Поріс мохом і переказ про те, що навколо неї, заклятої, нічого не росло, не квітувало і не родилося. А в альбомі Володимира Івановича вона збереглася... збереглася, може, не лише для тирлівчан, які колись вибудують у себе музей і захочуть мати в ньому малюнок старої корчми; нам усім корисно час від часу побувати на місцях не тільки вознесіння, а й падіння. Для науки.
Тут його овіює сивий вітер...
Тут він близько підступає до таємниці.
Зрештою, кожний, хто побуває на місці колишнього монастиря у селі Лаврові Старосамбірського району на Львівщині, не може не відчути повіву сивого вітру, який тут хтозна з яких часів розповідає легенди та перекази кожному, хто тільки вміє слухати і не хоче бути глухим. Ленінградські археологи, які кілька років тому розкопували фундаменти староруського храму XI—XII ст. і котрі на своєму довгому дослідницькому віку бачили чимало місцевостей, розповідали про особливий чар Лаврова. Володимир Іванович Шагала нипав полями і луками цього села, піднімався на пагорби, шукав того особливого чару в тутешній околиці... шукав і знаходив: він відкрив котрогось надвечір'я, що місце тут напрочуд лагідне, замріяне, дерева тут мовби виростають не із землі, а із правіків. Він годинами сидів на Княжій горі і думав, що старий руський князь Лев, син Данила Романовича, мав добрий смак, заснувавши тут обитель, в яку постригся на старість у ченці і в котрій був похований.
Хотів лежати тут у спокої, у тиші, серед лісів, "посередині" своєї землі?
Чи посередині?
Дехто з істориків, особливо молодих, обстоює думку, що Лев не сидів у стольному Львові, побудованому для нього батьком-князем Данилом, а в Перемишлі — затишному, більш віддаленому від татарської небезпеки. Від Перемишля до Лаврова рукою подати. Правда, тепер Перемишль — заграниця. На Замковій горі в Перемишлі 1969 року я прочитав напис: "Є се земля Пястів і гніздо Пястів".
А Лаврів і сьогодні снить минувшиною; учені-археологи нипають і копають у його глибинах. Чого вони там шукають? Домовини князя Лева, яку, за переказом, у минулому столітті обдерли від срібла і злота святі отці василіани, щоб відновити свій монастир. Василіани буцімто тому і переховали збещещені кістки старого князя — і тільки їм було відоме це місце. Та чи легенда відповідає історичній правді? Звичайно, Володимирові Івановичу не докопатися до істини, комусь би із львівських учених серйозно і надовго зайнятися Лавровом та його таємницями. Вже сам факт знайдення археологами фундаментів староруської споруди засвідчує, що перекази мають певну історичну основу.
А Володимир Іванович Шагала малює у Лаврові архітектурні споруди; він уважний до кожного фриза, до арки, вікна; він прагне передати монументальність стін і лагідність навколишнього ландшафту; кулькова його ручка звично бігає по білому папері, а думка літає понад монастирськими банями: "Чи не занадто багато таємниць пов'язано з пам'ятками історії? Тут, у Лаврові, святі отці переховували труну із прахом князя Лева; у Львові, в Онуфріївському монастирі тих же отців василіан, безслідно щезла могила першодрукаря Івана Федорова, дарма що ще наприкінці минулого століття нагробний його камінь бачили в монастирській церкві і навіть для пам'ятки змалювали. У тридцятих роках під час археологічних розкопок на одному церквищі в Галичі — столичному городі Галицько-Волин-ської Русі — уночі безслідно зник важкий камінний саркофаг, схожий на той, який пізніше знайшли поміж фундаментами галицького Успенського собору..."
У двох випадках пропажа пов'язана з ченцями ордену святого Василія.
У третьому випадку компетентні особи свого часу натякали на акцію шовіністично настроєних місцевих "стшельців", які й про Галич говорили, що це теж "земля П'ястів".
"Виходить, історію, кожний її камінь треба берегти. Фіксувати. Описувати. Змальовувати. Камінь, черепок, уламок меча, з'їджена іржею стріла, точене з поліського м'якого каменю прясельце — усе це свідки, які не дають оббріхувати історію".
І враз прийшло до Володимира Івановича осяяння про значимість, вартість, вагу його скромної праці.
До розмови підключається відомий львівський учений, археолог Лариса Іванівна Крушельницька, яка була "першовідкривачем" Шагали і котра, власне, привела його до редакції "Жовтня":
— Перше: про "відкриття Шагали". Не приписую собі ніяких заслуг. Про роботу Володимира Івановича рано чи пізно люди дізналися б.
