Немов би парусина була такою ж улюбленою їжею для молі, як хутро. Тільки й сказав зовсім буденно:
— Отже, почали. Сьогодні вам літати.
12
До Михайлюкового характеру, в якому я відкривав кожного разу щось нове, додалася ще одна риса — не витрачати слів на очевидне. А очевидним було те, що між таємничими істотами, міражем і міллю, яка зжерла крило, простежувався зв’язок. А тільки справді зв’язок чи випадковість?
Щоб відповісти на це, треба було знати наміри комахо-людей. Поки ж я знав, що істоти ці лихі від природи. Та найгірше, що їх неможливо відрізнити від звичайної людини.
З історичної геології мені було відомо, що на зміну звичайній рибі прийшла латимерія — кистепера риба, плавники в якої були видовжені і схожі на лапи. Потім, завдяки мутагенним або пристосовницьким факторам, латимерія виродилася в амфібію, яка вже могла пересуватися не лише по мілководдю, а й по суші і дихати повітрям. Відкладаючи яйця на суходолі, амфібія підставляла їх під жорстку сонячну радіацію, внаслідок чого з’явилася тварина з іншими властивостями — рептилія — найлихіший ворог амфібії. Потім з’явилися терапсиди — рептилії з ознаками ссавців і, власне, ссавці... То чи не стаємо ми випадково свідками аналогічного процесу серед людей? Процесу, який з перемінним успіхом розвивається протягом усієї історії людства, а істоти ті очікують лише сприятливих умов, щоб прийти на зміну підупалій на силі, занепадаючій людині. І за формою то буде така ж сама людина. Але тільки за формою...
Коли я, улучивши хвилинку, поділився своїми міркуваннями з Михайлюком, він сказав:
— На підставі того, що ми знаємо, можна припускати все, що завгодно... От коли інформації набереться стільки, що вона сама напроситься в клітини кросворду, де її бракує, лиш тоді можна буде висувати гіпотезу.
Сказано було так буденно, начебто мова йшла про звичайну наукову розробку. Мене підмивало зауважити, що інформація до нас сама не прийде і що її слід добувати, але знаючи негативне ставлення Михайлюка до зайвих слів, я утримався. Нам справді нічого не залишалося, як тільки очікувати.
...А за обіднім столом, де сиділи Білокінь, Ткач і я, Михайлюк розповів про випадок з крилом, чим немало мене здивував. Михайло Теодорович лиш прогугнявив щось, мовляв: це ж треба... А от Ткача розповідь так вразила, що він перестав їсти. Довго дивився на Михайлюка і в погляді його зріла тривога.
— Може б, ти облишив ті польоти, Антоне... До півсотні вже наближається. — В голосі вчувалася не просто дружня порада, а щось більше.
— Вік тут ні до чого, — відказав Михайлюк, діловито розправляючись з печенею.
Апетит у нього був пречудовий. З’ївши все, що було на тарілці, він настромив шматок хліба на виделку і заходився старанно вимазувати підливу. Тонкі губи від надмірної кількості перцю стали вишневими і, здавалося, виказували зневагу до всього на світі, крім страви.
В діалозі Ткача з Михайлюком була своя, невідома мені, логіка. Адже Михайлюк оповів про випадок псування міллю парусини (хоча й сам подиву не виказав), а не про польоти. До речі, тієї суботи я літав до вечора і ніщо мені не завадило.
Невдовзі відбулася вчена рада, на якій обговорювалися рекомендації, підготовлені провідними спеціалістами для виробництва. Насамкінець слово взяв Ткач.
— Шановне товариство, — мовив він, — щойно ми тут розбалакували про зиск, який можна очікувати від наших розробок. І ніхто й словом не сказав про втрати. А вони можуть виявитися суттєвими. І там, де на них не очікуєш... Коротше, в кімнатах завелася міль...
Вакуленко, що сидів поруч зі мною, чмихнув.
— Знайшли нарешті корінь усіх наших бід.
— Це не так смішно, як вам здається, Володимире Степановичу, — зауважив Ткач і навів суму, яку інститут два десятки років тому сплатив універмагу за синє сукно.
Я подумки прикинув, що вона сягала річного фонду заробітної плати всього нашого колективу. Але сам Ткач на це не звернув уваги. Він вів своє:
— То що ви тепер на це?.. До речі, двадцять відсотків сукна вже списано. І якщо ми вчасно не спохватимось, то невдовзі від цих гарних полотнищ зостануться самі спогади.
Іронічні посмішки, які спершу засвітилися на обличчях присутніх, згасли. І увагу всіх було прикуто до штор. Метеликів молі на них не було видно (принаймні з боку приміщення), але обстріпаний низ і біла павутинка, що до нього пристала, свідчили про "роботу" гусені. Я завважив, що з часу останнього засідання в цій кімнаті ширми покоротшали ще сантиметрів на п’ять.
Господар кабінету, який завжди возсідав у своєму високому м’якому кріслі, немов на троні, тепер почувався незатишно. Я на мить поставив себе на його місце і, спостерігши доскіпливі погляди на тих обстріпаних і покуцілих полотнищах, щиро йому поспівчував. Науковці хоч і дивились на ширми, а проте, здавалося, розглядали самого начальника.
