БЕЗМИЛЬСЬКА, захищаючись від нападу ДІАНИ, раптом підносить пальця до губ і закочує вгору очі.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Тс!
ДІАНА: — Яке "тс"! Ти чого мені рота затикаєш?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А ти хіба сама не чуєш?
ДІАНА: — Не чую я нічого.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — От і я тоже не чую.
ДІАНА (здивовано): — А шо ми должні чуть?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Ти чуєш, шо Джульєтта Шпонька уже не кричить давно.
ДІАНА: — Чую, шо не кричить.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — От і я чую.
ДІАНА (після тривалої задуми): — Ірка, ти, навєрно, більша идийотка, ніж про тебе думає мій чоловік!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А шо, він про мене часто думає?
ДІАНА: — Ірка, ти кончєна идийотка! Як ми можемо чути, якшо нічаво не кричить!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Видно, Шпонька голос зірвала.
ДІАНА: — Нічаво, Джульєтті только п'ять годков, у неї іще всьо одросте.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Звіні, но я не знаю, хто із нас більша идийотка…
ДІАНА: — По новому общєствєному мнєнію, укра?інки идийотками не бувають.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Канєшно-канєшно!.. Укра?інки рождаються умними, а умирають идийотками!
ДІАНА: — Боже, хватить! Хватить курзу-верзу болтать! Спаси мєня, госпаді! (Хреститься до неба.)
БЕЗМИЛЬСЬКА (і собі хреститься до неба): — І меня тоже!.. О, а я одного идийота таки бачу, не смотря на побєду общєствєнного мнєнія! (Показує пальцем у бік ґанку.) Но він, навєрноє, москаль!
З ґанку, ледве відриваючи від землі ноги, тягнеться ДЯДЯ ВАНЯ. Він весь облитий якимсь зеленкуватим слизом. І кожен новий крок він долає із нелюдською мукою.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьто она сьо мной сьделала! Маленькая есьо, а узе такая усьлая!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А сьо... Тьху ти! А шо случилось, дядя Ваня, Шпонька не хоче, шоб ти їй вуші крутив? Так єй же пять лет, она про вуші уже всьо понімає!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Я ей только мятьсика лопнувьсего показу, а она узе орет! А теперь всяла и всю плосьцадку лесьницную клеем зьалила, сьтоб я не просьол! Я еле вниcь сьпусьтился!.. Ох как дуса горит!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А ти кросовки скинь, як свою куфайку, і вали к дурзям!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Красьовки не могу. Они у меня "адидась"!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Они у тебя нифиганедась!
ДЯДЯ ВАНЯ: — А я не зьнаю какая тотьсьно фирма, мозьэт и "нифига"... Мне сьама весьць нравитсьа. А всьо осьтатальное мне монопенисьуале!
ДІАНА: — Как?
БЕЗМИЛЬСЬКА: — "Монопенісуалє" на язику водопроводчиков значить "однохоботно"...
ДІАНА: — А... а "однохоботно" на яком язику шо значить, бо воно мнє тоже непонятно?
ДЯДЯ ВАНЯ (ледве тупцяючи на одному місці): — А сьто тут непонятного. Вот этим мятьсиком (показує рукою на шабатурку ґумового м'ячика і на ліхтар) был расьбит вот этот фонарь. Мятьсик Дзульетты Сьпоньки, но она говорит, сьто фонарь не расьбивала. Тогда кто расьбил фонарь? А, дурные и несьтрелянные?!
ДІАНА: — Хто?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Тот, кому Сьпонька дала мятьсиком поигратьса!.. Правильно?!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Правильно!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Правильно... А она не говорит кому! А фонарь зе денег сьтоит! В "Киевгорсьвете" лампа по сьмете тьсетырисьта гривньов! А его вон как всьорвало!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — А тобі ж яке дєло?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Как якэ, зеньсьчина?.. На водку не хватает... всьегда.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — За сьо… Тьху ти! За шо люблю дядю Ваню, шо він падлец — чесний!.. Дядя Ваня, дай я тобі помогу і шо-то скажу!
БЕЗМИЛЬСЬКА підходить до ДЯДІ ВАНІ хапає його за руку і смикає, допомагаючи йому відірвати прилиплу ногу у кросівку від тротуару. Одна нога у ДЯДІ ВАНІ хоч і відривається, та знову прилипає, друга ж лишається на місці, але при цьому він тулубом і головою різко нахиляється до БЕЗМИЛЬСЬКОЇ і та випадково прилипає губами до його щоки, облитої зеленкуватим слизом.
