Лєна почала з розпитувань:
– Скажи-но мені, Коля: що ти, де ти, з ким ти?.. Кого з наших бачиш, що робиш крім своєї роботи?.. Де живеш, з ким товаришуєш, з ким близько?.. Мені все-все про тебе цікаво.
– Живу як усі… До недавнього часу без проблем. Весь у роботі, мені подобається. Наших нікого не бачу, правда, Юрку Сунта недавно зустрів, на два курси старше нас вчився, пам'ятаєш такого?.. А… навіть спілкуєшся з ним… Не знав... Хоча, це добре, може коли-небудь пересічемся разом, посидимо десь… Ну, то ми з Юркою в університетському скверику встрілися, в шахи зіграли, нарозповідав мені всякого, аж у голові засвербіло. Питаєш, де живу?.. Квартиру знімаю, мене це повністю влаштовує. Чогось такого, щоб здивувати, то не маю… Живу собі, та й усе.
– А про те, з ким дружиш не сказав, з ким близько…
– Про дівчину питаєш?.. Познайомився тут з одною, та так вийшло – розгубилися. Тепер віднайти не можу, Юрка Сунта обіцяв помогти.
– Не мороч голови ні собі, ні Юрці. Розбіглися, то так може й треба. Гарних дівчат зараз – тільки очі розплющ, як вишень на гілці – встигай зривати, поки не перестигли. Навчився зривати?
– Що ти таке…
– Та ладно… ми ж друзі, друзям про все можна... Але не хочеш, не кажи, я, здається й так все по тобі бачу. Ти в нас, Колька, завжди був правильним хлопцем, за це й поважаю тебе. Більше скажу: не тільки поважаю, ти мені завжди був симпатичним. І зараз теж. Дорослішим став, чоловічого чогось привабливого набрався, такий…
– Стоп! Не треба цього меду! Ти ж казала, що ми тільки друзі… Мене влаштовує.
– Зупиняюсь, але те, що сказала, чиста правда, так що зваж і пам'ятай! Я готова з друзів перескочити на новий рівень в любу хвилину.
– А чай буде?
– Ха!.. Ти перший перескочив, раніш мене!.. Але не туди, не туди, Коля!.. Ладно-ладно – несу чай! (Сміючись) Я так розумію, тобі на дивані постелити?
– (Сміючись у відповідь) На дивані-на дивані…
Вовченко справді вміла вирішувати проблеми. Після того, як Степаненко розповів про свої негаразди, дівчина переговорила зі своїм начальством. Один з начальників зателефонував прокурору Рубану, настійливо попросив не зачіпати Миколу Івановича, дати йому спокій. Ще й послався: "Тут за нього такі люди просять, що нам з вами треба уважити, треба прислухатися. Так буде краще всім: і вам і нам".
Ліні принесли Коліного листа дівчата, дістали з поштової скриньки. Пробували змусити її танцювати, проте, вона відмовилася, листа ні від кого не чекала. Після довгих марних вмовлянь співмешканки віддали листа дівчині без всяких умов. Коли Ліна прочитала перші рядки й зрозуміла хто написав листа, то прожогом вискочила з кімнати. Знайшла скрите місце, де б ніхто не мішав, і поринула в читання. Кожне слово, кожна буква листа підвищувала її тиск, кров сп'яніло пришвидшилась-забігала по всьому тілу, здавалося от-от проб'ється крізь шкіру. Лист так схвилював її, приніс таку несподівану радість, що хотілось стрибати й кричати. "Коля-я!, Коля-я! Ти знайшовся, ти відшукав мене! Якби ти знав, як я рада цьому, ні не рада – я щаслива! Коля-я!".
Прочитавши листа, Ліна в той же день написала відповідь. Виклала на письмі всі свої почуття, свої емоції, невимовну радість від того, що тепер вони знову будуть разом, зможуть зустрічатися, писати одне одному. Кожне її слово несло тепло, привітність, душевне стремління до єднання з хлопцем. Писала наче самим серцем. Цей лист був освідченням, по-другому його не можна було сприйняти.
Ліна відправила свого листа на адресу, яку вказав Коля, й стала з нетерпінням чекати нової звістки від нього.
Степаненко відшукав у гаражному кооперативі двох майстрів автомобільної справи. Саме до них приїжджали всі місцеві власники машин, що потребували ремонту. Тут фарбували й рихтували, лагодили двигуни й карбюратори, міняли підшипники й амортизатори. Гаражні умільці брались за найскладнішу роботу. За послуги брали грошима з чужих та випивкою зі своїх. З пляшкою горілки можна було легко знайти з ними спільну мову. Аби не привертати до себе непотрібної уваги, Микола Іванович прийшов до майстрів з пляшкою, начебто порадитися щодо купівлі автомобіля, щоб підказали йому спеціалісти, на що має він, недосвідчений, звертати увагу при тій купівлі. Поради вислуховував довго й терпляче. Коли слухав, не забував наливати порадникам. Як ті захмеліли, перейшов до свого:
– Про вас, хлопці, така слава йде, аж завидки беруть. Всі тільки й говорять, що у вас руки золоті. Мені недавно показували як ви один "Жигуль" відреставрували після аварії, жовтий такий, то я повірити не міг. Ну геть нічого не видно, наче новенький. Прямо скажу: ви — аси!
– Було діло… то ти, мабуть, про "Жигуль" Миргородського кажеш… чого ж там… непогано зробили, старались… Хазяїн добрі гроші пообіцяв, спішив, так ми йому ледь не за день… Як треба – можемо! Шо є, то є!
– А чого так спішив господар?.. І хіба він міг сам бути, кажуть же, що хворіє важко, вже давно по лікарнях, може ви з кимось перепутали?
