Горпина. Ой, сором!.. (Почина плакать.) Простіть мене, Олесю-голубочко!..
Олеся. Я, чим зможу, матері твоїй допоможу.
Горпина. Не треба, не треба!.. У мене є одежина: кохта на ваті, нові черевики, дві спідниці, два хвартухи, чотири разки доброго намиста — віднесу завтра у містечко, продам якому жидові... Спасибі вам, голубонько, що визволили мене від напасти!.. Оце б натворила сорому... Ой, Боженьку милосердний! Завтра візьму рощот і дня більш не зостанусь. (Хутко пішла.)
Олеся. Що ж це таке? Так тому правда, про віщо мама в серцях не раз обмовлялись? Ось через що вона мов неприкаяна" заполохана, забита!.. Ох, бідна ж, бідна моя мамочка! (Почина плакать.)
Влас (співа за лаштунками, Олеся йде до хвіртки, схиляється на пліт і так зостається до кінця дії):
Виряджала мати сина^
Та й на косовицю, ,
Розчесала чорні кудрі
Та й на потилицю.
Я ж думала, мій синочку, Що будеш косити, А ти кинув косу в росу Та й став голосити.
Ой, коли б ти, мати, знала, Яка мені вада, То ти б мене оженила, Щоб була порада...
Завіса.
ДІЯ III
Кімната з трьома дверима, вбрана, як у полупанків. На вікнах, у горшках, квітки і цибуля; на стінах промеж олеографічними малюнками є й лубочні, рядом з диваном стоїть скриня і т. д.
ЯВА 1
Лукерія Степанівна і Олеся.
Лукерія Степанівна, сидячи край столу, допиває чай, з лівих дверей виходить
Олеся.
Лукерія Степанівна. Чи приходиться ж у будень вештатись з ранку до вечора, коли не біля річки, то десь по степу або по селу?..
Олеся, Мабуть, приходиться, коли вештаюсь.
Лукерія Степанівна. Хіба ти неприкаяна яка, чи серце ще й досі не одійшло?
Олеся. Знаєте, яка я,
Лукерія Степанівна. Та знаю ж, як не знати: пришелепувата!
Олеся. Вгадали, як у око вліпили; отаке ж у мене і серце. (Хоче йти.)
Лукерія Степанівна. Таки підеш? Не можна вже біля матері й посидіти, промовити яке там словце, неначе вона тобі чужа?..
Олеся. Мамочко, голубочко! Ви у моїй розмові завжди вбачаєте якусь собі зневагу, і горенько ж моє, що не знайду я ні жодного такого слова, котре б вас не вражало, а чим би я тільки не поступилася, щоб вас заспокоїти?
Лукерія Степанівна. Знайшла б таке слово, коли б захотіла.
Олеся. І, Боже мій! Та я й не знаю, як би бажала того...
Лукерія Степанівна. Все ти казна-що варнякаєш. Ось хоч і зараз: я охоча з тобою розмовляти якнайлюбіш, а ти втікаєш з хати.
Олеся. Як же ми розмовлятимем, що мої переконання завжди ідуть впоперек з вашими? Я не можу таїти свого погляду, а виявляю його голосно і відсіля промеж нас щоразу й непорозуміння...
Олеся. Небагато ж, мабуть, і сьогодня ми набалакаємо. (Помовчала.) Весела розмова? (Ще помовчала.) І ви мовчите, і я мовчу. (Сміється.) Був собі чоловік Сашка, на ньому була синя семеряжка, на голові шапочка, на спині латочка, чи хороша моя казочка?
Лукерія Степанівна (сміється). От і розвеселилась Всі оці дні ходиш насуплена, аж жалко на тебе дивитись../ О, знов задумалася, та годі-бо тобі!.. Чаю хочеш?
Олеся. Ні, байдуже. (Сіда.)
