Він знає мене.
– Уже йдете?
– Я буду ще не раз у вашому селі, побачимось, – і пішла до дядька Трохима. Вилицюватий, присадкуватий, він крокував уздовж посадки, придержуючи під пахвою невеликий пакунок. Ось вони зійшлися. Дядько Трохим потис Єві Станіславівні руку.
Йосип зрадів, що побачився з Євою Станіславівною. Але й побоювався… У дядька Трохима на тому тижні поліція трусила, книжки небезпечні шукала. Про бондаря взагалі кажуть, що він бунтівник.
"Про те, що Єва Станіславівна з дядьком Трохимом бачились, нікому не скажу", – вирішив Йосип.
Пригнав худобу на хутір і довідався, що вдома лихо трапилось.
Сусіди порадили старому Таранчукові подати на Романа за знущання в суд. Зопалу він так і зробив. Постерунковий[4] зняв допит. Справа затягнулася. На постерунок[5] ніхто не ходив. Нарешті поліцай сам об'явився і випалив Таранчуку:
– Твоя справа припинена, як бездоказова. Тільки одна твоя жінка засвідчила, що Роман бив тебе. Але чи можна їй повірити, якщо вельмишановні і його святість отець Анатолій, і такий достопочтенний пан Бородай, і все інше товариство, яке гостювало, запевняють, що то був жарт. Ти просто лайдак, і все! Наклепник! Не більше і не менше. За ведення слідства, як такого, що не ствердилось, по закону плати штраф десять злотих. У чім і засвідчую. Капрал поліції панствової Курилевич! – поліцай приклав два пальці до козирка, цокнув підковами і простягнув якийсь папір Антону, щоб розписався.
Тремтячою рукою Таранчук поставив хрестик.
Розповів про це Йосипові Микола. Він сказав, що батько приходив до Бородая позичати гроші. Бородай лютився, не хотів навіть слухати. Батько дав слово валити дуби до жнив безплатно і на майбутній рік не забирати Йосипа з наймів.
Бородай мовив, що дасть гроші тільки тоді, коли батько перепросить Романа прилюдно у церкві.
Таранчук не перечив.
4
Прикро і тоскно буває Йосипові. Маркіян у школу ходить, а він біля свиней. Хоча б Єва Станіславівна навідалася. Обіцяла ж. Йосип щодня виглядав її. Зробив сопілку. Сам грати навчився.Розбрелася худоба на сіножаті. Йосип виливає свою тугу на сопілці. Нерадісна, сумна мелодія пісні:
Ой у полі на роздоллі
Шовкова травиця.
Серед неї, край тополі,
Чистая криниця.
Тільки туди кониченька
Мені не водити,
Із тієї криниченьки
Водиці не пити.
Йосип перебирає пальцями на сопілці, заплющивши очі від задоволення, бо не просто виграє мелодію, а серцем співає.
І коли доходить до слів, що травиця зів'яне і зсохне, якщо вороний ступить копитами на неї, а вода стане гіркою для козака молодого, сопілка його тужно плаче.
Граючи, Йосип не почув, як підійшла Єва Станіславівна і заспівала в такт:
На тій шовковій травиці
Багатенько рути,
А з тієї криниченьки
Пив мій ворог лютий.
Йосип стрепенувся. Обірвав гру, перш ніж Єва Станіславівна кінчила співати.
– Злякався? – сміялася вона.
– Думав, чужий хто.
– А я тобі книжечку принесла. Ти ж не забув читати? – Єва Станіславівна розгорнула газетний пакунок.
Книжечка була невеличка, потерта.
Єва Станіславівна простягнула її Йосипові.
– Розгортай, – мовила. – Це вже твоя.
Йосипові не вірилося. Він обережно перегорнув сторінку.
– Ну читай.
– Те Ге Шев-че… Шевченко, – водив пальцем.
– О, ти наче горіхи лускаєш, – заохочувала Єва Станіславівна.
