Коли я усміхаюся, цей аромат стає ще більш насиченим, а коли я співаю, коли я танцюю, він буяє так, що весь світ просто розчиняється в ньому.
Я — сама краса, ненаглядна і неперевершена, як кущик ясемін, кущик любові. Я відчуваю це. І так само як я сама млію від виду ясемін, так само як мої очі не можуть насититися цим видом і жадають насолоджуватися ним вічно, відчуваючи від цього неймовірний захват і щастя, весь світ мліє від мене, від моєї краси. Я бачу це, я відчуваю це. Бо цей світ дивиться на мене очима моїх батьків, очима любові. Бо я не знаю іншого світу, ніж світ моїх батьків, ніж світ любові. Я — їхнє щастя. Це так чудово, так неймовірно чудово — бути їхнім щастям. Бо я так хочу, щоб вони були щасливі! І це моє бажання повсякчасно здійснюється. Вони щасливі! Щасливі, завдяки моєму існуванню, як вони кажуть. І я ні на мить не сумніваюся в їхніх словах, бо я й сама це бачу.
Усі ці почуття я отримала від моїх матусі й татуся, а також з книжок Мевляни. Я навіть думаю й говорю лише словами, фразами й поняттями, які я почула від батьків або прочитала в книжках Мевляни. Бо батьківський дім і книжки Мевляни — це все, що я знаю про життя. І саме тому я так люблю життя і відчуваю себе його скарбом.
Мені знов захотілося написати свій власний текст, щоб зробити з нього візерунок. Ось цей візерунок:
Сьогодні я закохалася в хлопця і сказала про це мамі. Мама розсміялася:
— Звісно, бо твій майбутній чоловік, якого ти кохатимеш усе своє життя так, як я кохаю тата, і який кохатиме тебе так, як тато кохає мене, теж хлопець. Тож твоє серце вже починає готувати тебе до цього, показуючи тобі, яке воно, кохання. Солодке, правда ж?!
— Так, дуже солодке. Я спостерігала за ним весь ранок і тепер не можу думати ні про що, крім нього, — весело відповіла я.
— Звісно, думай, але не ототожнюй це почуття саме з цим хлопцем. Бо ти вийдеш заміж за іншого, набагато кращого, ніж він. І кохатимеш його набагато солодше, гарніше й сильніше, моя красунечко.
— Матусю, а за кого я вийду заміж?
— За того, хто призначений тобі долею, моя красунечко.
— Хто він?
— Я не знаю. Ми ще не збираємося віддавати тебе заміж, бо ти ще не сягнула шлюбного віку. Чи ти вже хочеш нас покинути і піти жити в дім того хлопця, в якого ти закохалася? — сміялася мама.
— Ні, я не хочу вас покидати і ніколи не захочу. Тож я ніколи не вийду заміж!
— Ось і все, прощай, кохання, — веселилася мама.
— Ну звісно! Вас я люблю більше, ніж того хлопця, матусю!
Мама ще довго сміялася, цілувала мої очі, щоки, чоло, пригортала мене до свого серця, примовляючи з величезною насолодою:
— Моя красунечко! Моя красунечко!
Новий візерунок про мене:
Нещодавно я відчула, що сягнула шлюбного віку. З тієї миті щодня я відчуваю це все ясніше і ясніше. Бути просто донечкою мами й тата мені вже мало. Мені стало сильно хотітися, щоб у мене був чоловік, так само як у моєї мами є мій тато. Спочатку я не знала, хто це буде, але я відчувала, як кохатиму його. Я відчувала, що кохатиму його так сильно, що мені буде хотітися народити від нього дітей, які стануть утіленням нашої з ним любові. І я відчувала, як сильно я любитиму наших донечок і синочків. У своїй уяві я цілувала їхні оченята, щічки, лобики, пригортала їх до свого серця, промовляючи з великою насолодою: "Моя красунечко! Мій красунчику!"