Лукерія Степанівна. Ти чаю не любиш, а я, Господи, як цей напиток вхвалила, особливо люблю його пити в піст натщесерце, з озюмом. Здається, цілісінький би день його пила. Я чула, що є й такі, котрі п'ють з яблуком або з пал-циною... Треба буде покуштувати, може, з яблуком або з палци-ною ще смачніш?
Олеся. Покуштуйте, може, й смачніш. Налить вам, може, чаю?
Лукерія Степанівна. Налий. От розумниця! (Олеся палива чай.) Захочеш догодити матері, то й замір її вгадаєш. Я тільки що хотіла простягти руку до чайника, щоб налити, а ти й попередила мою думку! Аж серце з радощів спалахнуло. (Почина хлипать.)
Олеся. Чого ж плакать?
Лукерія Степанівна (витира очі). Так собі... Не вважай на те. Іноді щось як здавить за серце, як стисне, то я так і обіллюсь сльозами... А від чого воно, то й Бог його святий знає! От вже й полегшало.
Олеся (подає чай). Хоч би мені яке діло знайти.
Лукерія Степанівна. Та хіба ж мало у нас діла?
Олеся. Якого? Кружки змивать з капусти та з буряків, муку сіять, масло бить?.. А ваші ж наймички що робитимуть, як я їхню роботу візьму на себе? Та робота, мамо, мене не цікавить, бо я її змалку знала і, як треба буде, робитиму і її.
Лукерія Степанівна. А якої ж тобі ще роботи?
Олеся. Іншої!.. Така в мене, мамо, як бачите, натура, що про все, на віщо гляну, хотіла б дізнатись: відкіля воно взялось, задля чого і навіщо?..
Лукерія Степанівна. Колись і мене ці примхи цікавили, але за клопотами замуровалося все те в памороках і забайдужилося.
Олеся (помовчала). Коли б були не віддавали мене до школи, либонь, всім нам тоді краще б жилося. Я в піст сметану збирала б з гладущиків та крадькома ложку облизувала б, а потім одмолювала б той гріх... У неділю чи в свято сиділа б собі перед дзеркалом, гадала б на картах та виколювала б шпилькою очі червоному королеві або пекла б його у серце та все виглядала б, чи не іде?.. (Регоче.) Смаковите б було життя! Ви тішилися б покірливою дитиною, котра вам упоперек слова не промове...
Лукерія Степанівна. Це ж куди ти вже звертаєш, куди? Я вже й не збагну!..
Олеся. Батько віддали б мене заміж, за кого схотіли... А тепер хоч і небагато нас, тільки троє, але всі ми пішли нарізнь.
Лукерія Степанівна. Вже й нарізнь?
Олеся. Скажете, ні? Авжеж, що нарізнь. Адже зміркуйте. Я, ледве розвиднюється, біжу хутчій з хати і не знаю куди подітись з нудними думками... Ви гніваєтесь, чом не допомагаю вам курей щупать або гиндичок підсипати... Підіймаєте гармидер з наймичками... Батько...
Лукерія Степанівна. Що батько? Чого ж махнула рукою?
Олеся. Знаєте добре, чого.
Лукерія Степанівна. Скажи спасибі, що не вибивf Другий так би тебе вихворостив на всі боки, що й до нових віників не забула б. Як же ти посміла сказати батькові в вічі, що він нечесно поводиться з Левонідом Петровичем?
Олеся. Як у моїм розумові склалися переконання, так я їх і виявила!.. Самі батько колись повчали мене правду казать. Було, кажуть: "Хліб-сіль їж, а правду ріж"!
Лукерія Степанівна. Мало які іноді думки не морочать памороків; попробуй тільки потуряти їм, то зостанешся і гола, і боса... Ти думаєш, що й у мене серце не щемить, як іноді гляну на людину, котра і гола, і голодна?.. Щемить, оіда як щемить! Іноді скортить і допомогти їй; я раптом і кинуся допомогти, а потім як подумаю: а може, то так Богові завгодно, щоб та людина злидні годувала?.. Ніхто, як Бог! Розумієш?
