Саме тут його нестримне бажання імпровізувати відчуло нарешті необмежений простір. Володя майже ніколи свідомо не заучував відомих мелодій. Він годинами сидів над інструментом, тихенько перебирав клавіші чутливими пальцями, навпомацки, інтуїтивно знаходячи звуки, які мліли в ньому десь глибоко і чисто. І коли вони – ще не дуже слухняні його пальці – іноді точно відтворювали ледь-ледь народжений у душі образок, Володя з завмиранням відчував, як щось гаряче торкалося відкритого серця, враз народжуючи якусь зовсім нову – свою – щиру й пекучу мелодію.
Жаль, що шкільний сторож дядько Харитон безцеремонно, хоча й незлобиво витуряв Володю.
— Харрр-р-роша в тебе музика, Ладимер. От тільки, враг його бий, в сон кладе.
А сторожу спать не прикисло. Так що смали додому, пограєш ще колись. І сміявся щербатим ротом.
— Або чвертку принось. Тоді хоч і до ранку тарабань – я як вип'ю, так у мене тоді у самого музика в голові грає і барабани б'ють, ха-ха-ха!.. Як у тій пісні, чув?
І Харитон, кашлянувши в кулак, раптом ні з того ні з сього заспівав високим і зовсім молодим ще голосом:
Ой, да з нами му-у-у-зика іграла,
Барабани громко б'ю-у-у-уть,
Ой, да сигналі-і-і-сти за-ї-грали,
Ми в ата-а-ку, в бой пошли!..
Відчайдушно змахнув рукою:
— Ех, були колись времена, музикант. Шаблю з піхов, рот до ушей і – даєш Варшаву! Пани вразсипну, а ми христим, а ми кришим, алюр три хреста!.. Круто жили, швидко...
Запнувся. І тут таки звів усе на жарт :
— Були времена, а тепер моменти:
Просить кошка у кота свої аліменти;
— ха-кха!.. Ну, йди, закривать буду. Для шаблі ти негодящий – рука не та, і око не горить... Я б тебе, скажім, в два щоти зарубав...
— До побачення.
— Бувай здоров. Послі школи по музиці пійдеш?..
— Напевно.
— А Антоня?
— Вввона... теж, — зніяковів.
— Іш ти! Обоє значить – весело буде...
Дев'ятнадцять вершників їхали степом.
Дев'ятнадцять вершників і одні сани.
Місяць ішов за саньми, як прив'язаний кінь.
І пекуче скрипіли полози.
Володя закурив, обережно затягнувся з рукава, пустив дим убік од саней. Але Антін ворухнувся, тихо застогнав:
— Не можна тобі, лежи.
Жадібно затягнувся ще кілька разів /щоразу лице його, мов ліхтарем освітлювалося з рукава/ і кинув цигарку в сніг.
— Кури, — прохрипів Антін.
— Я вже.
Схилився до самого обличчя /кінь ходу стишив/, поправив кожуха:
— Кров не втихла?
— Не знаю...
— Потерпи ще трохи... До лісу кілометрів шість, Щаснівку вже минули.
І запнувся на останньому слові: в Щаснівці – Антоня. Ще перед операцією Антін пообіцяв, що відпустить Володю на годину, коли все буде благополучно. Але тепер....
Антін відчував, що зараз діялося в його душі. Спробував повернутися на правий бік, але тілько зубами заскрипів.
— Лежи, лежи, — м'яко притримав Володя.
Антін все ж таки звівся на лікоть.
— Ладно, забіжи... Та дивись там...
Володі стиснуло горло. Але він заперечливо похитав головою.
— Скачи, слова додержувати треба, — повторив Антін через силу.
Зламався лікоть, відкинувся головою на білі чували.
Дев'ятнадцять вершників їхали полем.
Дев'ятнадцять вершників і одні сани.
Місяць розполохав срібних зайців на снігу.
Хтось зітхнув...
Поранений командир на білих чувалах лицем до зоряного неба, холодного й немилосердного, рахує до ста. Нарахує і починає спочатку. І весь час намагається прогнати Антоню, що стоїть боса в коня на крупі, заважає рахувати – співає, виблискуючи білими зубами.
