Він був старшим тютюнником, умів закладати розсадники і брав більшу від усіх других платню.
— А кілько їх там? — спитав, як би дійсно їх було так багато, що тяжко було перерахувати.
— П'ятеро, — відповів шафар.
— Ану! Парубки до гною, — крикнув Михайло дужим голосом, аж лоскіт пішов, — а ви, дівки, ідіть до дівок, набирати землю.
Між робітниками було весело. Деякі були знакомі з сусідських сіл та радісно вітали нових товаришів. Звичайно, де зійдесь багато челяді, то ніяк їм сидіти тихо. Парубки, що набивали у скрині гній, замахувались на дівок довбнями, а дівки кидали на них грудами замерзлої землі. Одна буковинська дівка з закрученим високо на голові волосєм, в широкій фоті[7], розбивала граблями найдрібнішу землю. Коло неї не перейшов ні одён парубок, аби вона сама єго не зачепила. Небуковинським дівкам се не сподобалось.
— Отеє раз дівка! — шептали між собою. — Що сама парубків зачіпає!
Буковинська дівка не зважала на косі погляди прибувших дівок, та й стала на збитки вимовляти такі слова, що вже для дівки цілком не ялося[8]. Але Катруся помимо того не могла довго видержати, щоби не зайти з нею в розмову, хоть Ярина тягнула єї за рукав.
За якийсь час тим, що лиш поприїздили, шафар приніс по куснику хліба. Хліб був житній на половину з ячмінною мукою, чорний і остюковатий, що єго тяжко було пролигнути.
— Ще треба буде нам оголони збивати, коли довше постоїмо на тім хлібі, — зауважав Матій, витягаючи грубі ости.
— О, ми знаємо тут і оголони збивати, — докинув жартовливо Михайло, зачувши слова Матія.
— А вам збивали? — запитала Катруся, сміючись.
— Мені не збивали, бо я тутешній, то лиш зайшлі дістають оголони, — відповів Михайло, кинувши оком на хорошу і сміливу дівчину.
Катруся хотіла знов щось сказати, але Ярина зацитькала єї.
Вечером зійшлися всі до хати. То був великий довгий будинок; через середину йшли сіни, а по обох боках було чотири великі кімнати. Одна кімната належала до шафара, і від неї двері були заперті, та лиш чути було плач і крик малих дітей, а від часу до часу виходила ще молода груба жидівка, отвирала велику комору і видавала усе, що треба було дати до кухні, і голосно за кождий раз сварилась з кухаркою. У кухні стояла велика піч з великим огнем, а навколо попід стіни були лавиці і полиці, заложені горшками, мисками та лижками. На великім столі стояло кілька великих викинених баняків кулеші. Попід лавиці було повно цебриків і коритів з помиями, Дві дівки витягали з них намокле череп'я і переполокували брудною водою. На середині стояла стара міцна баба з головою, закотурганою хусткою попід шию, з закоченими рукавами і з великим полонником, котрим від часу до часу мішала кип'ячу страву.
Найбільшою була хата, де проживали робітники. Попід вогкі і обдерті стіни стояли високо від землі, на повбиваних стовпах, широкі лавки. Стеля була чорна від диму і бруду. На середині до чорного сволока була прибита нафтова лампка, що неясно бликотіла через обкопчене скло, а по кутах лежали в'язки соломи. Воздух був тяжкий, пересяклий гнилю і тютюновим димом.
Вечеря була готова. Кухарка поналивала в миски борщу, шафар став з шнурком до кулеші і почав ним кроїти по шматові для кождого робітника. До їди посідали всі на землю. Дівки, що повмивали начинє, порозносили борщ і кулешу. Кождий з робітників витягнув свою деревляну з-за пояса лижку. Борщ був голий[9], а квасний, що аж очі вилазили, лиш грубі, мов пальці, плавали по нім буряки.
— Лови, лови, бо утече, — франтував один парубок, хапаючи другому з-під лижки буряк.
— А най тя чорт бере, який квасний! — говорив другий, скривившись.
— Виділи очі, що купували, — приповідав єго товариш і заїдав борщ, гейби найліпшу страву.
— А се що?! — крикнула якась дівка на другім кінці і хляпнула цілу лижку борщу на землю; чорний великий тарган хляпнув з борщем, аж розплесся.
Зробився крик, деякі покидали лижками і.казали, що не будуть їсти борщу з тарганами.
— Прокляті! Будуть нас тарганами годувати! — чіпали шафара.
Шафар ходив, як би то і не до него було говорено.
— Но-но, — посміхувався він, — як не будете їсти, то для других більше лишиться.
Коли уже всі попоїли, шафар крикнув на дівки, щоби позбирали начинє і помагали кухарці мити. Деякі пішли, деякі не хотіли і сварилися з шафаром.
— Зараз іду, — говорила на збитки волоська дівка і закотила рукави. — Ану-ко, котрий іде зо мною боротись! — гукнула на парубків.
— Ходи сюди! — сказав якийсь парубок і стали боротись аж заточувалися.
— Ліпше! Ліпше! Не дайся, ану в другий бік! — договорювали інші збоку.
Дівка задихалась, а таки не далась парубкові повалитись.
— Я їй покажу! — сказав Петро, моцак. — Най вона зі мною помоцуєся!
— Овва! Дуже боюсь! Я ще не таких ви діла!
Петро прискочив до дівки і ухопив за обі руки. Дівка напружила всі сили, але таки він її поборов.
Якийсь парубок-став грати на сопілці, а другі зачали тягнути дівок у танець. Трьох парубків сіло на землю на самій середині під лампою, а оден з них витягнув із-за череса чорні засмолені карти. Другі посідали навколо них з люльками в зубах. Дівки заходилися ще коло начиня і ліниво збирали порозкладані по землі миски. Одна набрала щось шість мисок на купу і несла до кухні, а оден парубок, що сидів серед хати, витягнув умисне ногу. Дівка не уважала, пошпоталася і усіма мисками тарахнула до землі.
