Крижі

Ясне осіннє сонце просвічувалося в лапатистому листі. їжакуватими кругленькими яблучками достигали каштани. У садках, у буйному хмелеві біліли червонодахі котеджі з балконами, з відкритими терасами, виблискували венеціанськими вікнами.

– Руки йому назад! – під'юджував Жора.

– А як не схоче? – передбачив Віктор.

– Скрутимо! – вірив Серж. – Хлопці, а чим ми його бити будемо?

Всі троє переглянулися – не кулаками ж? У кожного ніж. Жора метнувся вирізувати собі палицю, пащекуючи, що треба замашну, сучкувату. Віктор теж дістав ножика. Серж заклав пальці за пряжку свого ременя, вибив пальцями дрібушечки.

– Почекайте! – і махнув алеєю.

Він виніс довгого замашного шомпола. Дав цвьохнути одному й другому, і вони погодилися: шомпол і є те, що треба. Жора обв'язав шомпола носовиком для зручності, ліпше держати його в руці.

Прилягли за насипом у траві. Чекали.

Мартин не йшов.

Вони погризували стебла трави.

Мартинова голова з пом'ятим картузом вигулькнула з узвозу– недогризені стебла трави завусталися в їхніх зубах.

Мартинові руки вільні: батьківський піджак розпанаханий, книжки і саморобні зошити, як завжди, за поясом.

– Що він перекидає в руках? – казав і гриз стебло трави Жора. – Яблучко! Зараз наїсться… зараз…

Вони побачили, що Мартин перекидає велике жовтобоке яблуко з руки в руку, прямуючи на свою Перначівку.

А хлопець, не зупиняючись і нічого не підозрюючи, перекидав ним, ловлячи його на ходу, і воно жовтіло й пахло.

Серж виплюнув недогризений зеленець. Підхопився.

– Стій! – в одній руці наставлений самопал, у другій шомпол. Пряжка ременя блищить на випнутому животі.

Мартин зупинився. Серж надто рано підхопився й окликнув його. Їх ділило з десять кроків. І тому, що Мартин зупинився, Серж не збирався до нього підходити, а Віктор і Жора барилися підійматися.

– Підходь! – наказував Серж, лякаючи своїм самопалом, – вправленою в дерев'яний пістолет гільзою.

Повільно підводилися Віктор і Жора.

Мартин зміряв їх усіх поглядом. Кинув яблуко собі за пазуху й неквапом, перекидаючись з ноги на ногу, ступав до Сержа.

– Руки назад! Руки назад! – закричав Жора. Його кучма патлатилася, їжакуючи.

Звівшись, Віктор дурнувато посміхався. Повногубий, заслинений, по-мужичому ліньки підступав до Сержа – руки відвисали в кулаках.

– Чого ви? – мирно запитав Мартин, наближаючись неквапом. Зрозумів, що по-доброму не минеться, і, порівнявшись із Сержем, крикнув: – Кинь свою пукалку! – вибив самопала з його руки, а сам пустився з усіх ніг.

Жора зачепився за гілляку, запоров носом, але це додало йому ще більше охоти. Він наздогнав Мартина й ухопив його за полу довгого піджака.

Вони накинулися, насіли. Хлопець пригнув голову, наставивши плечі, й казав, хай б'ють, як хочуть ї по чому хочуть, тільки не по плечах, бо якби просив, щоб не били по обличчю, то якраз його і не вберіг би. Бокам дістанеться, натовчуть, але ж він зможе показатися Дінці й не перелякати її.

11

– Відчиняй! – добуваються в хату.

Хитаються вмуровані одвірки, двигтять цегляні стіни – хата тремтить від основи й до комина, наче від землетрусу. Початок ночі, північ, а чи досвіток?

Ковані кроки, важка хода – тривожна, загрозлива тупнява багатьох ніг, які наважилися все розчавити і розтоптати.

Коваль ледве встигає відсмикнути засувку: на двері навалюються плечима, двері зіскакують із завісів і падають. Їх відкинуто геть, надвір.

