У руках деяких майоріли барвисті хустини, в інших вінки білого та синього лотоса або довгі яскраві стрічки. Брязкіт святих калаталень відбивав такт, під який малі, м'які ніжки ступали по долівці та вигиналися тіла.
Аж знов заграла музика розгульний танець, і вихором понеслися танечниці у зворотному кружлянні довкола жертовника. В очах темніло від блискавкових рухів стрічок, вінків, барвистого вбрання, а запах молодого спітнілого жіночого тіла глушив ладан, кедрову живицю, нард.
По хвилині у мелодії святого танцю зазвучали наче тихі зітхання грудей, стомлених любовною пристрастю. Вмить зупинились танечниці і, відкинувши голови назад, завмерли, ніби прислухаючись до якихось звуків. Дивлячись на сі дрижачі від стриманого подиху тіла, блідли навіть старі, досвідчені жерці, для яких ніяка викривлена хтивість не була новинкою. Їх висохлі тіла проймав святий, божественний вогонь Гатори і пожирав їх бажанням з'єднання, обіймів.
Стоячи на місці, почали танечниці всім тілом, зокрема верхньою його половиною, виконувати рухи святого танцю богині, у якому дівчата віддаються небесному коханцеві. Кожний м'яз, кожна лінія прегарного тіла виступала виразно з-під прозорого одягу. Тіла пружинилися, вигинались, корчились, шаліли, наче в справжніх обіймах палкого мужа, а квіткові личка, наче дзеркала зі сталі, відбивали всі відтінки екстазу.
Вкінці, коли захоплення дішло до найвищого напруження, коли здавалося, що дівчата, вгамувавши бажання самим танцем, зімліють від крайнього знесилення; Герзет, яка під час хороводу стояла нерухомо перед жертовником, підійшла на кілька кроків до фараона. Загриміли труби, забряжчали тімпани, задзвеніли струни, і вмить розскочилася юрба дівчат. Розскочилася і щезла. Тільки двадцять танечниць зосталось, і кожна з них обняла розпаленим спітнілим тілом статуетку Птага.
І ось Рамзес піднявся з престолу і підійшов до Герзет. Святий танець розбудив і в неї кров, яка й обізвалася могутнім голосом бажання. Музика, танковий шал, пристрасні рухи та захоплення божеських танечниць вхопили її з собою, розбурхали життєві похоті молодого тіла. Герзет важко дихала, гризла до крові коралові уста, гострі, фарбовані генною нігтики впивалися у малі долоні ніжних рученят. Усе квітуче тіло вигиналося назад, наче ждало палких обіймів коханої руки, наче ждало сповнення солодкої обітниці, яку дає своїм поклонникам Гатора. Та ось, коли худе, хиже лице володаря наближалося до неї, з глибини серденька виповзла гадюка та слизьким дотиком вмить остудила молодечий зрив дівочих бажань. Герзет здригнулася від сього дотику і подалася назад.
"Богине! — зітхало здавлене серце. — Не дай мене в руки сеї людиниі Се не фараон, не його святість, се тільки людина... А перед такою людиною щезає бажання серця, мовкне голос крові, і, наче крокодил з грязюки Нілу, виповзе з закутий душі відразаі"
Одначе богиня не чула мови серця дівчини, а уста боялися висловити їх голосно. І вмить худі руки його святості обплели мармурові груди дівчини, наче комашку довгі ніжки павука. І він потяг за собою умліваючу дівчину геть поза жертовник у внутрішню колонаду святого пагімту Гатори, де ждало на них обох вкрите фінікійським пурпуром ложе. Товсті уста Рамзеса ледве ловили повітря, в кутках показалася піна, наче в голодного леопарда або в ситого крокодила, а все лице кривилося, наче маска фінікійських патеків.
З трудом добрався фараон до ложа, яке стояло над круглим басейном посеред колонади. Ніжний шелест водограю та пахощі з позапалюваних кадильниць обіцяли володареві обох світів розкішну ніч під покровом Ізіди, матері моря та любові. Засліплений диким бажанням, поклав Рамзес на багряницю зімлілу Герзет, а коли вона розплющила великі злякані очі, він кинувся на неї, наче азіатський варвар на здобуту силою невільницю. Висока тіара на голові перешкоджала йому, він кинув її на долівку біля ложа...
Але в сей момент якась надлюдська сила відірвала худорляві, хоч і сильні руки володаря від дрижачого тіла дівчини.
— Евмахосе! Сюди! — гукнув фараон, скаженіючи від люті та всією силою вириваючись з залізних обіймів невідомого ворога. Після довгих зусиль вдалося йому вдарити когось ліктем у черево. Але в сю мить усі лампади святині засвітили йому в очах і погасли, а разом з ними погасла й притомність. Ударений п'ястуком поміж очі, фараон повалився на ложе, наче статуетка Птага, яку переверне часом танечниця у храмі.
А над Герзет нахилилася голова Ксанта.
— Герзет, не бійся! Се я, Евмахосі Устань і ходи зі мною. Ти моя частка від богів, і нема сили, яка б узяла тебе в мене.
— Ти сильний, — прошептала дівчина, — ти є моїм володарем, і з тобою піду, куди хочеш!
По хвилині за обома запав круглий камінь у стіні.
Перед ранком тієї самої ночі його святість звелів віднести себе у носилках до табору. Прибувши між полотняні стіни свого намету, зараз заслонив хустиною чоло аж по брови та звелів покликати Горсутена. З облесним усміхом на устах впав повірник його святості ниць, вигукуючи на честь володаря, але той звелів йому зараз же встати і спитав:
— Ти знаєш, що було зі мною сеї ночі?