БЕЗМИЛЬСЬКА (сміється крізь приклеєні до щоки ДЯДІ ВАНІ губи): — О! Какі-то нові приколи! (ДЯДІ ВАНІ) Ти шо у Шпоньки клеєм мився?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьпонька по мне изь клизьмы клеем брысьгнула, когда я у нее на втором этазе прилип. Потом отлип. А сьцас зьдесь прилип сьнова…
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Одпусти мене німєдлєно!
З парадних дверей виходить ДМИТРО. У нього широко розплющені очі, погляд спрямований у безвість, рухи сновиди. ДМИТРО проходить повз усіх, не помічаючи нікого, і б'ється лобом об ліхтар. При цьому він пошепки повторює якісь слова, які ледве артикулює губами. Деякі фрази прохоплюються досить чутно і виразно.
ДМИТРО: — ...Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов. Я ішов від озерця. Ти сказала мені: "Будь здоров! Будь здоров, ти мій любий юначе!.." Ах, а серце і досі ще плаче. Я ішов від озерця… Тичина Григорій... 14-й рік...
ДІАНА підбігає до сина, шарпає його за плече, прикладає йому руку до чола.
ДІАНА: — Си?начка! Синачка, шо случилось?
ДМИТРО: — Говори, говори, моя мила: твоя мова — співучий струмок... Я мушу це запам'ятати… мушу…
ДІАНА: — Вона його приворожила!
ДМИТРО: — Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов. Ніч зірки посвітила. Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!.. Григорій… Повінчайся з туманами ночі. Тихо так опівночі… Тичина… Не забути…
ДІАНА: — Си?начка! Любімий! Шо з тобою?! Це ж я твоя мама!..
ДМИТРО не помічає маминого піклування, відсторонює ДІАНУ рукою і йде у незрозумілому напрямку, немов сновида. ДІАНА вибігає за ним.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Пора делать ноги…
БЕЗМИЛЬСЬКА (крізь приклеєні до щоки ДЯДІ ВАНІ губи): — Вначалі кому-то треба було сдєлать голову!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Кого ты имеессь ввиду?
За їхніми спинами із тіні каштану виникає чоловіча особа кавказької національності з чорними вусами у білому лікарському халаті, з якимись синіми хімічними бачками у руках.
ОСОБА (придивляючись до прилиплих одне до одного БЕЗМИЛЬСЬКОЇ і ДЯДІ ВАНІ): — Да, не дєнь, а дрянь!
БЕЗМИЛЬСЬКА (сміється крізь склеєні губи): — А вот і ліцо кавказькой національності? Навєрно шука, де б шо ізлизнуть. Іди до нас, сіпацьке кодло!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Беда сьама не ходит! Помоги, браток!
ОСОБА: — Шо ж ви, гади, приклєілісь ще й на старості лєт і на тротуарє!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Одна голова харасьо, а две луцьсе.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Ми йому не нравимся, Ваня! Слиш, грузило, закрий фонтан і тягни свойо тіло до Шпоньки, на второй етаж!
БЕЗМИЛЬСЬКА хоче відштовхнутися від ДЯДІ ВАНІ і тисне йому рукою на низ живота. ДЯДЯ ВАНЯ сміється. БЕЗМИЛЬСЬКА приклеюється до його живота рукою.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьветофоровна! Это з Гриська, твой сьосед! Он сьэгодня кавкасьский сьпетсиалисьт по травле тараканов! От тараканов лохам сьобацье дерьмо всьуцьивает!
ГРІША: — Тихо, Ванька! Бо щас я тебе травану лайном тараканів! Ти ж сам мені цю хемію робив! Помниш?! (Відкриває покришку бачка і наставляє його на ДЯДЮ ВАНЮ.)
ДЯДЯ ВАНЯ (кричить у паніці):— Гриса, фу! Не надо, Гриса! Гриса, я был неправ!..
ДЯДЯ ВАНЯ вискакує зі своїх кросівок і біжить геть, тягнучи за собою прилиплу до його щоки і живота БЕЗМИЛЬСЬКУ.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Стой, мнє в другую сторону! Стой!.. Грішу ж треба предупредить, шоб же ж на Грушу не наскочив!
