Потім передали ще білизну, мило, зубні щітки... "Броніки" нормальні, 4-5-го ступеня надійності, витримують кулю калібру 7,62, перевірено, я учора зі свого дві виколупав. Все-таки захищає."
Через кільканадцять днів знову телефоную Сашку. Відчувається, що настрій препоганий, бо говорить неохоче. Що сталося? Потрапили під обстріл "Граду" під Зеленопіллям, пояснює. Дивом уцілів. Пощастило — впав у якусь яму, а багато хто з хлопців не встиг. "І що ж воно таке, отой "Град"?" — цікавлюсь. "Я його спершу відчув, а вже потім побачив наслідки на власні очі. Враження таке, ніби танк по вухах проїхав, а по голові хтось розпечену праску протягнув", — пояснив.
Через тиждень знову набираю Сашків номер. Довго йдуть виклики, нарешті чую знайомий голос, але глухий, трохи хриплуватий: "Усе нормально. Вилежуюсь у госпіталі в Дніпропетровську, знову накрило "Градом", але вже під Амвросіївкою. Нічого серйозного, так, дрібні неприємності війни: упіймав осколок, забив спину, коли кидонуло. Догляд прекрасний, дніпропетровці приносять їжу, постачають ліки. Тепер у мене аж три дні народження: 2 квітня (за паспортом), 11 липня, і 15 липня. "Ну, з днем народження тебе, Сашо!" — вітаю його. — Приїдеш — з мене галявина". "Дякую!" — сміється...
Він прийшов на зустріч, спираючись на милицю. Щось із ногою було ще негаразд. Обнялися.
— Нема медалі, таким сірякам, як я, не дають, зате штабістам командування нагород не шкодує, — пояснив, відповідаючи на мій погляд, яким я окинув його камуфляж.
Вибрали столик у кафе "Під липами", я замовив йому коньяку, собі — червоного вина. "Що їстимеш?" — поцікавився. "Що завгодно, окрім шашлику. З деякого часу мене верне від запаху горілого м'яса", — скривився. Серпневий вечір був теплий. На небо висипали перші зорі. Під сюрчання коників пролетіла небосхилом комета. Склалося враження, ніби вона сичала, як розпечена куля, котру вкинули у холодну воду. "Це когось із наших не стало, — зітхнув Сашко і перехрестився. За сусідніми столами весело щебетала молодь, ресторан через дорогу розпирало від гучної музики і весільного галасу. Автошляхом із ревиськом промчали дві "дев'ятки" — місцева молодь влаштувала автоперегони, або так званий стрітрейсінг. Сашко роззирнувся навколо переляканими очима, зіщулився, втягнув голову в плечі, здригався, наче від удару батога, від кожної музичної хвилі, що долинала з ресторану. Я пізно зрозумів свою помилку, слід було накривати "галявину" подалі від цього людського бедламу. Хлопцеві з іншого виміру тут було незатишно.
— Ну, з поверненням, — потягнувся я до нього чаркою.
Він одним духом вихилив свою.
— Навряд чи я звідти повернусь, ніхто не повернеться, ми назавжди залишилися там, — махнув рукою у бік сходу і знову підставив чарку.
Мене вразили ці слова. Нічого собі: автомайстер став філософом! Не помічав я раніше за ним такої схильності. Був поетом автомашин, міг годинами обговорювати з друзями технічні якості різних марок — від "запора" до "порше", говорив про них із любов'ю, ніби про коханок, а тут на тобі... Подума— лося, що подібні різкі переходи від житейської практики до філософії добром не закінчуються: як правило, подібні Сократи та Сковороди починають шукати істину на дні пляшки, а знаходять її у наркологічній клініці у Глевасі, що під Києвом.
Сашко підвівся. Блідим неприродно видовженим і загостреним обличчям, із раннім сріблом на скронях, із міцно стиснутими посинілими губами він і справді нагадував прибульця з інших світів.
— За тих, кого з нами нема, — сказав голосно і озирнувся, чекаючи підтримки тосту, я теж притьмом встав, усвідомлюючи урочистість моменту, проте відвідувачі на це — нуль уваги, гули собі, як бджоли на липі.
— Я п'ю за тих, хто загинув за Батьківщину! — крикнув Сашко.
Цей тост серед прозаїчного чавкання і безладних голосів прозвучав, аж занадто пафосно і неприродно, ніби звук органа у свинарнику. Високі слова, так і не діставшись свідомості присутніх, умить зів'яли, ніби троянди, і впали додолу. Лемент трохи вщух, але ніхто не підвівся, голови закоханих за столиком у кутку майданчика гойдалися в тривалому поцілунку, складалося враження, що відбувалося змагання на кшталт армреслінгу, ще трішки, і білява дівуля звалить своїми апельсиновими губами невеличку голівку свого партнера просто в тарілку. Мордатий фермер у картатій сорочці, який час од часу озирався на припаркований неподалік вантажний джип "Нісан-Навара", витер долонею масні губи і тупо вирячився на промовця. Із ресторану навпроти долинало: "Бляха-муха, то капець, то капець, як ми пасували...". Компанія хлопців, що належала до життєрадісного і незакоплексованого племені тридцятирічних, якось по-дурнуватому заіржала. "Гарна промова, сідай, герой у бабиній кофті!" — почулося презирливе з боку їхнього столика. "Ці клоуни у камуфляжах вже задрали", — почувся голос із іншого кутка. Що означало: цивільний світ кинув виклик воїну.
