У ній залюбки брали участь і наші старенькі. Звичайно з виїздом на купання була зв'язана й польова вечеря на березі річки, звана "пікнічок". Неодмінними його інгредієнтами були: тараня, огірки, куліш із качками та чай із самовару. Тепер же один із наших кревняків, хімік із господарського інституту, схотів сконкурувати з виноробом Даньком і приправив овочеве вино з вишень. Було воно ще трохи молоде, але дуже добре на смак. То ж із великої скляної сулії, що була поємна літрів на 35, ми вже висмоктали зо дві третини. Тепер же, коли ми їхали на вимощених свіжою соломою гарбах раптом хтось згадав аж за селом:
— Панове! Та ж ми забули про vin de cerises. Вишневе вино!
Мені впало на думку: най усі їдуть помалу далі, я ж побіжу додому, поставлю сулію з вином поперед себе на ровер і швидко дожену товариство.
Я вистрибнув із довгої гарби й щосили махнув назад. При мені невідлучно був за асистента розписаний мною в "Чмеликові" вельми товариський "Самзнай", який тим більше радів, що швидше я біг. Ось ми вже й дома; важелезна, пузата, оплетена лозою сулія — вже на колі. Летимо назад доганяти наш поїзд. Треба було триматись не за керму велосипеда, але за вуха кошика, що в нім була вплетена сулія. Коліна товкли об денце коша, попереду ближчої частини дороги не можна було бачити. Вже сама та їзда була матеріалом для гумористичного кіна. Але ж далі стало ще гумористичніше. Виїхавши за село, я аж здивувався, що підводи втекли від мене найменше кілометрів на два. Тоді, покинувши обачність, я погнав рівною дорогою повною парою. Вже — ось-ось гарби, та ж на закруті загавився розрадований Самзнай і підскочив мені під переднє колесо. Сталась катастрофа: ровер — в один бік, сулія з вином — у другий, а я по інерції продовжую рух вперед, себто забрав носом через колеса…
З возів повискакували хлопці, біжать рятувати мене й вино. Я побив собі лікті й коліна, а також і підбив синяка під самим оком об гак, що в ровері для ліхтарні. Око, однак, було ціле. Пом'ятого ровера з порядною "восьмачкою", трохи розхлюпану сулію, мене — "інваліда" і прим'ятого пса — винника аварії, що шкутильгав на ногу, "водворили" на менший візок. У нього була запряжена наша вельми примхлива "стара кобила". І через неї я втрапив, як той казав, "із болота в калюжу".
Коли ми доїхали до спуску з високої гори, що веде з Брусії до Ворскли, молодь повставала з гарб і побігла до води. На возах залишились тільки ті, хто "правив" кіньми: два наймити на гарбах та я, на своїй натачанці, при "старій кобилі". І чи то мою старушку вкусив овід за носа, чи їй щось приверзлось, тільки ж раптом шкапчина мотнула головою аж до землі, потім задрала хвоста й помчала по похилій площині, як навіжена. Я притяг щосили віжки, згарячу смикнув дужче, як було слід, і одна віжка урвалась. Моя справа стала кепською: "Туди ж мене мара несе, де грають музики!" З боку, де ціла віжка, — провалля; скакати з візка — найменше поламати собі ноги. Залишилось вірити, що може ще моя година не прийшла, бо ж таки в тім шаленім бігу, висока натачанка могла кожної хвилини перевернутись, сулія причавила б мене до землі, а коване колесо, проїхавши по голові, навряд чи не витягло б із мене духу. І так, безпомічний, летів я як вихор, з пів доброго кілометра, розгублюючи по дорозі віру в щасливий кінець забави, свої манатки й частини натачанки: "кізла", спинку, подушки. Та ж візок не перекинувся, ні чіп з осей не вирвався, ні вісь не вломилася тай сама кобила не впала. Навіть сулія з тим, добре пробовтаним вишневим "винищем", яку й тут я знову обнімав не менш ніжно, як перед тим на велосипеді, — не вирвалася з моїх обіймів і не покотилась у провалля. Наприкінці гори зустрічні селяни спинили ошалілу кобилу, що при всій моїй до неї симпатії на цей раз дістала від мене кілька добрих шмагів батогом, — і я без додаткових саден доїхав до річки. Ляку не відчув жодного — занадто бо звичайна в селі річ — пригода на возі, хоча рік перед тим один із диканських учителів зажив подібну пригоду й ледве лишився живий: кінь, під якого він злетів, ударив його кованою ногою в обличчя й на ціле життя зробив потворним, сліпим калікою.