ГРІША (услід): — Гріша на грушу... Да-а!.. Возрастна дегенерація на ліцо!
ГРІША помічає на тротуарі "попку" і швидко ховає ключа собі у кишеню. Потім б'є ногою по шабатурці ґумового м'яча і піднімає голову, стежачи за його польотом, який здається ніколи не закінчиться. Принаймні, м'яч пожбурений у небо не збирається падати вниз. У вікні на горішньому поверсі тим часом з'являється ЛЯЛЯ ГРУША.
ГРУША (гукає): — Дмитре! Повертайся!.. Ти вже знаєш усе! І я тебе не буду більше мучити!
ГРІША відскакує подалі від будинку, щоб краще розгледіти ГРУШУ у вікні своєї квартири, але у цю мить ГРУША зникає у глибині кімнати. ГРІША, щоб побачити її, плигає на одному місці.
ГРІША: — "Мучити Дмитра!?" Не в'їхав, як там тебе?! (Сам собі.) Це шо, експеримент продолжається?! Я ж сказав застопорить! І так уже півтораста оддав відьмам під хвіст! А це що, іще сто пятдесят доларов... (Знову кричить у бік вікна.) Гей, як там тебе! Про мучити за сто пятдесят доларов ми не договарювались!..
ГРІША прожогом кидається на ґанок. Зненацька двері ґанку перед ним самі прочиняються, звідти вистромлюється довгий пиптик великої ґумової клізми, з якого вилітає струменем просто в обличчя ГРІШІ якась жовто-зелена густа рідина. ГРІША хапається руками за очі і долоні вмить приклеюються до його брів і вій, закриваючи йому таким чином увесь світ. З парадних дверей чути верескливий, противний і переможний сміх Джульєтти Шпоньки.
ГРІША: — Ах ти ж! Я тобі... Нічого не бачу!.. Губи... мої-ї бу-ба-бу-у-у...
З парадних дверей виходить ЛЯЛЯ ГРУША.
ГРУША: — Ви тут не зустрічали такого ставного юнака?
ГРІША (тягнеться до ГРУШІ): — Уб-ю... те-бе... ба-бу-би-у-у!..
Вона з подивом обдивляється ГРІШУ, що мукає щось незрозуміле у білому халаті лікаря. Біля його ніг бачок, трохи далі на асфальті куфайка, , а ще далі стирчать кросівки дяді Вані. При чім один кросівок застиг на носакові з піднятою до гори п'яткою, так ніби хтось тільки що зірвався зі старту на біговій доріжці. Несподівано "із неба" повертається обпалена половинка ґумового м'ячика і падає ГРІШІ прямо на голову.
ГРУША: — Я перепрошую, вам допомогти?!
ГРІША: — М-м-м! (Крутить і хвицяє вдареною макотирею, нахиляючи її грізно у бік ГРУШІ.)
ГРУША: — Потерпіть трохи! Побудьте тут! Я зараз ваших друзів-лікарів викличу!
ГРУША біжить до парадних дверей. Але ГРІША підбігає до них першим, затуляє собою двері, знову настовбурчує на ЛЯЛЮ голову і йде на неї, немовби на таран, видобуваючи із залиплого писка дикі незрозумілі звуки. ГРУША від переляку скрикує і тікає від нього геть. Гасне світло…
Ява друга.
Світло спалахує у вітальні ШИРОКОПЕР. Вечір через три дні. ДІАНА лежить на дивані з мокрим рушником на голові, стогне. Дзвінок у двері. ДІАНА ледве підводиться, йде відчиняти. Заходить БЕЗМИЛЬСЬКА з розпухлими і червоними губами.
БЕЗМИЛЬСЬКА (говорить через губу): — Я тобі вже третій день телехвонірую, а ти ні гу-гу!
ДІАНА: — Гріша узнав про уроки укра?інської літератури! (Плаче.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Слухай, твойому Гріші не вгодиш, вначалі він був проти женщіни льогкого повідєнія, потом согласився... А тепер він шо — проти укра?інської літератури?
ДІАНА: — Він не проти укра?інської літератури. Він проти того, шо уроки укра?інської літератури стоять дорожче, чим уроки женщіни льогкого повідєнія.
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Він ринку не знає. Ти йому скажи, шо носітєлєй укра?інського язика щас гараздо менше, ніж носітєлєй... то єсть, женщін льогкого повідєнія.