа до козака...

Отець Андрій з урочистою усмішкою, з хрестом і двома проскурами вийшов з вівтаря.