Іде дощ, іде дощ,
До берези липне,
Козак коника веде,
А дівчина кличе!
І пекуче скриплять...
Полоз-и-и!..
Володю схопили в Антоні під сіньми.
Не встиг з коня сплигнути, налетіли, збили з коня, скрутили руки. Потягли до хати. Коли через сіни тягли, уперся ногами в поріг, напружив останні сили – тримався! Хтось коротко і глухо / аж хрупнуло/ вдарив носком кованого чобота в скроню — спалахнула голова вогнями. І потухла.
Поліцаї сиділи за столом, спокійно і знехотя говорили про всяку всячину. Вечеряли. Стояла перед ними на столі, запотіла з морозу, сулійка, миса холодцю, яйця – прямо в підрешітку – цибуля і хліб, грубими, як долоні , скибками. Було їх четверо. Звичайні собі хлопці, що привезли жінці сани яшньої соломи, скидали її під сіньми, пересипану снігом, і пили тепер могорича, блаженно розм'якнувши й відчуваючи, як горілка поступово виганяє холод з одубенілого тіла, наливає руки й ноги теплом, і мляво борються в умиротвореній душі двоє млявих бажань: чи повести плечем і заспівати, чи не противитись теплим хвилям і задрімати, простягнувши свинцеві ноги під стіл.
Хлопці як хлопці.
Коли б не карабіни купою на лаві, сиві од паморозі. Та коли б не Антоня, що сиділа зв'язана на постелі, підібгавши ноги. Їй соромно було за високо оголені коліна, уже по-жіночому круглі й рожеві зі сну. Вона всім тілом пручалася, щоб якось прикрити їх, заховати од чотирьох пар голодних очей. Важко дихала через білу косинку, якою їй зав'язали рота – бо кричала. /Темніла кругла місцинка на косинці од вологого дихання/. Коси розсипались по білій сорочці, а очі німо кричали в намерзлі вікна.
Горів дрімун на коминку /несмілий язичок полум'я тремтів і підстрибував угору, коли хтось з поліцаїв вигукував або долонею, як шлягою, об стіл бив/.
Один серед чотирьох виділявся з першого погляду. Сидів не покуті, під єдиною іконою, розсунув крутими плечима поліцаїв в оба кінці столу. В гарному, критому сукном полушубкокові, до якого – прямо по живому – недбало були пристьобані погони. Голова раз —по-раз торкалася рушника, доки він роздратовано не закинув його кінцями за ікону.
Степан Чамро. Володін сусіда, років на вісім од нього старший. Крупні руки Степанові – а тепер ще грубіші й обресклі з морозу – важно лежали на столі. На щиколотках кров виступила / стесав десь об одвірок, поки з Володею войдохались/. Помітив кров, підніс руку до обличчя. Стріпнув – біла скатертина на столі окропилася темночервоними краплями. Прямо з сулії облив пальці горілкою, обмотав краєм скатертини і затиснув здоровою рукою.
Володя лежав біля печі на соломі. Ниць. /Його прямо од порога пустили поковзом, він просунувся по долівці і вгруз головою в розпущений сніп/. Руки зв'язані. Шапка аж біля столу, під ногами.
Чамро кивнув одному з поліцаїв:
— Наливай, Карпо. Змерз.
Застогнав Володя, спробував підвестися.
Антоня знову запручалася.
— Розв'яжи.
Карпо /невеличкий на зріст, сухий і пригнічений чоловік років тридцяти п'яти з глибоким шрамом через усю щоку, туго підперезаний поверх чорної шинелі командирським поясом з мідною пряжкою/ підхопився, але завагався, позираючи то на Володю, то на Антоню.
— Обох, — сказав Степан.
Володя довго ворушив неслухняними помлілими пальцями. Обперся руками об підлогу, а руки підламались – упав. Потовкся розкудлаченою мокрою головою в солому, ще раз звівся на руки – сів. Відхилився плечима на припічок, хватав повітря щербатим, чорним ротом.