Я зрозуміла, що стала дорослою. І поділилася цим з батьками. Цього разу мама не сміялася, а плакала. Я обняла її і, витираючи хусткою її сльози, спитала:
— Чому ти плачеш, матусю?
— Від думки, що ти скоро нас покинеш.
Цього разу мамині слова про залишення мною батьківського дому не викликали в мене протесту, як колись. Я розуміла, що покину його заради ще більшого щастя, про яке я тепер мрію безперервно. Я не боюся потрапити в чужу родину, бо бачу, як це буває: відтоді як одружився мій старший брат Ашик і в нашому домі оселилася його юна дружина Нілюфер, яка для моїх мами й тата стала ще однією донечкою, а для мене — любою сестрою, вона являє моїм очам зразок щастя, якого я теж собі хочу.
— Не плач, мене ще не засватали, — весело сказала я і змусила маму усміхнутися, цьомаючи її в ніс.
Після тієї розмови тато зайнявся підбиранням мені хлопця, з яким я буду такою ж щасливою, як мама з ним і Нілюфер з Ашиком. У тата багато друзів, що мають дорослих неодружених синів, яких він добре знає. І звісно, тато дуже добре знає мене, навіть краще, ніж я знаю себе сама. Тож хто, як не він, здатен досконало влаштувати моє щастя? Адже його щастя влаштував його тато, мій дідусь, якого я теж дуже люблю.
Ця система влаштування батьками щастя дітей відпрацьована на багатьох поколіннях наших предків. Вона полягає в тому, що дитина народжується з любові, росте в любові, навчається любові, а коли виростає, її одружують з особою, яка, по-перше, теж народжена з любові, виросла в любові та навчилася любові, а по-друге, максимально підходить їй за характером, темпераментом, якостями, звичками, смаками та потребами.
Після зустрічей та обговорень цього питання з батьками всіх найкращих кандидатів у мої чоловіки, які зайняли кілька тижнів, позавчора тато сказав:
— Післязавтра прийдуть тебе сватати, доню.
"Післязавтра! Післязавтра я дізнаюся, хто призначений мені долею! А чому б не дізнатися зараз? Якщо я спитаю зараз, тато скаже", — подумала я, але не спитала — я хотіла, щоб це було дивом. Тато прочитав у моїх очах ці мої думки, ласкаво усміхнувся, обняв, поцьомав мене і мовив:
— Так, почекай дива, моє щастя.
І ось час дива прийшов. Сьогодні я сиділа у своїй кімнаті, читаючи Мевляну, і чула, як мої батьки й усі домочадці обмінювалися вітаннями з гостями, яких я одразу впізнала за голосами. То були Бозкурт ага, його дружина Ай ханим, їхній син Доган та декілька їхніх близьких родичів. "Значить, Доган! Звісно, він був серед хлопців, про яких я думала, гадаючи, кого тато обрав мені в чоловіки. То ось він, моя друга половинка! Ось чиїм щастям я тепер буду!" — думала я.
— Донечко, іди сюди, до нас гості прийшли, — покликав мене тато.
Я вийшла до горниці, де сиділи гості та всі наші, і, привітавшися, приєдналася до розмови, яка згодом перейшла до традиційних ритуальних фраз, що промовляють при сватанні дівчини. Бозкурт ага та Ай ханим дивилися на мене поглядом, повним такої ніжної, солодкої батьківської любові, що здавалося, з їхніх очей тече мед. А Доган просто зшаленів від захвату, милуючися мною. Ось коли я збагнула сенс свого життя. Я, сама краса, ненаглядна і неперевершена, як кущик ясемін, кущик любові, існую, щоб він вічно шаленів від захвату, милуючися мною. Його захоплені очі казали мені: "Я кохаю тебе і кохатиму тебе вічно, моє щастя". І моя осяйна усмішка відповідала йому: "Я тебе теж, коханий".
