Рожева айстра на чужім балконі.
Ще вулканічність жовтня на припоні,
Вже елегійність вересня гряде.
Я думаю: в яких краях і де
Життя торкне мені морозом скроні?
Ще квітне айстра на чужім балконі,
Вже снить весною дерево руде.
Тож заздрю древу, що й на схилі віку
У травні вибухає юним криком.
І чує спрагу в кожномулистку.
А чи не так діла малі й великі
Залишаться по кожнім чоловіку
І проростуть крізь смерті тінь хистку.
Як ти нас знайшла,
Де про нас почула,
Мудра, наче гуру,
Ластівко мала?
Розкажи мені,
Де ти гостювала,
Чом не прилітала
Навіть уві сні?
"Я не дрозд, не шпак.
Я —— урочий знак.
Що він розповість?
Дивну, щасну путь
Вам не обминуть.
Вірте в добру вість!"
З книги
"Гармонія", Київ, 1988
I
Вночі він з'являвся нечутно
І підлітав до троянди,
Гордої, мов іспанська грандеса.
Струнка і строга, вся в білому,
Та, не обертаючи голови,
Кожною своєю кровинкою знала,
Що він десь поряд, і завмирала в чеканні.
Метелик опускався так низько,
Що повітря починало трепетать
У неї на устах, щоках і чолі,
Лоскотало вії,
Пульсувало між пелюстками.
І тоді, долаючи відстань,
Вона рушала йому назустріч.
Стебло тужавіло і починало рости.
Ось вже майже з кущ шипшини,
Вже вище за бузок,
Здіймається над старою черешнею,
І велетенський горіх залишається
Десь на землі.
Ось і тополя, мов дитяча пірамідка,
Край дороги. А далі небо...
Від висоти у троянди паморочилась голова,
Але відстань між ними не зменшувалась.
Метелик був поряд, близький і недосяжний,
Мов зірка... "О любове!" —— зітхнете ви.
Ні, коли б це була любов,
Все виглядало б значно простіше.
Ви здивуєтесь: "В такому випадку
Що ж це?" —-
"Ще не названа таємниця",-— відповім я.
II
Ти вийшов із брами.
Я вийшла із брами.
Між нами пустеля,
Безодня між нами.
Подай мені руку,
Натомлений птаху.
Ступаю назустріч,
Неначе на плаху.
Якими вітрами
Нас вкупі прибило?
Ти вийшов із брами,
Далекий і милий.
Чия це забава,
А може, сваволя?
Я вийшла із брами,
Така моя доля.
Ми поряд, ми близько,
Ми ніжні, мов лані.
О тиха любове,
Любове остання.
Наваривши борщу,
Насмаживши котлет,
Вимивши підлогу
І вгамувавши дітей,
Жінка сіла до столу
Складати план
Культурно-масової роботи
У студентському гуртожитку.
І Все було б нічого...
Та раптом перо затремтіло,
Застрибало і зупинилось на папері.
На ручці сидів метелик
З срібними крильцями...
О нежданний гостю!
О дорогоцінне диво!
Мій метелику вночі,
Моя винагородо...
Все змінилось на землі,
І тільки казки лишились ті ж самі.
Мрії реалізовано, але ми
Не хочемо розлучатись з мріями.
Вже вкотре розповідаємо дітям
Про чарівне дзеркальце, хоч вони
Щовечора дивляться телевізор,
Про літаючий килим, хоч вони
Бачили літаки,
Про політ Мюнхгаузена на ядрі,
Хоч їм добре відомо, що на
Місяці Вже побувала людина.
Ми, пестунці парового опалення,
Ми, заряджені енергією
Холодного душу, гарячої кави
І свіжої газети,
Ми, виголені електробритвою
І зачесані електрофеном,
Ми, укомплектовані цейсівськими діоптріями,
Валідолом у кишені
І електронним годинником,
Ми, двічі на день
Пропущені стравоходом метро,
Ми, мов у реанімаційному відділенні,
Підключені десятками шлангів
До системи штучного виживання,
Ми, на яких романтика
Все ще діє, мов свіжа нарзанна ванна,
Ми не знаємо інших казок.
Погляньте,
Як два життя
Наближаються
Одне до одного.
Темні і гарячі
Ріки судин
Ще не злилися,
І м'язи не переплелись,
Мов коріння сосен.