Друге. Він, безперечно, має рацію, коли до свого альбома змальовує не тільки об'єкти, на яких висять металеві охоронні таблиці, а й ті, котрі тільки завтра-післязавтра стануть предметом вивчення архітекторів, художників, етнографів, істориків. Розгорнемо його альбом, зупинимося на рядових мовби малюнках і побачимо, що кожний з них має свою вартість. Ось, будь ласка: рештки водяного тар-така-лісопилки на річці Ясениці між селами Ясеницею—Розлучем. Хто тепер використовує енергію води для розпилювання колод? Техніка минулого століття. Цікаво? Безперечно. А хіба безінтересно приглядатися до його малюнків, на яких зображені старі млини в селах Стрільбищі, Буковій, прадавні сільські кузні в Максимівці та Буньковичах, церкви з XVI століття в Нижанковичах та Надибах, дуже характерна дзвіниця, мурована з каменю, в селі Тур'ї, міщанський маломістечковий будинок на ринку в Нижанковичах? А тут будинки школи з XIX століття у селі Лужку Верхньому — найстаршої, до речі, у районі, руїни замку Гербурдів на горі Гербурд поблизу Добромиля, який був побудований 1450 року, будинок попівства в селі Ходовичах, у котрому минуло дитинство відомого українського оперного співака Модеста
Менцинського. Прошу звернути увагу на сумлінність підписів до малюнка. Володимир Іванович застерігає, що в першу світову війну будинок був сильно пошкоджений, залишилися лише стіни. А хто, приміром, знає, як виглядали перші читальні — оті маленькі вогники культури і знань, які появилися у галицьких селах у другій половині дев'ятнадцятого століття? Володимир Іванович знайшов таку читальню у селі Княжполі. Сучасна людина не дуже собі й уявляє, приміром, як виглядав типовий поміщицький палац у перебудованому, первісному стані. Шагала і тут приходить на допомогу: дивіться, ось вам палац у селі Заболотинцях. А оце панський шпихлір у Дроздовичах, а оце — "чвораки" форналів — будинки панських фірманів (дуже характерна архітектура) біля села Глибокої. Отут, шановні добродії, маємо водоспад біля села Великої Сушиці, побудований каторжанами в 1897 році. Трупарні — сумної будівлі на сільському кладовищі ви, мабуть, ніколи й не бачили. Тепер маєте нагоду подивитися, як вона виглядала. Про такого письменника, як Іван Могильницький, звісно, ви щось-ко-лись чули. Тим часом, виявляється, що він жив у Дроздовичах, зберігся біля ставка ясен, посаджений письменникбм.
І так малюнок за малюнком. Перед нами історія на кожному кроці... історія у різних її виявах, у буденному, найбуденнішому, у величавому і сумному.
Якщо ви кажете, що я "відкрила" Володимира Івановича, то він своїми малюнками відкрив мені край, який я нібито до цього часу непогано знала; я знала його поверхово, загалом, він показав мені Бойківщину в подробицях і зсередини.
І знову про потребу.
У Снятинському районі на Івано-Франківщині мені розповідали, що в селі Видинові є учитель математики Василь Олексійович Куфлюк, який вчить дітей... музики.
Кажуть:
— Бо Куфлюк має дар прозорювати — сидить чи не сидить у дитині музика. Тепер мода повелася: мучать дітлахів скрипками, піаніно, акордеонами, а тому дітлахові та музика й не снилася. Зате батьки, чуєте, того знати і чути не хочуть, гейби прив'язують дитину до того інструмента: "Вчи-но, тренуйся, бо шля к тя ясний трафить!" Або й пасок хапають, щоб дитину таким способом до музики заохотити. А яка музика, прошу вас, з-під паска?
То щоб цього не було, ведуть дітей до Куфлюка.
Одно слово, розповідали мені про Василя Олексійовича цілі легенди, кликали у Видинів, щоб на власні очі побачити дар Куфлюків, його уміння "ставити" учневі слух, полюбуватися його дивовижним талантом, помноженим на багаторічний досвід працювати з дітьми, надивуватися його фанатичній безкорисливості. Він живе у своїй хатині посеред розлогого подвір'я, зарослого вербами і високою травою, посеред якої в'юниться тоненька стежка... стежка біжить до школи;
у школі, серед дітей, він прожив ціле своє життя, із школою і дітьми пов'язані всі його радощі і, безперечно, болі, які теж мусили бути на життєвій ниві. А все ж таки, як пов'язати основний його фах — викладання математики — з музикою? Не будемо мудрствувати лукаво й згадувати, що, мовляв, музику з математикою багато що єднає. Мовляв, великий Енштейн теж любив після математичних занять потерликати на скрипочці; не будемо також твердити, що нібито математика була для Куфлюка хлібом насущним, а музика — так собі, щось допоміжне, аматорське. Що це не так — свідчать його наукові статті на музично-педагогічні теми, його лекції в Івано-Франківському музичному училищі імені Січинського та у Львівській консерваторії, його високопрофесіональні виступи перед педагогами в Інституті удосконалення учителів. Отже, кожної хвилини він мав змогу перекваліфікуватися; стати, як на те йдеться, учителем музики в школі, викладачем вузу або ж технікуму, і тоді музика, а не математика стала б його "насущним хлібом". Та все ж він продовжував залишатися математиком, знав і любив свій предмет, ніхто в школі не міг чимсь йому дорікнути, математичні уроки, як звичайно, завжди проводив блискуче.
А після уроків математики... а після уроків біг "на пробу" шкільного хору, занурювався у звуки музики, в розмови з дітьми: він відкривав у них не просто слух, відкривав їм музику — світ звуків, злету високих почуттів, гармонії, краси; він учив їх не так грати, як розуміти, а головне — слухати музику. І певно, завдяки Василеві Олексійовичу вийшло з Видинова чимало професіональних музикантів і співаків. А ще більше тих, які, полюбивши музику і спів, залишилися у селі... залишились, щоб у тихі весняні, літні вечори село обізвалося де співанкою, де сопілкою, а де — скрипкою.
Як не схилити чоло перед щоденною внутрішньою потребою старого вчителя ділитися з людьми своїм даром пізнавати музику?
І-—Із ваших малюнків видно, що ви багато подорожуєте,— продовжую розмову з Володимиром Івановичем Шагалою.— Як це вам вдається? І що, власне, це вам дає?
— Я справді об'їздив чи не всю Україну.