ВІРСАВІЯ ТА ДАВИД
"У багатого було дуже багато дрібної і великої худоби, а у бідного нічого, крім однієї овечки, яку він купив маленькою і вигодував, і вона виросла в нього разом з дітьми його; від хліба його вона їла, і з його чаші пила, і на грудях у нього спала, і була для нього, як дочка". (Друга книга Царств, глава 12, 2-3, переклад УПЦ КП)
Тієї ночі після бурхливої близькості зі своєю царицею, красунею Вірсавією, матір'ю маленького Соломона, цар Давид ніяк не міг заснути. Щаслива Вірсавія лежала в його обіймах, і їй теж не спалося.
— Розкажи мені про себе, моє щастя, — попрохав її Давид.
— Що ти хочеш про мене дізнатися, коханий?
— Все, що ти мені розкажеш. Ти ж досі мені нічого не розповідала.
— Ти не питав, тож я думала, що твої нишпорки давно рознюхали весь мій підспідок.
— Мені цікаво почути все від тебе, бо факти можуть мати несподівані зворотні боки.
— Тоді, коханий, послухай з перших уст драматичну історію мого життя, яка привела мене до того неймовірного щастя, яке я тепер маю.
Я народилася і жила в Хешбоні. Мій батько Еліям належав до роду Рувіма, якому Мойсей віддав Хешбон, коли після виходу з Єгипту євреї відвоювали його в амореїв. Мені було вісім років, коли наше місто захопили аммоніти. Вони розграбували місто, зґвалтували всіх жінок і дівчат від семи років, а потім убили всіх — від немовлят до древніх старців. Але мене вбивати не стали. Аммоніти поклоняються Молоху, приносячи йому в жертву дітей, яких вони спалюють живцем перед його статуєю в їхній столиці Равві. Для жертвоприношення аммоніти обирають найгарніших дітей, тож мене вирішили відвезти в Равву на спалення для Молоха. Але вони не встигли цього зробити, бо були розбиті єврейським військом, і я дісталася одному з ізраїльських солдатів. Поки він думав, як мною скористатися, його товариш по зброї попрохав його продати мене йому. Поторгувавшися, вони зійшлися в ціні, і я стала його власністю. Він сказав мені, що він хет на ім'я Урія, мешкає в Єрусалимі, де в нього є жінка та троє синів, і що він мене купив, щоб я була йому другою жінкою.
— Моїй Нехамі зараз тридцять чотири. Через шість років їй буде сорок і вона втратить свою жіночу привабливість. А тобі буде чотирнадцять. Розумієш? Я насолоджуватимуся чотирнадцятирічною красунею. Якщо зараз ти така вродлива, уявляю якою гарною ти станеш, коли підростеш! — відверто розкрив він мені свій нехитрий задум.
Попрохавши у свого командира дати йому відпустку на кілька днів, яку він заслужив доблестю в боях, Урія відвіз мене в Єрусалим, представив своїм синам, дружині та сусідам як свою нову жінку, залишив мене вдома і повернувся до свого підрозділу, який гнав аммонітів з нашої землі.
Нехама була доброю жінкою, яка дуже любила дітей і мріяла про донечку. І попри заяву її чоловіка, що я — його друга жінка, вона не була здатною побачити в мені свою суперницю. Вона бачила в мені лише ту, ким я справді була: дитину, яка пережила жахливий досвід сексуального насильства, батьки і вся рідня якої були вбиті та яка потребувала любові й материнської ласки. Дуже скоро Нехама полюбила мене всім серцем, як свою рідну дочку. Природно, що хлопці теж геть не сприйняли мене як мачуху, бо я була молодшою за кожного з них: старшому було тринадцять, середньому — одинадцять, а молодшому — дев'ять. Вони зраділи, що тепер у них з'явилася сестричка, якої їм бракувало, і по-братерськи опікувалися мною, захищали та пестили мене.