Я інстинктивно розкинув руки, намагаючись затулити пробоїну, яка раптово утворилась у товстелезній стіні, що розділила ці дві несумісні реальності, але моїх сил для цього явно бракувало. Сашко вхопив свою милицю, крутнув її навколо руки млинком, ніби вправний козак шаблю, а тоді з усієї сили пожбурив у тих лобуряк. Це була артилерійська підготовка перед боєм. Щось на кшталт "Граду". Страшний снаряд ударив по ворогах, ніби Перунова блискавка, двоє з них беркицьнули додолу разом зі своїми стільцями, ще троє вскочили і шарпнулися в бік солдата, але тієї ж миті впали від ударів напівпорожньої пляшки з-під шампанського, яку той схопив із їхнього столу. Я відчайдушно потягнув його за рукав до виходу. Сашко вирвався.
— Встали, с-с-суки! Струнко! Оголошується хвилина мовчання! — гарикнув так, що затремтів посуд на столах.
Всі скочили, витягнувши руки по швах. Запала мертва тиша. Було тільки чути, як по-старечому кахикає давно не чищений кондиціонер.
— Там, — показав кудись тремтячою рукою, — у цю хвилину вмирають наші хлопці, пам'ятайте про це...
Було 25 серпня 2014 року, ще ніхто не знав, що в ці години під Іловайськом московити розстрілюють наших воїнів, котрі виходили з оточення так званим зеленим, а насправді кривавим коридором. А Сашко знав, бо залишив на сході своє серце, яке, ніби радіопередавач, приймало зойки поранених, передсмертні крики, відчай приречених на смерть і траслювало їх за сотні кілометрів лише тим, хто був налаштований на цю криваву хвилю.
Нарешті я витягнув його на вулицю. Він став покірним і обм'яклим, як теля на налигачі. Цей відступ, а точніше евакуацію, я зупинив за кількасот метрів від місця пригоди. Впали на лавочку під височенними ялинами. Солдат тремтів, ніби в лихоманці, раз по раз витирав з обличчя піт і сльози...
— Іван Сірик просив: "Вколи мене і витягни з-під уламків". Я за нього, а там. пів-Івана... Сергія Були— гу я впізнав лише по металевих фіксах — увесь, наче величезна вуглина. І тхнуло знаєш чим? Шашликом. Автомат мій теж згорів, так ці прокурорські суки завели на мене кримінальну справу. Сказали, якщо після лікування не повернуся в частину, дадуть їй хід, але я й так повернуся, не можу тут, бо нікому не потрібен, навіть дружині, — схлипував хлопець.
— На, випий, — простягнув йому пляшку з коньяком, яку завбачливо прихопив зі свого столу під час утечі.
Він видудлив одразу півпляшки і повернув мені. Я завагався, давно не пив нічого міцного, але відмовити в цю хвилину солдатові, який вважав мене побратимом, означало образити його. Зробив добрячий ковток. Віддав пляшку йому. За мить він її прикінчив і пожбурив у кущі.
— Слухай, брате, ні в одному оці, принеси ще чого— небудь. — став благати Сашко.
— Гаразд, — кажу, — але звідси — ні на крок, і більше нікого не муштруй і не виховуй.
Я чимдуж рвонув до найближчого магазину. Але серце було не на місці. Озирнувся. Ніби сидить. Голосно лається. Курить. Його цигарка нагадує запалений гніт бомби. Аби ж то її ніхто не зачепив ненароком.
Назад буквально летів. Але все одно спізнився. Здалеку чулися крики, глухі удари, зойки, прокльони. Бомба таки розірвалася. Є такі вибухові пристрої, на які не обов'язково наступати, вони самі стрибають назустріч своїй жертві. Сашко запекло відбивався від трьох харцизяк... Але ні, швидше, вони від нього... Хлопець бився люто і професійно. Крутився поміж ними вужем, якщо падав, то лише з вигодою для бою, одночасно підсікаючи противника. "Сепарати... гади! Ви й тут мене знайшли!" — кричав так моторошно, що волосся ставало дибки.
Битися мені не дозволяло моє становище статечної людини, яку всі знають у цьому містечку, та й вік далеко не молодецький. Але чи міг я залишити комусь на поталу побратима? Як дивився б йому в очі після цього? Тож із криком кинувся під ноги найближчого бійця, звалив його, але відразу ж хтось вліпив мені носаком черевика в лоба. В очах ніби луснула лампочка. Отямився від того, що Сашко ляскав мене по щоках, хтось лив із пляшки воду на обличчя.
— Ну, слава Богу, налякав ти нас, — зітхнув полегшено Сашко.
— Я ж не знав, що це ви, вибачайте..., — винувато усміхався мій колишній учень Вітько Чуприна.
Його товариші, яких я теж добре знав, — Васько Галабурда та Ігор Мірошник — розливали в пластикові стаканчики горілку, яка дивом уціліла в цій битві. Випили за полеглих героїв. Вони стоячи, я напівсидячи.
— Сашку, чи ти здурів? Що з тобою? Чим ми тебе образили? Чого ти визвірився? — допитувався Ігор.
— Заткнись, — огризнувся незлобиво солдат.
— Вибач, Саню, що ми й досі тут, але ще й на нашу долю вистачить, — тихо промовив Вітько, обійнявши за плечі солдата. Той не пручався. Саме таких слів він і чекав від людей. Вибачення, розуміння, визнання. Ці хлопці зрозуміли його, бо восени їм пахла мандрівочка на схід.
Хлопці й справді через місяць вирушили на схід. Вітько й Ігор загинули під Дебальцевим, а Васько повернувся калікою. А Сашко? Просився на фронт, але лікарі його забракували. Не лише через ногу, а й психічний стан. Набив пику якомусь капітану з військкомату. Став пити. Втратив своїх клієнтів. Дружина від нього пішла. Я кілька разів пробував з ним зустрітися, але телефон відповідав: "Абонент за межами досяжності". І ось нарешті чую його голос: "Ало...