– Руки вгору! Обличчям до стіни!

Холодний опівнічний протяг вривається у сіни. Пітьму розтинає блискливе світло ліхтарика.

– Ніхто ні з місця! Ані руш!

Роз'їжджаються двері в кузню, сінешні – хата розчиняється навстіж. За продувними протягами з осліплюючим різким світлом заболочений обцяцькований чобіт садить долівкою, брутально наступає на затишок, спокій і сон.

– Обличчям до стіни!

Оленці не дозволено зійти з тапчана. Стоїть на тапчані, піднявши вгору руки, впираючись об стіну лобом.

Матір поставлено до стіни коло плити.

– Чужі є? Де партизанів переховуєте?

Дулом автомата розбуркано й піднято Сергійка, який спав з Оленкою. Він став поряд з нею. Підняв угору рученята, приклав до стіни лоба. Мерзне у самій сорочечці.

Ліхтарик вихоплює дитячі подушки. Довга рука, червона в світлі ліхтарика й чорна, коли він гасне, нишпорить під ними.

Миготливе світло вривається під тапчан, під стіл, під ліжко. Забившись у куток, перелякано й страшно м'явкає кіт. Ліхтарик сліпить йому очі. Настовбурчився, нема куди втекти.

– Котик… – каже, плачучи, Сергійко.

Світло сліпне, і кіт, плигнувши, тікає з хаги. Він вдаряється об ноги поліцая, той заточується.

– Іч який бандитський домочадець! – регоче поліцай і наказує: – Ні звуку! – щоб Сергійко не плакав.

Трахкає мисник, скрипить шафа, розпанахується духовка – все перекидом і догори дном.

Оленчин лоб постукує об стіну: що буде? На горищі, за купами дощок – дядько з Вовчого яру. Що буде?

Крадькома, непомітно дівчина відхиляє від стіни голову, намагається глянути через плече. Із шафи летить жужмом на долівку манаття. Там нічого путнього. Попередні облави обібрали. Що залишилося ліпшого, те закопане на городі. Гестапівець пихтить, часто спльовує, сердиться, що не знаходить нічого підходящого. Він діє навпомацки, як злодій. Поліцай йому підсвічує.

– Обличчям до стіни! – попереджує дівчинку. – Ані руш!

Лоб її знову постукує об стіну. І мати, і батько з піднесеними руками, мабуть, думають те ж саме, що й вона: що буде?

І вже не вона постукує лобом об стіну, а сама стіна постукує їй у чоло. Та стіна так розходилася, що дівчина не може втримати її своїми руками. Оленка припадає до неї грудьми, а стіна гойдається.

Нехай гестапівець забирає батькові, материні, її сорочки й Сергійкові сороченята. Їй не шкода. Нехай напихає, що запопаде, собі за пазуху, нехай набиває, що упірве, собі в кишені. Головою, руками, грудьми вона втримує стіну, думаючи: лише б вони не здогадалися й не полізли на горище. Згадує про подарованого олівця. З обачності жодного разу не брала його до школи. Хімічний. Відрізує, розкришує на чорнило. Олівець на божничку. Хоча б його не витрусили. Під нею начеб зрушується, не може встояти на місці тапчан.

Стіна вигойдується. Хата погрожує навалитися.

І в цей час голосно скрикує мати:

– Що ж ти цупиш?

Оленці здається: сама хата скрикує несамовитим материнським голосом.

Мати відривається від стіни. Накидається на гестапівця, видирає в нього з-за пазухи шмаття. Блискає і гасне ліхтарик. Мати бореться з гестапівцем, топчучись на купі навикидуваного манаття.

– Боже-люди, дітей обдирають!

Поліцай відкидає матір од гестапівця. Гестапівець клацає автоматом. Знову спалахує ліхтарик. Оленка, а за нею і Сергійко зіскакують з тапчана. Чіпляються за матір і кричать:

– Ми не дамо маму! Не дамо!

У хаті вихорить. Побрязкує зброя. Заходить Видяш.