— Колеги, — озвався Посудієвський, щойно Ткач сів; в голосі його вчувалася хрипота. — Останнім часом ми справді в хмарах витаємо. Час уже глянути правді в очі. У нас десятиліттями виховували почуття великодушності і щедрості. І до того понавиховували, що ми стали плутати, де великодушність, а де розбазарювання, де ощадливість, а де скнарість. Мене приголомшила сума. Це ж треба! Ваш виступ, Олександре Федоровичу, я сприймаю як справедливу критику передовсім мене як керівника... Товариство, — голос Посудієвського звільнився від хрипкуватих нот, став майже врочистим, — давайте з цим кінчати! Зрештою, це не тільки байдуже ставлення до нашого добра, хоча й нажитого попередниками, а й нехлюйство.
Наступного дня з антимільною кампанією виступив на активі інституту вже сам Посудієвський. По тому протягом тижня в усіх приміщеннях було наведено ідеальний порядок. Міль шукали не тільки на ширмах, а також у столах, навіть у сейфах, де лежали геологічні карти, зняті на синьку, тобто там, де комаха просто не змогла б жити.
Тільки Михайлюка те, здавалося, не бентежило. Коли всі були зайняті антимільною кампанією, він, не знімаючи з голови навушників, порався біля лещат, випилюючи якусь алюмінієву деталь. Власне, я вже був обізнаний з конструкцією дельтаплана і збагнув, що то новий вузол кріплення. Оскільки ж був він значно більшим від бачених мною раніше, я здогадався, що Михайлюк замислив нову конструкцію.
Перехопивши мій пильний погляд, він сказав:
— Є новини. — Сховав у шухляду деталь, з іншої дістав магнітофон. — Поки готуватиму каву, послухайте.
Він висмикнув штекер навушників із прозвучувача і встромив у гніздо мага. Тоді нап’ялив їх мені на голову.
Заторохтіла та ж сама скоромовка: "...До спіткання ми розмовляємо людською мовою, яка є немов би пускачем нашого справжнього способу спілкування. Всю ж нашу історію, мораль, етику сховано в інстинктах, і для людини вони недосяжні. У цьому наша сила — ми знаємо про них усе, вони про нас — нічого. Навіть те, що ми є. Вони обплутали себе по руках і ногах умовностями, для нас їхні умовності — чиста фікція; вони вважають себе істотами духовними і водночас не знають, що ж таке душа; прагнуть зближення з подібними до себе, а тим часом відстоюють свою расову, національну, культурну окремішність. Вони понавигадували таких понять, як честь, гідність, порядність, совість і борсаються в них, як муха в павутинні. Для нас же ті їхні поняття — лише правила гри, які ми легко порушуємо, якщо за нами не підглядають. Нас іноді викривають, лають виродками, навіть не підозрюючи, що це істинна правда. Нас-бо, справді, виродив живий перегній, що називає себе людством. Але викривають вони не як нас, а як поганих людей. І ми змушені нести кару, не виказуючи себе..."
Скоромовка увірвалась. Далі залунала знайома вже модна пісенька.
— Цікавий матеріал, — сказав я, скидаючи навушники, — але, на жаль, він не поповнить жодної клітинки кросворду.
— Кросворду, справді, не заповнить, — погодився Михайлюк. — Зате він дає уявлення, з якою нечистою силою нам доведеться стати на герць... Навіть у найлихішого з людей можна сподіватись хоча б на рудименти совісті. У них — ні.
— Ви збираєтесь оголосити їм війну? — посміхнувся я. — Але ж ви не бачили жодного з них. Як можна оголосити війну тому, кого не бачиш?
— Щодо герцю, я трохи перебрав. Війну їм оголосять інші, а наше завдання — викрити.
— Давайте заглянемо трохи наперед, — запропонував я. — Припустимо, що ми викрили тих істот. Навіть більше — знайшли прикмети, за якими їх можна одрізнити від звичайних людей. І людство, послуговуючись нашими дослідженнями, усіх їх ізолювало, скажімо, на якомусь острові. Але ж цим усувається не причина, а наслідок. Причина ж у самому людстві... Де гарантія, що в якомусь із наших нащадків не народиться той монстр?
Михайлюка при тих словах аж пересмикнуло.
— Потрібен буде закон про створення біологічних комісій в пологових будинках, які б виявляли...
— Але ж у цей спосіб знову ж таки усуватимуться наслідки, а не причина, — сказав я.
— Авжеж. Та якщо не можна позбутися джерела підлоти, то хоча б не дати їй розлитися серед людей.
— Логічно, — погодився я. — Одначе закону такого ніколи не буде. Навіть якщо проект його винесуть на обговорення після того, як ті істоти опиняться в ізоляції, завжди знайдуться гуманісти, які його заріжуть. Я й сам не переконаний, чи проголосував би "за".
Останні мої слова заглушило чахкання кавоварки. Михайлюк розлив пахучий напій у дві чашечки.
— Все залежатиме від того, якою мірою ті істоти завинили перед людством, — сказав він. — І від того, яка в них програма... А виявити це мусимо ми.
Я ковтнув кави і замислився. Михайлюк теж пригубив. Він, здавалося, не пив, а тільки торкався губами країв чашки.
— Послухайте, Антоне Кузьмовичу, — озвався я по часі, — якщо виходити з тези про мудрість "матінки природи", то чи не переслідувала вона якусь мету, створюючи симбіоз людини з тією істотою? Ну, наприклад, в тілі людини вона передбачила пори для виведення з організму відмерлих клітин і шлаків. Чи не є ті істоти чимось на зразок "каналів", крізь які людство відторгає надлишок негативних психічних якостей — ну, там звірство, паразитизм, таке інше, котрі накопичуються в ньому протягом певного історичного періоду. Погодьтеся, це все ж доцільніше, ніж дати всьому організмові просякнутись тими якостями.
— Несподіваний хід думки, — звірився Михайлюк.