Тоді вони вспомнили про мене й і притягли сюди. Тепер пойняв?
– Пойняв, – насилу зрозумів Іван.
Колекція знущань, що здавалася давно вже завершеною, домалювалася ще одним експонатом.
– Ну я взяв того кобеля, обв'язав і налив із його півстакана. Вони при цьому дуже просили мене, шоб я нікому не казав, тому я все розказав, пойняв?
І почав замикати крамничку.
У Івана все опустилося – не тільки плечі; він неквапом повернув їх і посунув до домівки, так, що різник, втамувавши свої п'яні емоції, устиг докинути:
– Дак шоб ти не волнувався – я його забинтував і одпустив на всі його чотири сторони.
Іван на це закивав головою, й кивав, аж доки закурив цигарку.
Ставши перед домом, він сказав слова. Потім зайшов. На столі замість пасьянсу вперше була закусія, а посередині – Іванові не треба було й дивитись – красувалася пляшка "Каберне". Зі стіни на неї зирив намальований портрет генерала.
Голосом телесеріалу теща сказала:
– Дак ти прийшов, Ваню? Дак ти в гаражі п'єш на сам із собою? Сядь же, як люди з людьми за стіл, оно бачиш, яка гарна вечеря?
Гладенький її ротик робив гладенькі рухи, Таня стояла поруч і німо підкивувала головою. Іван підсунув стільця. Жінка накладала в тарілку й чоловік не помітив, що саме, бо був у напівстані. Вона повільно наливала червоне вино у фужер, й Іван весь цей час кивав, аж доки перехилив так рвучко, що геть не відчув, адже одразу закусив шматком оселедця; жінки одвели погляди, тож Раїса Петрівна навіть не зауважила, "що червоне ніколи оселедцем у пристойних домах не закушують".
– А ви? – кивнув пляшкою на їхні бокали.
– Ми сьогодні не будем, – мовила теща.
Іван теж заховав очі:
– Чогось оце і вино якесь особливе, – шепотів він і знову оглядав пляшку.
Таня нарешті зустрілася поглядом з матір'ю й старанно затрясла головою, тож фужер знову наповнився, й у Івана виникло таке ж повільне бажання завбільшки з гіпофіз, тому порцію вживав неквапом. Потім сказав:
– Гав.
Брови зістрибнули з жінок.
– Гам, – виправився Іван й посміхнувся до порожнього фужера. – До про що ж я? А! Сьогодні я запізнився на роботу, гав, то мені майстер і каже, що я буду переведений, гав, у ремонтну бригаду. Що з вами? Ви чуєте мене?
Ще ніколи Таня так уважно не слухала, навіть коли у РАГСі Іван нарешті промовляв своє "так"; теща ж гарячково гортала в голові всі відразу свої загальні зошити, але Джек Лондон мовчав.
– Спочатку він лаявся, гав‑гав, а потім я його послав, ав‑ву‑у, дак він забрав усі свої слова, гав, назад, ще й навіть підвіз на машині додому.
Жіноцтво почало поволі од'їжджати од столу, німіючи зіницями, коли чоловік виливав залишки червоного з пляшки просто в себе.
– Ви не слухаєте? – чудувався. – Бо я гав так йому й випалив: і про гав підрядний його наряд гав та й ще нагадав, як їздили в Надим гав, то хто його рекомендував гав?
Жінки щосили трималися поглядами за пляшку, з жахом розуміючи, що вже ніяка сила не наповнить її назад. Іван же тим часом затовк оселедця разом із головою й хвостом. Бачачи, що вони обидві сповзають зі стільців, зробив це перший; ставши на чотири, спершу спробував почухати ногою за вухом, потім зловив зубами блішку, коментуючи:
– Ав, авву, не втечеш, стерво.
Тепер жінки прикипіли очима до телефону, шукаючи у ньому порятунку, Іван же оббіг їх навкарачки, весело вишкіряючись, потім, подумавши, повив на лампочку.
Теща затьмарювалася, Тетяна б теж, однак її навертало, що вона єдина контролює ситуацію, "треба до телефону", але чоловік‑Іван‑приймак постеріг і, розщепнувши матню, намагався застрибнути на дружину.
"Бити вікно, кликать людей", – кволо розуміла вона, та не могла й пальцем поворухнути, незакінчена її вища освіта одступилася далеко‑далеко, куди й Іванова середня.