– Що за крик? – питає, поблискуючи ліхтариком. Обшук закінчено? Нічого підозрілого? – кидає, наче глузує. Кому-кому, а йому відомо, що облава – це не лише пошуки партизанів, підозрілих, а й години розбою, наживи – обдиралівки, якої світ не знав і не бачив. Він спрямовує світло ліхтарика на Оленку, на Сергійка, які почіплялися за материну спідницю, не гасить, вдаряє світлом матері в очі й перепитує: – Що ж ти, кумо Уляно, вишите сороченя тулиш до грудей? Нехай твій Полікарп не глемзає молотком, нехай стає у наші ряди, ніхто вас і пальцем не зачепить… Я не раз казав, – і починає ганити матір: – Шкода тобі, кумо Уляно, вишитої сорочечки німцеві? А йому, може, хочеться послати український подаруночок своїм у посилочці.

– Нехай їсть, собака! – скрикує мати, пожбуривши Сергійковим сороченям.

Видяш гасить ліхтарика. Гестапівець у пітьмі підхоплює пожбурену хлопчикову вишиванку. Вони йдуть у сіни.

Двері кругом розчинені. Видяш підіймається драбиною на горище. Скриплять щаблі.

Оленка, мати й Сергійко на хатньому порозі. Батько все ще стоїть обличчям до стіни.

Що ж буде?

Гестапівець на порозі в кузню. Темні постаті у сінях, на надвірному порозі.

Що ж буде?

Видяш піднявся, відкинув ляду й пустив смугу світла на горище.

– Е, куме, та в тебе черепиця просвічується. Підмазувати треба. – Піднявся ще на один щабель і сказав: – Тут хоч футбол гони!

Оленка обмерла. Не почула, коли гупнула ляда і коли Видяш зіскочив з драбини на долівку.

– Доночовуйте! – попрощався Видяш.

Втихала кована тупнява багатьох ніг – облава відходила. А коваль стояв у сінях з піднятими руками, начеб приріс до стіни. І стояли на хатньому порозі ковалиха з коваленятами. Мов позаклякали.

Наблукавшись, зляканий кіт м'яко підступив знадвору. Зупинився і світив у темні сіни зеленими очима.

– Котик, – вимовив Сергійко.

Оленка нишком пішла, взяла його на руки і віддала братикові, щоб грівся коло нього.

І знову стояли мовчки.-

Потім батько відчахнувся од стіни. Вийшов, і його довго не було. Вернувся, зачинив двері. У кузню не зачиняв. Пішли до хати.

– Зимно, – сказав батько. – Лягайте, – більше не сказав ні слова, мовби хтось стовбичив під вікнами й міг підслухати.

Не світили.

Сергійко ліг з котом. Олена накрила їх з головою, накрилася сама. Кіт замурликав. Сергійко скоро заснув. Оленка зробила – щілинку – мати й батько сиділи на ліжку, не лягаючи.

– Я отерп.

– Боже-люди, і не кажи.

І запало мовчання. Довге. Німе.

– Смерть, а ти, Улю, за вишиваночку?

– Допекло, Полікарпе!

І запало ще довше мовчання. Ще німотніше.

– Щастя, що засліпило.

– Засліпило? Знає, що миші трублять. У кузні теж покрутилися й виметнулися. Нічого тягти, нічого цупити.

– А може, все-таки кум?

– Кум.

Оленка з-під рядна:

– Сволота він. Сволота!

Мати:

– Твій хрещений, доню.

А батько:

– Ти чом не спиш? – лагідно. Підступив, підправив рядно і підрівняв свого шкуратяника, щоб не сповзав.

Вони одяглися. Вийшли. Про що розмовляли, вона не чула, шептали, щоб не розбудити ні Сергійка, ні кота: "Боженьку, боженьку, бережи дядька з Вовчого яру", – тихо-тихо.

Ще не бралося на досвіток, а Полікарп Висоцький рушив з дому. Зупинився на розі хати: десь на околиці Волоків крикливо співали півні. Облава перекинулася туди, подумав і, пригнувшись, розглянувшись, вийшов на вулицю.