Олеся. Найкращий спосіб від усього затулятись Богом. Попрохав старець шматок хліба: "Бог дасть!" Примусили чоловіка злидні до наглої смерті: "Так Богу завгодно!"
Лукерія Степанівна. А то ж як?
Олеся. Не так, зовсім не так.
Лукерія Степанівна. А як же, по-твоєму?
Олеся. Та що розпитувать? Не зробиться по-моєму, то нічого й язиком молоть... (Помовчала.) Перш було, як тільки де промеж людьми скоїться яка суперечка, зараз батько й питають: "А як ти думаєш, донечко, про се діло?" Я, було, скажу їм свою думку, а вони й додадуть: "Отак же точнісінько і я міркував!" І раз у раз згоджувались з моїм переконанням. А тепер, як довелось те переконання прирівнять до власної кишені, до власної шкури, то вже я й сяка і така, і скажена,, і дурна?.. "Геть,— кажуть,— з хати! Наплювать мені на твоє переконання!.." От тобі і "хліб-сіль їж"!
Лукерія Степанівна. Та годі вже про це! Батько, мабуть, вже й забув.
Олеся. Та я не забула.
Лукерія Степанівна (помовчала). Чула, який знов гармидер був уночі в кімнаті Левоніда? Олеся. Байдуже, я спала.
Лукерія Степанівна. Добре спала, що цілісіньку ніч все охала та щось шепотіла. Олеся. То у сні.
Лукерія Степанівна. Еге, якраз у сні. Знаю я добре, що не у сні... І який чоловік достойний, і гості наїздять все достойні люде; а як понапиваються, то ще гірш скаженіють, ніж мужики! Цілісіньку ніч пили, лаялись, за шаблі хапались!..
Олеся. А, нехай собі!..
Лукерія Степанівна. Може, то у Левоніда серце так бунтує? Слухай, доню, може, він і справді тебе любе? Олеся. А я його не люблю!
Лукерія Степанівна. А батько як хотів, щоб ти вийшла заміж за Левоніда!.. На ньому і чин немалий, мабуть?..
Олеся. І, Господи! Чоловік сказав сп'яну, а може, з глуму, а ви з батьком і раді мене віддати? Йому гроші потрібні, а не я! Навіщо я йому?
Лукерія Степанівна. І чим він тобі не до мислі? А мені до мислі. Батько каже: "Я його скоро присмирив би, ще й хазяїна з нього зробив би, навдивовижу всім! Він,— каже,— трохи розгнуздався, а ще з нього можна зробити людину"!..
Олеся (встає). Піду вже я.
Лукерія Степанівна. Була б дворянкою, охвицер-шою!.. Ось послухай, Олесю, що мені приверзлося у сні!.. Олеся. Що таке?
Лукерія Степанівна. Ось змізкуй, проти чого воно. Вже саме перед світом прокинулась я, аж дивлюсь, ще темно, а за стіною галас, ґвалт... Сюди-туди вертілася, ніяк не можу заснути. Далі й не стямилася, як задрімала. І ось що приверзлося мені. Ніби Левонід оженився ;на тобі і живете ви промеж себе так любо та хороше; живете у Петербурзі, і я у вас гостюю. ї вже синок у вас є, я його годую, держучи на колінах, а він все засовує мені свої кулачки в рот..і
ЯВА 2
Ті ж і Кіндрат Антонович.
Кіндрат А н т о НОЙИЧ (подає папір Олесі). На, прочитай.
Олеся. Що це таке?
Кіндрат А н т о и о в и ч. А те, що я з тобою не заговорю, ти вже почала забивать мені баки; так оце я списав усе і про все, як умів... Прочитай, то, може, хоч тоді втямиш, яку гірку випив твій батько на своїм віку та тоді вже й докорятимеш його мошенника, падлеця!..
Олеся (передивляє папір). Я вас не докоряла.
Кіндрат Антонович. Не докоряла?.. