Крак вмовк, здивовано поглядаючи на рухи Данки. Мнявка зовсім, на два ока, прокинулася — і замнявчала. Ніби у відповідь щось дзенькнуло на кухні. А хоч би бабуся не увійшла, подумала Данка, треба ж дослухати цю історію без перешкод. Нога, слава Богу, відійшла, вона присіла декілька раз — і вже хотіла перепросити Крака за перерву і дослухати оповідання, коли раптом у садку розгавкався Гавчик, сполошено фурнули горобці, що ніжилися на пісочку в кутку городця. І тут затріщала-зарепетувала якась машина — знявся несамовитий гуркіт. Данка виглянула, трішки перехиляючись (що було їй категорично заборонено) через вікно: збоку від саду, відразу за дротяною сіткою, у сусідів робітники пиляли великого клена, що загороджував вулицю, по якій ходили трамваї. Данка тут же зауважила, що Крака не було, і вона побігла до бабусі:
— Хіба, бабусю, не чуєш? Ріжуть дерево!
— Що таке? — запитала, скручуючи радіо, з якого неслася пісня "Мамина світлиця". — Яке дерево?
— Он, виглянь з балкону! — закричала Данка, щоб пересилити гуркіт, і вийшла разом із бабусею на балкон, на який вже встигла прибігти Мнявка, непевно поїжачуючись шерстю на гучання пили: щось діялося незрозуміле. Сусідка внизу просила Гавчика замовкнути, на мить стихла пила і бабуся гукнула з усієї сили:
— Ану припиніть!!
Вона відразу стала телефонувати до знайомого начальника, чому вирубують сусідський сад та ще в той час, коли дерева не сплять, а розпустилися зеленню.
— Що? — гукала вона. — Яке будівництво? Тут не може бути жодного будівництва! Тут зелений острівець на всі прилеглі вулиці. Тут краса! Тут птахи співають! Що ви робите? Це неподобство. Чи є дозвіл від охорони природи на зрубування дерев?
І так далі. Всього не передати, про що вигукувала бабуся. До того ж не одному начальнику. Бабуся могла навіть потелефонувати до самого голови міста, бо вона була заслужена в Союзі українок. І зателефонувала. Через півгодини приїхало начальство, робітники припинили зрубувати дерева. Але вже бракувало сім дерев — оголилася ціла сторона від вулиці, по якій бігали трамваї та авта. Гості навіть увійшли до покою, в якому Данка мала розмови з Краком (добре, що він відлетів і не зазирав до кімнати, коли були тут чужі), довго пояснювали бабусі, що ту частину саду відкупив якийсь бізнесмен і тут будуватиме великий поверховий будинок. Але ж, сварилася бабуся, у приміщенні колишнього дитячого садку, що виходив на сад, мали бути початкові класи — і попід деревами могли собі на перерві гасати школярики. І можливо, до цієї школи ходила б моя онучка Богдана. Що ви натворили?! Ні школи, ні дерев! Ще й високий будинок отут впакувати, ніби мало місця на окраїнах міста.
Данка зрозуміла, про що йдеться: вона так надіялася бути у тій школі, в тому гарному двоповерховому будиночку, де навіть один рік пробувала ходити до дитячого садочку. А тепер тут голо та ще й можуть розвалити той будиночок.
І4. Помста Купер'яна
Цілий день — телефонні дзвінки, переповідання таткові, мамусі, близьким сусідам по телефону і ще не відомо кому про вирубування дерев. Сумно було виходити на балкон і крізь зруйновану зелену стіну оглядати метушливу вулицю. А було ще зранку так гарно, так затишно, так зелено з усіх боків. Наразі будівництво припинили, буде вирішувати міська рада, чи дитячий садок продано і ким куплено? І що там має будуватися? Цілу ніч Данка прокидалася від скреготу пили, але було тихо — ніхто вночі не пиляв дерев. Мнявка, що спала у ногах, також будилася разом із Данкою, мовби і їй снився той шум. І коли вона остаточно розплющила очі, то у вікно зазирнула стара зелена грушка, небо було блакитне, без хмаринки. А щебету був повен сад і повна хата.
Як гарно, подумала Данка і тут же, щось пригадавши, виглянула у вікно. Збоку лежали повалені дерева — і будиночок колишнього дитячого садка виглядав дуже сиротливо. Добрий настрій умить пропав.
— Ходи, Мнявко, митися і снідати, бо має бути сьогодні кінець історії про Купер'яна.
Мнявці, напевно, було все одно, що слухати, бо вона тут же під Кракову розповідь засинала, але поснідати — це інша річ. Вони обоє подалися до бабусі на кухню. Бабуся приготувала сніданок і заявила, що Данка до обіду залишається сама, а бабуся мусить піти на засідання міської ради у справі вирубування саду. Має бути Данка чемна, нікому не відчиняти дверей, бо бувають жахливі випадки, а по телефону відповідати, що ось-ось мають прийти її батьки. Ну, звичайно, не вмикати самій газу. А в разі чогось, зателефонувати сусідам унизу, бо вони вдома, або таткові на роботу. Це ще було далеко не все, але всіх порад бабусиних і не пригадаєш. Ага, не випускати саму Мнявку на балкон, бо ще скоче вниз, а що ти будеш тоді, Данко, сама робити?
— Добре, бабусю! Все зроблю так, як кажеш, — заспокоїла Данка. — Я ж не така вже й маленька.
— Моє золотце, зачиняйся на всі замки, — бабуся вийшла за поріг, але зупинилася, наслуховуючи, чи клацнули усі замки, а тоді аж заскрипіли сходи під її ногами.
— Ми самі, Мнявко! Але, може, матимемо гостя, — сказала Данка.
Справді, гість був на своєму місці:
— Прривіт! Знаєш, я не хотів учора заважати, відлетів одразу, хоч і прошмигнув над головами пилячів дерев, хотів їх трохи налякати. Правда, то мало помогло...
— Але ж вони могли тебе вбити? — злякалася Данка.
— Та чим? Вони рушниці, навіть рогатки не мали. Але на якусь мить припинилося пиляння, стихло. А ця хвилинка тиші дала змогу твоїй бабусі крикнути до них, що аж позбігалися сусіди. Правда, робітники нічого собі з того не робили, бо продовжували рубати.
— Отож. Наразі їх зупинили. Але як голо стало, я не можу дивитися в той бік, — з гіркотою сказала Данка. — Та, може, вдасться врятувати решту саду.
— Дай, Боже, — відповів Крак, — бо куди буду прилітати, як не стане цього зеленого острівця.
— Ой, час біжить, — дуже розумно зауважила Данка. — А ми ще не скінчили історії з Купер'яном.
— Ага-а, — якось неохоче проказав Крак. — Дійсно, треба продовжувати. Будемо сподіватися, що в садку сьогодні не станеться ще якоїсь пригоди і ми спокійно дійдемо до кінця. Хоч, зрештою, куди нам поспішати?
— Мені здається, — сказала Данка, — що ти спеціально відтягуєш кінець. Так чи не так?
— І так, і не так... Я боюся, що ти осудиш Купер'яна за його вчинок. І мені буде також прикро, бо він наче мій брат — крук.
— Я попробую його не осуджувати. Адже король не був милосердним і наказав знищити невинного козака. Але то буде видно. Тепер продовжуй.
— Ми зупинилися... — та раптом Крак урвав мову.
— На тім, що він хотів налякати короля до смерті, — підказала дівчинка.
— О так. Пригадую. Якось на третю ніч, а день був спекотливий, король підійшов до вікна, королева вже лежала на їхньому дуже широкому ліжкові під балдахином...
— Під чим? — запитала дівчинка.
— Під таким наметом із шовку, оксамиту і всякої позолоти над ліжком.
— Ага, я вже пригадала малюнок у книжці "Принцеса на горошині". У неї теж таке ліжко.
— Отож. Король відчинив вікно, щоб дихнути свіжим повітрям, бо у покоях, певно, була задуха. І тут крук шугнув до покою — і над головою, але не торкаючись короля, голосно, преврразливо, стррахітливим голосом прокарркав: "Карра тобі, карра!" Король від страху впав, може, злякався, може, був забобонним, бо кажуть, що круки або ворони приносять вістку про смерть. Королева зірвалася з ліжка, крикнула "сторожа!", а тоді підбігла до короля. Він був мертвий — це Купер'ян вже спостерігав знадвору. Крук сподівався на таку смерть, бо в короля було слабке серце, хоч володар ще не був старим. Потім історики написали, що король просто сам помер, бо не хотіли, аби люди дізналися, що такий мудрий і хоробрий король помер від страху перед птахом. Отаке!
— А що сталося з королевою? — запитала Данка. — Що пишуть про неї історики?
— Та нічого поганого не сталося. Між іншим, вона була на десять літ старша від короля. Але щасливо вийшла заміж за нового. Як бачиш, з нею нічого лихого не трапилося. Можливо, вона й була рада, що може ще раз одружитися — і залишитися королевою. Та Купер'яна це не цікавило. Він ще кілька днів літав над королівським парком, тихо, не каркаючи — і спостерігав за похороном. Як усе скінчилося, він забився у глухий ліс за містом, щоб знову перемінитися у людину. Забрати свого коня і від'їхати до Львова. Купер'ян сповнив юнацьку клятву про помсту. Він не знав, чи легше стало на тому світі Підкові, але йому наче полегшало. "Ось тепер я буду займатися своїми справами, може, у своїй пивниці стану приготовляти ліки для людей, може, зустріну молоду панну, бо я ще не такий старий, одружуся — і буду щасливий доживати віку. А як не вийде з ліками, то візьму у батька голку, бо я ще не забув кравецької штуки. Якось дам раду собі у своєму милому Львові". Та...
— Та що? — не втерпіла Данка. Її сердечко гупало на цілу кімнату, а навіть Мнявка вже не похрапувала. Гавчика не було чути, пташки повмовкали, десь далеко скреготнув на повороті трамвай. Але, на щастя, це був трамвай, а не пила до дерев. Тихо і спокійно. Але...
— Та що?
— Ось тут і сумне завершення історії з Купер'яном...
— Чому сумне? — не витерпіла Данка.
— Та послухай, чому сумне, — відповів Крак. — Він промовив слова закляття, які мали повернути його у людину, але нічого не виходило. Пригадував усю науку характерника — і не міг зрозуміти, де його помилка. Відчарування не наставало. Чого тільки він не придумував, яких слів не комбінував — все даремно. Купер'ян залишався круком. Довго жив у ліску, марно сподіваючись на диво, на чудо. А воно не наставало. Він бачив свого коня, якого корчмар уже продав іншому, бо минув обіцяний час повернення власника. Та без коня я собі раду дам. Лиш би стати людиною... І не ставав.
— І що ж далі? — сумно запитала Данка.
— Та далі нічого. Він навіки залишився круком. Говорив правильні слова закляття, але воно не спрацьовувало.
— І ти, Краку, знаєш, чому?
— Трохи здогадуюся. Коли він, козак, перекидався у вовка чи крука, то знову по часі ставав людиною, бо нікого тоді не вбивав. Його совість була чистою.
— А тепер хіба убив? — запитала Данка.
— Напевно убив, хоч не клював очей, — відповів птах.
— Але король собі заслужив на смерть. І хлопець поклявся помстити, він зробив правильно.