– Та, нє-є! Нічо не перепутали. Хазяїна, правда, таки не було, якийсь родич його машину пригнав, але автомобіль той, точно той, про який ми говорили – директора магазину. Пам'ять у нас ще не пропита, хоч і більше року пройшло. Ти у нас спитай, що й кому десять років назад ставили – не задумуючись скажем. Наше діло – ми цим живем.
– Добре-добре, згоден з вами, не сумніваюсь щодо пам'яті. Але просто цікаво: чого ж так той чоловік спішив? Не розумію таких людей: куди спішити, нащо лишні гроші за спішку викладати?
– Хто його знає… нам цього не кажуть. Але шо спішив – це точно, он навіть лопату свою забув, до цеї пори у нас валяється. Тоді коли машину ставив, лопату витягнув з багажника, мав із собою забрати, та забув. Чогось сильно метушився, видно, не до лопати було. Не приходить за нею, то хай стоїть собі в нас, може згодиться коли. Нести ми самі йому не збираємось. Кожному забудьку як почнеш носити…
– Слухайте, мужики, нате вам троячку на могорич, а лопату віддайте мені. Якраз немає чим города скопати. Самі ж кажете: хазяїн вже про неї давно забув, а вам вона, здається, навряд чи буде потрібна. Ну що, зійдемся на троячці?
– Забирай!
Степаненко, немов собака-шукачка, відчув: лопата – те, що треба. Якщо автомобіль мав відношення до аварії, якщо хтось змушений був сховати тіло збитої ним дівчинки, то лопата була йому дуже потрібна. Зловмисники найчастіше закопують-ховають трупи в землю, цього ще в універі навчили.
Після вечірки, присвяченій дню його народження, Влад став вділяти Ліні посилену увагу. Може тому, що азарт пробився – ніколи не наражався раніше на відмову, а може роздивився щось у дівчині, чого раніше не помічав. Хто там по-справжньому знає, чому хлопець западає на дівчину, і яка часом непомітна дрібничка спонукає до цього? Староста почав сідати разом з Ліною за одним столом на семінарах та лекціях, напористо відтіснив дівчат, які раніше сиділи поряд. Дівчата поступилися без супротиву, бачили, що Владу треба, що він захопився. Як не поступитися? Хлопець став приносити Ліні невеличкі подарунки: цукерки, ручки. Пропонував цікаві книги, яких не було в бібліотеках, запрошував у кіно, в театр. Дівчина відмовлялася-відбивалася, старалася втікати од залицяльника, просила, аби відстав, казала, що має хлопця. Проте Влада таке не зупиняло. Він рішив брати довгою облогою, коли не вийшло штурмом. Дізнався від Ліниних подружок, що хлопця коло неї вони ніколи не бачили, розпитав про смаки, про інтереси, захоплення. Терпляче готував облогу. Ліні було все важче й важче чинити спротив. А тут ще й подружки: "Чого ти, дурна, такий хлопець, такий красавчик, за ним всяка побігла б, аби тільки пальчиком поманив. Де ти ще такого знайдеш? Йди з ним у кіно, поки кличе, не втрать шанс, бо потім будеш нігті гризти… Нам би такого…".
Ліна ж чекала на Колю, чекала на лист, жодного дня не проходила мимо поштової скриньки, інколи кілька разів на день до неї підбігала. Загадувала собі, що сьогодні чи завтра неодмінно отримає звістку від Колі, рахувала дні, скільки пошта має бути в дорозі. Чекала з таким нетерпінням, з такою надією, як не чекала ще ніколи в житті. Проте дні йшли за днями, а нового листа не було.
Влад все частіше навідувався до кімнати гуртожитку, де мешкала Ліна. Міг годинами сидіти, веселити дівчат, пригощати чимось смачненьким, але очей не відводив од Ліни. Здається, вона йому все більше і більше подобалася. Дівчина просила не приходити, однак, це прохання мовби не було почуте. Лінині подружки старалися часто залишити її наодинці з залицяльником, аби не мішати. Влад придумав, як змусити Ліну спілкуватися з ним і не відмовчуватися, вважав, що з часом таке принесе успіх, зблизить його з дівчиною:
– Чуєш, Ліно, ти ж хочеш, щоб я до тебе не приставав, так?
– Було б добре!
– Давай тоді домовимся: будемо тільки друзями, але ти мене не ігноруй, говори зі мною, відповідай, запитуй, сперечайся… Згодна?
– Нехай буде по-твоєму.
Микола Іванович скористався справою, яка була на той час у його провадженні, й направив лопату на експертизу. Діяв неправомірно, чітко усвідомлював, що вчиняє порушення, знав, що йде на певний ризик. Проте сподівався, що ніхто не розбереться до якого злочину може мати відношення цей речовий доказ. Експерту поставив ряд питань: чи є на лопаті сліди, які б вказували на її останнє застосування, а саме на конкретні земляну породу; чи є на лопаті відбитки пальців, в якому вони стані, чи можна їх ідентифікувати; чи є на лопаті інші ознаки, які б могли б мати значення для розслідування злочину, а саме кров, волосся або інші сліди її використання людиною.
Через тиждень експерт видав свій висновок: відбитків пальців не виявлено, на інструменті у наявності залишки землі неприроднього поєднання, а саме: торф з попелом і сажею та кінським підгорілим гноєм; на держаку лопати виявлено невеличку цяточку крові рідкісної четвертої групи, резус позитивний.
Отримавши такий висновок, який експерт прочитав попередньо по телефону, Степаненко не зміг всидіти на місці, в своєму робочому кабінеті. Кинув роботу й метнувся до себе на квартиру, де тримав захованими записи зі справи Івана Безпалого. Гарячково став шукати помітки про групу крові в загиблої дівчинки.