І не двадцять один рік був зараз Михайлові, а всі п’ятдесят...
Другого дня, лаштуючись в дальню дорогу (до райцентру тридцять кілометрів), таки прихопив ложку, кухоль і білизну, і було ж потім сміху, коли виявилось, що їм розіслали довоєнні ще бланки, забувши закреслити фразу про кухоль, ложку й білизну. Попосміялись, стрічаючи чергового "новобранця" без руки, а то й без ноги одним і тим же запитанням:
— Не забув основну зброю?
Капітан, що оформляв документи, довго мудрував, як вписати подвиг Михайлові, щоб витягло не на медаль, а на орден. Сам замість руки мав порожній рукав, тож, коли б його воля та влада, всім інвалідам дав би по ордену. А тут бомба, та ще й не на передовій — біля штабу!
— Матимеш орден,— сказав капітан на прощання.— Такі, як у тебе, медалі даром на війні не давали.
"А не давали",— подумки погодився Михайло.
Повернувшись додому, сказав ще з порога:
— Матиму орден... От... Сам капітан сказав.
Кілька днів ходив, сушив галову, який же це орден дадуть. Дуже хотілось Вітчизняної, він найбільше подобався Михайлові, дуже нарядний і здалеку помітний: приколов би на правому боці єдиного свого піджака та отак і пішов би в контору, де після короткотермінових курсів працював старшим бухгалтером. Орден Червоної Зірки теж добрий, але Вітчизняної луччий.
"Невже не дадуть?"
А потім йому на очі трапилась районна газета. Читана-перечитана, хтось до контори приніс та й забув, то Михайло на куриво її й підібрав, бо з папером тоді було сутужно, особливо з цигарковим. А районна газета саме йа такому папері й друкувалась, тож найбільше курії й передплачували, і Михайло кілька днів носив її у кишені, поки згадав. Дістав, став надривати та й остовпів: в очі впало чиєсь фо-то. I не так фото як підпис: "Наш земляк — повний кавалер ордена Слави". "Це і я міг би стати повним кавалером,— подумав.— Якби в мене була третя медаль".
І так захотілося Михайлові мати третю медаль "За відвагу", що він ні про що вже більше й не думав. Аж снитися стало: коверкотовий піджак — і три медалі на ньому. Повний кавалер медалей "За відвагу"! Це ще, мабуть, рідше, ніж орденів Слави. Бо ні в кого ще трьох медалей не бачив. Дві, отак, як у нього, бачив. А щоб три, так таки ні.
Краявся, мучивсь, що про це раніш не подумав, та й вирішив ще раз піти до військкомату. Повинні ж його там зрозуміти, чи як? Відпросився у голови, за одним рипом і в райземвідціл заскочить, та попутною машиною й покотив до району.
Капітан довго не міг уторопати, що треба Михайлові. Та воно й дивно було б, аби уторопав одразу: чоловіка на ордена представили, а він просить медаль.
— Раніш про це треба було думати! — аж розсердився капітан.
— Та воно діло таке...— знітився Михайло.
— Тепер уже пізно,— пояснив капітан.— Документи пішли уже в Київ. В обласний військкомат.
Пізно то й пізно, тут уже нічого не вдієш. Повернувся додому сумний. Не буде медалі.
Кілька днів ходив як прибитий, а тоді зібрався до Києва. Щоб не каятись потім, що всього ке зробив. Купив не купив, а поторгуватися можна. Голову за це не відірвуть.
Голова, спасибі йому, й цього разу пустив, наказав тільки не дуже баритись. Та Михайло й сам не збирався гостювати в столиці, йому лиш до військкомату й назад.
До району дорога дальня, а до Києва й зовсім неблизька. Переночував у райцентрі в знайомого, бо автобус о шостій ранку відчалював, та й подався на автостанцію.
Автобус робив тоді один рейс, на більше був неспроможний — теж фронтовий інвалід, кругом побитий-посічений. На чесному слові тримався та на голому ентузіазмі шофера, який щоразу клявся-божився, що більше не сяде за руль. Що життя в йього одне, а не десять. Але і в цей не так легко сісти, стільки в нього набивалося люду. Тож і їхав Михайло до самого Києва на одній нозі, бо другу й поставити було нікуди. їхав при всіх медалях своїх, бо, крім двох "За відвагу", мав іще й "За перемогу". І немолодий вже шофер, що сидів за рулем, весь час допитувався, куди це він так нарядився: чи не на весілля часом? Мо’, свої дівчата набридли, то закортіло до київських? Михайло йому-й розказав, що дівчата його не цікавлять, бо одружений, а їде добиватись медалі.