— Поволі! Поволі! — крикнув шафар зі злостю і прискочив до дівки з піднесеним кулком, але борзо опам'ятався, позбирав побиті черепки, попробував пальцем, котрі ще були цілі, а котрі дриньчали, відсунув до черепків.
Дівка зачала сваритися з парубком, що підставив ногу, і усю вину звалювала на нього. Шафар на те не зважав, витягнув з кишені книжечку і вписав побиті миски.
— На, маєш заробок! — посміхались деякі. — Він, певне, їй з яких п'ять шісток відтягне за те череп'є.
— Ото би ще добре було, аби то такі у него миски, як у других: він десь по п'ятнайцять крейцарів порахує за одну!
— Ану-ко! що-сь записав? Покажи книжку! — сказав оден парубок. — Я розуміюся на нумерах.
Але жид відтрутив парубка і пішов до своєї хати.
Між робітниками ще довго шуміло. У хаті ставала щораз більша духота від людського тіла, диму і одежі, пересяклої вогким воздухом ранньої весни.
Деякі стали роззуватися і розвішувати по лавицях, вікнах та полицях чорні, сильно вонячі і перемоклі гноївкою онучі. Кількох пішло до кухні, де варилося, щоби при теплій печі ліпше просушити онучі, бо у великій хаті не топилося, хоть зимно не раз дошкулювало. Кухарка зачала сваритися, бо на блясі стояли горшки та капало на них з мокрих онучів. Але коли єї ніхто не слухав, вона ще більше розсердилася, позабирала порозвішувані онучі і шпурила ними за поріг.
Та хоть стіни тріщали від реготу, крику і шуму, то мимо того були такі, що порозвалювались по кутах на купах соломи і хропіли на ціле горло.
— Вставайте, уже днина! Скорше, шафар іде будити!— кричали на них другі і стягали за ноги на землю.
Сплячі сердились і кляли, але треба було вставати, бо кождий хотів мати до спаня хоть клапоть соломи.
Дівки, що тої днини прийшли, довго стояли у кутику під стіною, не знаючи, що з собою робити.
— А тоті чого так поставали, як курки у дощ під плотом? — насміхався якийсь парубок.
— Може, чекають, щоби їм постелили? — договорював другий.
— Ходіть, ходіть до нас! — кликали дівки, що уже були уряд полягали спати. Але Ярина не могла на те якось зважитися, а Доця узяла клапоть соломи і постелила собі окремо від усіх у кутику.
— Може би, де у сінях ліпше було! — сказала Катруся і вийшла до сіней. У сінях було темно, лиш через шпари дверей падало світло і розганяло темряву. Катруся постояла якийсь час і зачала мацати двері до кухні, бо прийшло їй на гадку, чи у кухні не мож би приміститися.
— А ти що тут робиш? — шепнув їй хтось над ухом, і обвинув єї стан руками гейби кліщами.
Катруся пізнала старшого тютюнника Михайла.
— Щезай до чорта! — крикнула голосно і трутила ним так, що аж о стіну оперся.
— Тьфу! Якась біснувата дівка, — мрукнув Михайло під носом і пішов у двері знадвору.
Місяць світив ясно, звізди блищали тихим, спокійним блеском, а воздух дихав, свіжим холодом. Катрусі стало ще противнійше заходити до хати, звідки виходив крик і сморід.
З часом до усего чоловік привикає, тож і наші дівки недовго відставали і цуралися цілої компанії. Катруся була завсігди скора до сміху і жартів, а у такім гурті було чого та із кого посміятись, та не одно приповісти. Клюгман бувало не спускаєся на шафара, а сам іде надзирати робітників, тож Катруся як не стане потому насміватися та показувати, як він ходить, говорить, поправляє капелюх.
— Ану-ко роби борше з руками, а ти чого так лізеш з ногами, як би-сь три дні не їло?! — зачне протягати на жидівський лад, а усі аж тріскають зі сміху. Усі знали, що шафар любив хороших дівчат, та тих уже він не так рано будить, та і до роботи не наганяє. Як се спізнала Катруся, то стала прикидатись, що се ніби вона не від того, щоби він за нею ходив, та усякі бувало збитки з ним виправляє. Тимчасом Михайло не спускав єї з ока. Він був жонатий, а люди казали, що єго жінка дуже противна. Хтось їй мусив сказати за Катрусю, а тота як єї де побачила, то проклинала і кричала на ціле село. Катруся ще навмисне позабирає парубків і дівок та й ходить попід єї хату, а вона як єї увидить, то кидає чим має—віником, патиком чи камінем та й кричить, що аж захрипне: що сяка-така… розволочила їй чоловіка, що за сяку-таку… чоловік єї убиває, коли Катруся з цілою компанією аж кладеся зі сміху…
У Грабинцях так велося, що зберуться у неділю з одного села та й ідуть додому у гості.
— Ходи, Катрусю, з нами! — кличуть бувало свої, але Катруся не хотіла.
— Не знати, кого я там лишила-м, що маю іти, — казала.
— А Іван? — питала Ярина.
— Най пропадає до лиха!,.
— А Максим?
Катруся плюнула на землю і відвернулась.
Максим однак за кождий раз розпитував про Катрусю.
— А що там Катруся робить? — питає бувало він парубків.
— От дурне! І шафар за нею ходить, і Михайло, старий тютюнник, а що парубків водить, от вже і не казати!..
Максимові знайшлась нагода і самому доконатися, як Катруся у Грабинцях водилася.