***
Приїхала в Диканьку одна співачка з київської опери. Добра була співачка, з лиця непогана, на язик гостра й весела, як молоде котенятко. Чисто, як у пісні співається:
"Прилетіла пташечка — мальоване пір'ячко!"
Дуже їй сподобалось у нашім товаристві, бо ж, як уже згадувано, — були між нами штукарі на всі руки. А одної ночі, коли вже їй був час іти додому, заспівала, аж луна пішла гаями:
— Ой, хто ж мене молодую тай додому проведе?
— Та ж усі, всі!
— Недотепно це, щоб одну дівчину та проводжало кілька хлопців. Вистачить мені й одного.
— Мене?
— Мене?
— Мене? — загукали ми всі.— Кого вибираєте?
— Рівним, прямим і тайним голосуванням вас! — повисла мені на руці "проворна моторуха", метнувши на мене вивченим поглядом, ніби кинула смолоскипа, й додала повним голосом:
— "…Но берегісь любві маєй!.."
Я гадав, що не дам собі наплювати в кашу, коли відповім "у тон", то й гаркнув, аж пси загавкали:
— "не боюся я ні турка, ані того ляшка!"
метнувся по револьвера, бо дорога була далека й треба було йти чимало таким густим парком, як ліс. А за тих часів по українських селах не була рідкістю немила зустріч із якимись "касапами-зарізяками".
Дорога була весела: смішки, співи, жарт і дотеп, та ж і дівча приємне, мов ягода. Туди дорога видавалась вельми короткою, але на ґанку чекала донечку стара її матуся, що зіпсувало й приспішило прощання.
— Добра ніч!
— Добра ніч!
Я трохи роздосадуваний майнув назад. Ніч темна, йдеш у лісі, мов у тунелю. Вже пройшов я з третину паркової доріжки й раптом моє вухо неначе захопило якийсь тихий звук. Я спинився — абсолютна тиша. Зробив кілька дальших кроків, і знов уловив за собою неголосні, уривчасті звуки, що ніби самі озираються назад і гостро сіпають нерви. Не можу зрозуміти: що то є? Ще роблю кілька кроків — а ті торопкі звуки наслідують мене. Тепер уже мені ясно, що то також звуки кроків, але не моїх — чиїхось чужих, хто йде за мною й спиняється щораз, як спинюсь я. Дивно, як же воно мене бачить, а я його ні? Чи може орієнтується слухом? І при тій думці чогось поповз мені поза коміром морозець. Я витяг револьвера й потихеньку звів когутика. Йду далі дуже помалу, твердо ставлячи ногу на доріжку, напружую слух і увагу. А за мною — виразніше: чап-чап, чап-чап!, крок у крок.
Сніжок посипався по спині нижче. Щось притисло під щелепи й у роті стало більше слини, хоча язик ніби прилип до піднебіння: не знаю, чи й видобув би належного голосу. Погано! Чи ж таки, дійсно, — "Не боюся я ні турка" ані глупого чортовиння в знайомому парку?…
Заціплюю зуби й кулаки, хочу опанувати собою — й не годен. Навпаки — починають ворушитись на голові окремі волоски, серце спиняється й уся шкура холоне. Та чого ж, власне, коли маєш в руці револьвер напоготові, з якого шосту кулю садив у п'яту? Та ж логіка — одно, а паніка — щось інше!