Підбадьорений похвалою, Йосип читав без запинки:
Учітеся, брати мої…
– Ти ще не розповів, як живеться тобі,– сказала Єва Станіславівна, коли Йосип втомився читати.
Замість відповіді він мовив:
– А в мене пасіка є. Ходімте побачите.
Єва Станіславівна похвалила пасіку.
– Бородай зобижає? – питала.
– Краще б мене побили, а то над батьком знущаються…
Йосип розповів, як у неділю батько повинен був перепрошувати Романа. Сорому набрався, бодай не казати. Стояв перед вівтарем на очах у всієї громади. Заприсягався перед образами, що в суд подав згарячу.
– За що ж наруга така? – спохмурніла Єва Станіславівна.
– Або я знаю. Кажуть, якби ми не такі бідні, не смів би Бородай глумитися.
– І правду кажуть, Йосипе. Та не довго Бородаям панувати вже. Хочеш, буду частіше до тебе приходити? "Кобзаря" разом читатимемо…
З того дня Йосип ще більше прив'язався до Єви Станіславівни. Вони читали вірші, збирали різні трави, квіти, листя, все це Йосип висушував і тихцем складав на печі у закапелку.
Про дружбу з Євою Станіславівною знав лише один чоловік – бондар. Йосип приносив йому книжки, які передавала учителька. Що у цих книгах писалося, хлопець не знав. Спробував якось прочитати, але нічого не второпав.
Перед жнивами Єва Станіславівна рідко навідувалась до Йосипа.
А тут в селі бідняки стали поговорювати, що не підуть ні до пана Рачинського, ні до попа, ні до інших багатіїв жати за дванадцятий сніп.
Бородай ні з того ні з сього почав лаяти Трохима:
– З тартака його вигнали, бо народ підбурював. Тепер в селі чесним людям на п'яти наступає.
Поліція знову трусила в дядька Трохима. Його погнали на постерунок, і, як тільки Єва Станіславівна прийшла, Йосип зразу ж сказав, що бондаря забрали.
Єву Станіславівну це не здивувало.
– Довго його не продержать. Випустять, бо доказів жодних нема, – мовила вона і попросила передати дядькові Трохимові щось загорнуте в хустину. Сама ж швидко подалась на горб. Лісові кущі заховали її легку постать.
Йосип помацав пакунок. Під пальцями зашелестів папір. Певно, знов книги. Тільки чому обкладинок нема?
Сховав під каструлю з джмелями.
Єва Станіславівна не помилилася. Бондаря випустили через два дні, і він сам прийшов на пасовисько.
– Молодець, добре сховав, – похвалив Йосипа дядько Трохим, перекладаючи за пазуху білі листочки.
– У неділю піднімемо все село на ноги.
"Що ж то буде?" – гадав Йосип.
У суботу Микола повів коней на нічліг. У неділю вранці, вигнавши худобу, Йосип попросив його, щоб попас корів. Сам махнув на село.
Люди сходилися до церкви. Під червоною брамою з зеленим дахом гомоніли мужики. Парубок, той самий Грицько з Кривулі, що його торік вигнали із школи, і дядько Трохим читали селянам розклеєні на паркані й на брамі білі листочки. Люди розмахували руками:
– Добре написано!
– Читай далі!
– Про землю там нічого нема?
До гурту підходили нові прихожани. Дядько Трохим починав читати листівку спочатку.
– "Не наймайтесь до багатіїв за дванадцятий сніп, поки не будуть платити по-людськи…"
– Вік жали за дванадцятий сніп, а зараз не будемо? Ой, щось не віриться, – озвався з гурту Таранчук.
– З такими, як ви, боягузами нічого не зробиш, – кип'ятився Грицько. – Я ж толкую, що треба всім селом…
– Диви, який спритний.
– А поліцейської гуми не хочеш? – не втихали чоловіки.
– Не лякайте!
– Що ж там про землю в тих паперах? – допитувався Таранчук.