Антоня, тілько руки їй звільнили, сама зірвала косинку з лиця, кинулась до Володі в одній сорочці, обвила голову руками, притиснула, сховала у себе на грудях. Подивилась прямо у вічі Чамрові величезними, ще темнішими з горя очима:
— 3вipi...
І Чамро ув очі їй подивився.
Без злоби, байдуже.
Зробилося ще моторошніше в хаті.
Поліцаї притихли.
Тілько один, зовсім ще хлопчик, Іваницький Сашко, з усієї сили намагався дивитись на Антоню, вперто розплющуючи осоловілі очі. А очі знов заплющувались, Сашко лише руками снував – водив у себе перед лицем, мовби ловив Антоню, що розмитою білою плямою плавала по хаті, та припухлі губи кривив у винуватій посмішці. Раптом він стрепенувся і дикувато закричав:
— На Московськом большущєм вокзалі станцій-йоний гудок прогудє-єє-л!..
— Цить! – неголосно, але твердо гримнув Чамро.
Сашко слухняно умовк, знову заплющив очі і відкинувся важкою головою на лубку.
Володя обережно гладив Антоніну косу, на мить забувши, де він і що з ним сталося. Туге дівоче тіло все ще здригалося під рукою, потроху заспокоюючись і припадаючи до його грудей.
Антоня горнулася, ніби хотіла заховатись од усіх жахів цієї чорної ночі . Спалені покожушені губи волого дихали йому в щоку. Нерівно дихали, схлипуючи.
Чамро мовчки важко дивився на них, стискуючи повну склянку в червоному набряклому кулаці. Володя відчув його погляд, підвів голову – вони стрілися очима. Враз зробилося жарко, нестерпно занило побите тіло. І мимовільно напружувалось. А серце знов загупало часто-часто. Антоня міцніше пригорнулася.
Але він відсторонив дівчину. Постояв, тримаючись рукою за комин – плавало все перед очима: і розганзьована чобітьми долівка, і підсинені стіни, і поліцаї за столом. Нетвердо підійшов до мисника, зачерпнув води з відра великою мідною коновкою. Довго жадібно пив, не відчуваючи втолення спраги – все горіло всередині. Ще набрав. Утер губи рукавом. Повернувся й став серед хати.
— Сідай, — не підводячи очей, кивнув Чамро на лаву.
Підійшов. Сів.
Чамро дотягнувся рукою до сулії... Але чомусь роздумав, не налив. Підвів голову, окинув юнака тверезими очима і знову опустив голову /темне пасмо звісилось над чолом, затінило пів обличчя/. Сказав глухо:
— Не повезло тобі...
— Зате нам повезло! – весело гукнув четвертий поліцай, дебелий і червонощокий Прокіп Зубець, весь перехрещений ременями поверх білого зашлихтованого полушубка. З обох кишень у Прокопа виглядали довгі деревʼяні ручки німецьких гранат.
— Цілий тиждень ночами сочили! На морозі!
Прокіп для чогось витяг гранату з кишені, поляскав нею об долоню.
— Відер троє за твою душу опорожнили, партізан! А уші я все одно відморозив, к єдрені хвені, ха-ха-ха!!! Тепер, як рукавиці! Ось, — він бренькнув куцими пальцями по вуху.
— Можеш потрогать, — довірливо нахилив голову до Карпа.
— Нужні мені твої уші, — чомусь з серцем буркнув завжди тихий Карпо. Поплював на цигарку, кинув до порога.
— Тобі вже ніщо не нужне, чорт дохлий, — щиро обурився добродушний Прокіп.
— Не повезло тобі, — ще раз тихо повторив Чамро, не підводячи голови. – Думав, когось іншого прищикну... Може самого Сівера. А попався ти.
Антоня затамувала подих, прислухаючись до Чамрового голосу.
— Тепер нічого не зробиш, раз попався... Краще б не попадався... Одпущу – ці жевжики /кивнув на поліцаїв/ завтра продадуть. За дві пачки тютюну.
Підвів таки очі на Володю і потемнів від досади:
— Не дивись так...