Пристоюю довше: може трохи заспокоюсь. Скрізь повна тиша, як в австралійській пустині. Нарешті, роблю крок — і враз чую, що за мною хтось також зробить свій. Щось мене пориває чкурнути щосили вперед, та ж розум затримує: чого ж бігтимеш стрімголов у пітьму? Це ж — жодний вихід: тепер ти йдеш, і "воно" йде, а ти побіжиш — і "воно" побіжить. І чогось уже від того слово "воно", що в нім не вчувається зневаги, але — таємниця-жах заходить аж у кістки, а ноги підгинаються в суглобах. Я раптом обертаюсь назад і посуваюсь далі вперед задом.
Іду крок за кроком, наставивши поперед себе револьвера. Шелестить? Ні-ні, та й знову ніби зашустить чужий крок. А час і просторінь тягнуться неймовірно. Болять щелепи, болять і пальці руки, що в них затискую держално револьвера.
Нарешті — щось незрозуміле: втрачаю рівновагу й лечу в якусь яму, на сухий хмиз, що тріщить піді мною, немов у печі. В той же час страшенно голосно бабавхає постріл, куля гарячою свічкою черкає мені скроню. Це — вистріл з мого револьвера, що його я натис, падаючи.
Ще хвилинку прислухаюсь і потроху виборсуюсь із купи суховію, вже забувши про жах. Виходжу з купи хмизу, що навалений збоку доріжки й нормальним швидким кроком наближаюсь до перелазу, — яким закінчується тут княжий (Кочубеїв) парк.
За парком, над шляхом небо вже не таке сліпе, навіть на сході вже виходять попелясті хмарки-овечки на зеленаві луки. Облапую скроню: трохи наче свербить, але рука — суха й можна догадуватись, що в кров не вмазана. Вдома ж бачу, що криси мого кашкета над правою скронею прострелено й присмалено: смерть протанцювала біля мене свій жартівливий танок на якихсь пів сантиметра.
Але — що куля! Потім я з нею здибувавсь частіше…
***
До "собачих пригод" варт іще додати таку глупу, що сталась зі мною в Харкові.
Одного вечора прибігла до мене чиясь дівчина-покоївка:
— У нас, нижче під вами, живе студент-технолог. Панич купили собаку, а він подавився кісткою. Панич просять: прийдіть подивіться; може ще щось порадите. Пожалуста!..
Я накинув на себе студентську "бонжурку", взяв у кишеню пляшечку з десинфектором і гордо подався за дівчиною "на практику".
Дійсно — "піді мною", але в більшій кімнаті, ніж була моя, біля канапи, на якій лежав добрий сетер, сидів чорний, бородатий студент дуже похмурого вигляду.
— Я — Королів. Чим послужу вам, колего? — спитав я.
— Я — Блоха, — відповів технолог і хотів устати з стільця, та й поточився, ледве я його підтримав за лікоть. Був п'яний, "як зюзя".
Мене враз розібрав сміх: сидить собі п'яний самарянин біля хворого пса. Та ж я не чмихнув, хоч може м'язи й заграли в обличчі.
— Так, в чім річ, колего?
— Да… чорт його знає — гикнув технолог.— купіл я ету сучонку, а вона — хвора: ніби має щось у роті.
— Відчиніть їй рота: я погляну.
— От тобі й на: "відчиніть рота"! Та ж не я — ветеринар, а ви, то й відчиняйте що хочете! — роздразнено відмовив мені господар.
— Своєму псові я відчиню, але ж чужому — не обов'язаний.
— Ну, то й чорт вас бери! — гукнув на мене п'яний і підвівся на ноги.
— Тю, на тебе, хаме! — гукнув і я.— Такий дурацький випадок, щоб не блоха завелась у собаки, а собака — у блохи!
Та ж мабуть мій дотеп був дотепніший, як було треба, бо в тій хвилі біля моєї голови пролетіла тяжка пляшка з шампана й розлетілась на скалки об стіну.
Я плюнув і хряпнув дверима.
***
Збіглись день при дні три свята.