І поцілунки кожен несе
При собі, мов кліть
З ніжними птахами.
Ще слова, ніби заблукла отара,
Шукають свого поводиря,
Ще світ прісний,
Наче контурна карта.
Погляньте,
Як ці двоє
Наближаються
Одне до одного,
Долаючи стерильні закони
Пологових залів,
Звільняючись з пергаментів
Пелюшкових згортків,
Тікаючи з-під батьківської опіки,
Мов цвіркуни з-під долоні.
Ці двоє, на яких затято
Кидались дитячі хвороби,
Які обморожували носи,
Ламали суглоби
І труїлися зеленими дичками,
Ці аборигени, прикрашені
Синцями і латками,
Не зупиняються ні на мить.
Погляньте,
Дві долі
Наближаються
Одна до одної: —-
О, які теплі у тебе коліна! —-
Яка шия у тебе, люла! —-
Як пахне картопляний цвіт! —-
Як дивно співа верболіз! —-
Ти подібний до оленя, милий! —-
Ти, мов сарна злотава, кохана!
Кожен день з'являється
Як прекрасний хаос і
Розчинитись у нім до останку —-
Ось перше моє бажання.
Та це лише мить.
І я, мов скульптор,
Починаю надавати йому
Ліній і рис,
Як живописець —-
Барв і відтінків,
Як композитор —-
Ритму і ладу,
Як поет —-
Змісту і смислу.
На вечір справу закінчено.
І я кажу:
Цей день був теплим, світлим, голубим,
Він був подібним на легку хмаринку,
Яка повільно пересувалась по небу,
Ніби несла на собі
Щось ніжне і ламке.
Це був день, подарований тобі, моя любове.
Тут, на березі ріки,
Що протіка крізь нас
Неминуче, мов доля,
І тепло, мов кров,
Тут, на березі ріки,
Ми слухаєм зелену пісню таволги
І розумієм кожне слово її повчань.
Тут, на березі ріки,
Наші серця
Торкнулись одне одного
І попливли, мов дві хмарини.
Що я робитиму з собою
У товчії міста,
Як пронесу цей вечір,
Не розхлюпавши ні краплини?
Тут, на березі ріки,
Сплять човни
І пісок хрумтить на зубах,
І ти, прекрасний, мов музика,
Поряд, поряд, поряд.
Тут, на мерезі ріки...
Ще ніхто на цій землі
Не кохав мене сильніше, ніж ти.
Тож не дивно, що ім'я твоє
Промовляю, мов заклинання.
Так було, так є і так буде:
Син, мов соняшник за сонцем,
Обертатиметься на голос коханої.
Брат, як віл поперед погонича.
Тягтиме віз родини своєї,
І мамине серце
Належатиме кожному з нас.
Тільки ти, любий, називаєш мене єдиною.
Тож не дивно, що ім'я твоє
Промовляю, мов заклинання.
Ось юний вітер надимає фіранку,
Ніби мережане вітрило.
Папір на моєму столі
Злітає у повітря.
Сонети роблять
Нечувані фу-е-те під стелею,
Сідають на плафони,
Мов голуби на ніжні дзвони півоній.
Я з порога пірнаю
У зелені хвилі весняного хлорофілу,
І ти йдеш мені назустріч
У сорочці польору безгріховного дитинства,
В білій, мов сніг, сорочці.
Ця мить така сліпуча,
Що боляче очам.
Тож не дивно, що ім'я твоє
Промовляю, мов заклинання.
Ти, мов злива, у спеку рятуєщ
Всохле древо душі.
Ти, мов бджола,
Звідусіль вертаєш до мене
І несеш золотий нектар,
Ти, мов ранок,
Даруєш снагу помислам
І бадьорість тілу.
Цей вірш для твоєї руки,
Ще не стертої байдужими рукостисканнями,
Ще не зігрітої чужим теплом,
Руки з таким на диво чітким
Рельєфом гір і рік,
Низин та озер,
Стежин і доріг.
Коли будеш плисти морем
Чи летітимеш у хмарах,
Коли ітимеш під сонцем
Чи під місяцем,
Пам'ятай, що життя
Не можна скинуть,
Мов подертий одяг.
Бо ж іншої такої руки Не існує в світі.