А той, гарцюючи по килиму, намагався ловити хвоста, його веселість іншим кінцем передалася жінці незаперечним жахіттям: чоловік, якого вони десятиліттями вдосконалювали, на їхніх очах через одну нікчемну пляшку втратив усе.
Ніякий Джек, ніякий Лондон. Теща навіть подумки не наважувалася засвітити трофейного "браунінга‑бебі", захованого з генеральських часів.
Одначе порух цей Іван перехопив і ошкірився білим іклом, але не таким, як у повному підписному виданні Джека Лондона – це було добряче прокурене, хоч як жінки боролися з дешевим тютюном, він надолужував "примою" на роботі, тож пустив жовтим зубом слину, хоч і не знав про пістолет у схованці, як нічого не знав із генеральського існування, бо не зміг пригадати, у яких військах тесть генеральствував, тямив лише, що високого бюста Танька успадкувала не од нього, а од матері, і щоб та здуру не розбила порожньою пляшкою вікна (бо хто тоді вставлятиме шибки? Та Іван же!), чоловік зважився на найголовніше.
Донька тим часом, загрібши пляшку, насилу змогла продихнути й шукала в матері підтримки на правильний крок – бити шибку чи чоловікову голову, однак Раїса Петрівна прикипіла поглядом до заповітних своїх полиць.
Тоді Іван похапцем підрачкував до тещі, задер ногу, обісцяв єдвабні її пантофлі й сказав:
– Гр‑р.
Тепле та мокре всотувалося в єство й вона вже не ладна була осягнути – чи чуже, чи власне; злитися з різьбленим комодом, ось було її останнє бажання.
Кутиком ока Іван постеріг, як Тетянині пальці ковзнули по пляшці, за мить бризне скло й сусіди почують жадане, що давно прагнули почути:
– Рятуйте!
Та цього не сталося.
"Еге, дурний би я був вставляти подвійну шибку", – передрік він і навперейми зацокотів щелепами; цей звук на мить відволік дружину, тож чоловік, увійшовши в смак, узяв і щосили вкусив ними тещину литку. "Млясь", – стулилося пухкою шкірою.
Ще трішки генеральська вдова трималась, аж нарешті її очі стали більші за груди і вона полетіла нежива, бо розрив серця, це коли вмираєш раніш, аніж падаєш, так само випала й порожня пляшка з‑під "Каберне", висковзнувши на килим із Тетяниних пальців.
Шукати логіки
Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня. Нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.
Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а дівчина.
– Ти ж усе знаєш, – шепотіла, щоб ніхто не почув.
– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.
– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?
– "А з ким же ще?" – мало не злетіло в нього.
Долоня була вогка, і це його вразило, що в такий спекотний день плакали пальці, а не очі.
У будинок не зайшла, "я задихаюся, розумієш?", бо в садибі була непогана тінь од яблунь; доки Толя бігав по лід, устигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:
– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?
– "Люди й не таке кидають", – мало не бовкнув, і замилувався її кучерями; коли торкнувся до них, вона припала йому до плеча, що враз стало вогке. Сидів і просто чекав, доки виплачеться.
Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь ґратчастий паркан здивовано оглядали їх, бо ще не вміли як слід плакати.
– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.
Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів і здавалося, від дотиків вони сохнуть.
Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.
Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.
– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.
– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати малярські технології.
– Щоб були, як плащаниці?
– Еге, – погодився Толя і огорнув Настю тканиною; цей досконалий дотик враз заспокоїв і її нарешті осяяло:
– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Уявляєш, я щодня їжджу жити до мами?
Толя мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що, покинувши все, бо така шкіра – це велика відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м'ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто та й Веласкеса, губи торкалися дива, що тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, "ні, ні", вона ж не сказала "не тут", не сказала "не так", спина зросилась, але нещастя не відступалося, хоча залишалася присутність чуда, біліша за полотно, що вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу "ні, не можна" – не наплакала ж вона туди? – відштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, "ні, ні", благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м'якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, "ні, ні" вологість робила тіло смаглявішим, "тихше, – благала, – в груди боляче", "коли?" міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася до рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в тканину, і він розсував, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки капелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це поскидали одежу?
– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.
– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.
Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, хоч як вона вдавала, навіть розпустила волосся й стала геть загадкова.
– "Врубель", – прошепотів радісно він.
Унизу, на спортмайданчику, скупчилися тисячі маршруток.
– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.
– Ти про що? – одкинула волосся.
– Ти можеш їздити до мами.
– Хіба тут є той маршрут?
– Поглянь, скільки машин.