– Ніхто нам її не дасть, поки пани панують, – толкував дядько Трохим. – Це як закон. Та не довго ходити нам горбатими… Вище голову, селяни!
– Трохиме, багатії сунуть!
– І поліція! – плеснуло з гурту.
Натовп шарахнувся від брами. Люди незчулися, як гумові палиці пішли гуляти по їхніх спинах.
– Хто розклеїв цю погань, пся крев?! – зривав Курилевич листівки. – Р-розійдись!
Чоловіки опиралися, поки поліцай не випхав Трохима з гурту. Тоді побігли врозтіч.
Бондаря знову погнали на постерунок. Одначе листівки зробили своє. В понеділок люди вийшли на свої вузькі смужки. Управитель фольварку гасав по полях, умовляв жати панську озимину. Піп послав наймитів за женцями у навколишні села.
Але і там люди бунтували.
Кипів від люті Бородай. Хіба видано, що навіть Таранчуки не схотіли в нього жати!
Так минуло три дні. Всі бідняки встигли обжатися. Озимина перезрівала. Багатії поступилися одним снопом.
Наступної неділі піп на казанні соромив парафіян, а Трохима Гойду обізвав бунтарем, підручним антихриста. Не забув оповістити, що його запроторено в тюрму.
5
Міцно вчепившись за повід, стримуючи сірого в яблуках Кумиса – трирічного жеребця, Йосип повільно виїхав з брами. До Кумиса прив'язана такої ж масті Альта. Цю пару молодняка Бородай держав виключно для виїздів, рідко запрягав у шлеї.Слідом за Йосипом вивів тяглових коней Микола, погнав навздогін. Порівнялися, поскакали. Вбік тікали злякані кури, вилітаючи просто з-під копит. Перебралися через довгий хисткий місток, викладений з соснових колод.
Тут, на правому березі Ікви, хлопців чекали Грицько і Петрик. Вони служили на фольварку пана Рачинського і також вивели купати коней.
– Завертайте сю-юди-и!. – гукали Грицько і Петрик.
Хлопці пустилися вздовж берега навскач. Зупинилися біля верб, мало не наїхавши на своїх ровесників.
Йосип хвацько зіскочив з коня.
Грицько допомагав Миколі, а Петрик Йосипові – прив'язувати коней до верб.
Йосип і Микола роздяглися, сіли на теплому піску.
Грицько, обнявши руками коліна, оповідав, як учора управитель фольварку перекинувся з бричкою в річку.
– Тільки в'їхали на середину – гнила дошка трісь. Я коней цьвох. Вони як рвонуть! Орчики розламались. Бричка зачепилась передніми колесами за дошку. Так і повисла. Я кричу: "Тпру! Тпру!", а коні тягнуть мене вперед. Держусь за віжки. Як побачив, що можу і сам злетіти з брички, виплигнув на місток. Обернувся, а управитель висить униз головою і руками махає. Покрутився так і шубовсть у воду. Пірнув рибу ловити.
– Що ж далі? – нетерпеливиться Йосипові й Миколі.
– Відшмагав мене. Погляньте, які синяки, – Гриць ліг на живіт.
– Болить? – торкнувся тіла Йосип.
– Переболить. Чорт з ним. Заросте і грубіше на тому місце буде. А пан управитель на все життя затямить, як купався, – посміхнувся Микола.
– Авжеж що не забуде. Носа розквасив. За живіт зараз тримається, чмихає, як ковальський міх.
– Ну, гайда коней купати, – підвівся Грицько.
Хлопці встали, відв'язали своїх коней.
Понад берегом річка мілка. Далі глибше й глибше. Йосип відчуває, як Кумисові все важче і важче йти в річці. Вода підмиває коням животи, боки.
– На ями поганяй! – кричить Микола.
На ямах течія повільна, наче вода тут зупиняється. Вода переливається коню через хребет.
Посеред ям хлопець зіскакує з Кумиса, занурюється у воду. Течія підносить його вгору.
Коні швидко стомлюються, і хлопці виводять їх під верби.