На вулиці з дивною назвою
Твердохлібівська,
В будинку, що по вікна
Вгруз у споришеві обійми,
У кімнаті, стеля якої, здавалось,
Тримається на ваших плечах,
Він лежав на вузькому металевому ліжку,
Дивився на стелю у жовтих патьоках
І слухав, як за стіною
Млосні зітхання злітали з чиїхось вуст.
Йому було тоді двадцять два роки
І пристрасті роздирали його
Так жадібно і безжалісно,
Як зграя голодних вовків
Роздирає раптову здобич.
Він спіймав себе на думці, що плаче,
До того ж плаче вперше в житті,
Плаче безутішно і солодко,
Ніби звільняючи душу
Від пут давніх гріхів,
Ніби хоче упитися слізьми досхочу
І не може.
Йому було шкода весь світ
І кожного зокрема.
А надто цю криву вуличку
На околиці столиці,
Ці древні хатки з голубими ставнями
І їхніх незлобивих господарів,
І цю кімнату, пропахлу міллю і нафталіном.
І себе, випадкового гостя,
Але не прекрасного, як Садко,
А худого і голодного,
Як всі студенти в той час.
Отже, він лежав на ліжку,
Прикрашеному металевими кульками,
І плакав.
За стіною включили радіолу.
Щарль Азнавур співав про Ізабель.
Було чуть, як за вікнами
Гасають діти.
З веранди потягнуло
Запахом смаженої цибулі.
Він оплакував цю хвилину
Не тому, що вона була прекрасною.
Просто серце стискала чиясь жорстока долоня
І ридання виривались з душі,
Безпомічної, мов дитина.
Завтра у нього весілля. ...
Відомий кінорежисер посміхається до нас і пояснює:
"Минуло стільки років.
Я й досі люблю свою дружину,
Але, бачить Бог, ніколи в житті моє єство не
Протестувало ні проти чого так страшно,
Як проти одруження.
Мабуть, ніщо людина не полишає
Так боляче, як свободу".
В чеканні на себе
Я досі не знаю, Який він, мін тон.
Весь час щось заважає
Почути його.
То занадто голосно
Сміються друзі,
То не поділили щось
І плачуть діти,
То шеф на роботі
Роздратовано гримне на мене.
Я не чую свій тон.
Він ніяк не проб'ється на люди.
Іноді мені здається,
Що він прочувається
У подиху осінніх вітрів
На безлюднім узбережжі,
А часом у галасливому
Натовпі на тротуарі.
Я шукаю свій тон,
Або, точніше, чекаю на нього.
Я знаю, прийде час
І зрозумію нарешті,
Що головне зроблене.
І лише потому з'явиться мелодія
І лишиться зі мною назавжди.
І прискіпливий скептик,
І підчайдушний цинік,
І сухий раціоналіст,
І самозакоханий супермен,
І черствий бюрократ,
І послідовний кар'єрист,
І холодний прагматик,
І просто щасливчик,
Той, кому все життя таланило,--
Всі вони на старості років
Сидять на міських бульварах
Стомлені і порожні,
Подібні до дітей,
Що набавились досхочу.
Всі вони з однаковою силою,
По-дитячому пристрасно
Прагнуть того,
Що самі ніколи і нікому не давали —-
Людського тепла.
Все в цій господі
Свідчить про виняткову
Охайність господині
І про її самотність.
На площі Ринку
Живе ця жінка —-
Мати шістьох дітей.
Мабуть, ніхто у Львові
Не варить смачнішої кави
І не пече маківник
Кращий, ніж вона.
"Знаєте,-— каже жінка,--
Ніщо в житті не вагувало для мене більше,
Ніж поставити дітей на ноги.
Та й дорожчого за них
У мене не було нікого.
Чому ж найбільший біль мій
Теж від них?"
Селице котилося з гори до мря біло-голубими будівлями, мов дитячі кубики з перекинутої кимось коробки.
Цей кубістський гармидер на березі перетворювався на мармуровий палац, побудований в якомусь екзотичному стилі.
Жорстка земля Криму, мов терпугом, відполірувала підошви наших сандалій, і наш спуск на берег, мабуть, нагадував скоріше гірськолижний слалом, аніж пішоходну прогулянку.
Сірі кролі перебігали вулицю і, мов ртутні кульки, тікали з-під ніг.
За невисокими парканами з черепашника варили аличове варення, сушили білизну і "крутили" Софію Ротару.