— Покірний слуга є повірником тільки тих таємниць, які зволить йому повірити володар обох світів, переможець дев'яти народів, — була відповідь.
— Тож слухай!
Тут Рамзес розказав Горсутенові свою нічну пригоду. Він пінився з люті, скаженів, шалів, а його виступаюче вперед лице кривилося, наче пика горили.
Довго слухав Горсутен прокльони Фараона, який нахвалявся на зорі розіслати по всіх усюдах посіпаків, щоб спіймали зрадника й богохульника з його здобиччю. Його мали прибити на хрест, а її прив'язати на гранітній плиті перед лицем сфінкса, де б її вбили сонце та спрага. Вислухавши все, повірник знов упав ниць й ударив чолом об долівку.
— Говори! — просолів фараон, переводячи дух.
— Ваша святосте! Дозвольте розказати вам казочку.
— Яку?
— Коли праотець великих Фараонів Хуфу забажав одружитися зі своєю дочкою, вона втекла від нього з простим рибалкою. Вічно живучий володар звелів його прибити на хрест, але непослушна дівчина врятувала його від смерті та багато днів і ночей приймала його у себе, доки... доки не було запізно вести її до королівського пагімту. Що ж зробив Хуфу? Він усміхнувся приязно, наче все те сталося за його волею, а навіть з його наказу. Тому ніхто не посміявся з батька, якого не послухала дочка, ані з володаря, якого переміг рибалка. За се в сороковому році правління зять-рибалка врятував його від загибелі, а дочка була підпорою його старості.
— Що ж з того? Я не Хуфу, а Герзет — дочка голяра.
— Так, але часами краще є сховати гнів у серці та протримати його до слушного часу, ніж силою спиняти божественний Ніл біля Сунна або пісок західної пустині. Ти знаєш, святий володарю, що жерці озлоблені на тебе. Вони дізнаються про злочин і скажуть: "Се месть богині, яку образив твій наказ. Ми, жерці, дали тобі дівчину, а богиня відібрала її в тебе. Підлий чужинець — се тільки сліпе знаряддя в її руках". А так можеш завтра сказати Птахго-тепові: "Дарував я моїм воякам одну ніч у обіймах танеч-ниць, та вони знехтували моїм дозволом через вас. Сьогодні я віддав дарунок богині чужинцеві, щоб ви бачили, що воля фараона є могутніша від вашої, а ваші бажання не є бажаннями Гатори. Вона, бач, сама своїм святом звеличила весілля Евмахоса з танечницею Пібасту. А щоб не досягла його отрута та ніж вбивці, звелів я йому від'їхати і забороняю всім його переслідувати у втечі".
— На Амона! — аж скрикнув фараон, а його викривлене лице знову набрало звичайного гордовитого виразу. — На Амонаї Віднині, Горсутене, ти стаєш моїм першим дорадником! У тобі є мудрість Птага, хитрощі вужа, а красномовність Тота!
У ВЛАДІ ПРОТЕЯ
Коли творці будували світ, вони спершу розлили аж до найдальших окраїн усього, що існує, океан — безмежний простір валів-хвиль, піни, глибин та мілин. І дали йому мову — той тихий, приємний гомін води, об яку вдаряє легіт. Посеред сього простору поклали землю, наче смарагд у сталевій оправі, і заселили її людьми. А люди мали вслухатися в чудову музику хвиль і з неї збагнути велич сил та умів, які створили світ. Одначе люди не розуміли величі творчих умів та боялися моря. Вони й не шанували творців, а тільки тих, що були посередниками між творцями і ними — богів! Боги були для обмеженого людського духу володарями світу, а морським богом став химерний старець Протей. І веселий він, як дитина, і грізний, як пустинний вихор, і приязний, як кохана дівчина, і сумний, як опечалений батько, і щедрий, як плідна земля, і зажерливий, наче голодний бегемот. Щоднини, щогодини змінює він своє лице та показує його морякові, щоб дивувався з його багатств та навчився життєвої правди, що найпостійнішою в житті є непостійність.
Тому з тривогою в серці ступає моряк на поміст корабля, але, коли знову вернеться на суходіл, з тугою оглядається позад себе, де у глибині дрімає мінливий Протей, а його діти, сапфірні хвилі, з тихим говором ударяють об кораблі, наче сказати бажають: ходи до нас, вернись ще раз і не такі ще чудеса побачиш!
Під голубим небом Фінікійського моря, на сапфірних хвилях, з подувом теплого вітру, наче білі лебеді на озері Наату, пливли дві нави. На щоглі першої з них майорів багряний прапор, а на жовтому вітрилі виднівся образ єгипетської богині Ізіди — на знак, що корабельник був під опікою володаря Єгипту.
В каюті на вистеленій подушками лежанці спочивав корабельник Магарбал. Звідсіля бачив він усе, що діялося на палубі, й давав розпорядження морякам.
Далі на південь пливла друга нава, дещо менша по величині, але у всьому іншому зовсім схожа на першу. Обидві були довгі й невисокі, бо сиділи досить глибоко у воді.
Обидві мали криві дзьоби, по одній низькій щоглі з широченним вітрилом та високі корми з будою зверху. Під будою була каюта, а ще нижче, на самій палубі, кімната для керманича і залоги. Палуба щільно покривала нутро корабля, а на ній сиділи прив'язані до лавочок гребці. Сорок їх сиділо біля весел, а двадцять моряків виконували службу або сиділи у кімнаті керманича.
В каюті більшого корабля спочивав Ксант, а біля нього на м'якій жовтавій подушці лежала Герзет.