— Діло стоюще,— сказав на те шофер.— Мусять дати, аякже.
І Михайло одразу ж повірив, що повернеться додому з третьою медаллю.
Київ оглушив його й закрутив, стільки було люду на вулицях. Останній раз був тут ще під час війни, коли повертався з шпиталю додому, так тоді було зовсім не те. Вулиці майже порожні, й будники через один висадженими вікнами світили. А пройшовся Хрещатиком, то й зовсім стало незатишно: це ж скільки треба рук робочих, щоб отаку руїну підняти! А тепер наче в інше місто потрапив: всі будинки підлатані, і Хрещатик розчищений. А народу, народу! "Як тут люди й живуть?" — дивувався. Дивувався, не гадаючи, що мине двадцять п’ять літ — і він сам переїде до Києва. До сина, що одержить тут роботу й квартиру.
А поки що попопитав, поки знайшов обласний військкомат.
Вже як підходив, кіт дорогу йому перейшов. Чорний котяра, з собаку завбільшки, таких у їхньому селі й заводу немає. Які ж тут щури, коли отаких на них треба котів? Вийшов з підворіття, глянув на Михайла презирливо і, хвіст трубою наставивши, перед самим носом на той бік. Повагом — немов генерал. Михайло, коли б це було в селі, чоботом би нечисту силу підців, а тут не насмілився. Лише подумав: "Не повезе!" Постояв, постояв та й обійшов іншою вулицею. В забобони хоч і не вірив, та мало чого...
І, до військкомату зайшовши, довго м’явся під дверима, поки наважився постукати:
— Можна?
Тут сидів уже не капітан, а майор. Насуплений та невдоволений. То Михайло перед ним навитяжку. Доповідав, як у строю.
— Так що ви хочете? — поморщивсь майор.
— Мені щоб медаль... Осьо дві маю, то щоб третя...
— Я не даю ні ордени, ні медалі! — одрізав майор.— До чого вас представили, те й будете мати... Все!
"Все, та не все,— подумав Михайло, виходячи, така його злість узяла.— Є й над тобою начальники!" — І рушив шукати військкома.
Коли б не так далеко забився, то, може, все на розмові з майором і скінчилося б. А тут просто-таки заїло Михайла: півдня протрусився на одній нозі в автобусі та потім попоходив, військкомат цей шукаючи. І то для того, щоб з облизнем повернутись додому?
То вже в інші двері обережно стука Михайло:
— Можна?
Так, мов, і так: мене записали на орден, а я хочу медаль. Медаль "За відвагу", отаку, як осьо. Щоб третя була. Невже це так важко зробити? Воював же — не оглядався...
— Повним кавалером?—зрозумів його одразу військком.
— Та якщо ваша ласка... Я ж багато і не просю...
Повертався додому іменинником: буде медаль!
І коли його через кілька місяців покликали знову в район, тепер уже без кухля, ложки й білизни, і військком вручив йому медаль "За відвагу", що сяяла новісіньким сріблом, здавалося, ніколи не був таким щасливим Михайло. Зайшов у перукарню, поголився, підстригся й, одеколоном пахнучи, що твоя парфюмерна крамниця, подався фотографуватись до відомого на весь район майстра, теж Михайла і теж інваліда, який більше працював на виїзд — увікопомнював весілля й похорони, хрестини та іменини — і фото якого можна було побачити в кожній хаті за сорок кілометрів довкруж.
— Зніми мене так, щоб усі медалі було видно як на долоні!
Випнув груди й закам’янів, дивлячись у вічко фотоапарата.
V
Тут і підходить кінець невеселій цій розповіді: лишаймо Михайла Івановича, шістдесятилітнього вже чоловіка, на самоті в невеликій кімнаті, над шматком сплавленого срібла. Лишаймо з його невтішними роздумами, з гіркою образою на онука, якого він так любив, заради якого і жив, власне, останні роки на світі. Відходимо від нього без слів, бо чого варті всі наші слова поряд з горем цієї людини, якій кожна медаль була часткою прожитого на світі життя, а не просто святковою прикрасою на грудях. Хай побуде на самоті, поки перегорить перший біль, перекипить перша образа. Будемо сподіватись, що час, цей наймудріший з усіх лікарів, зарубцює щойно завдану рану, боліснішу од усіх його ран.
Будемо сподіватись.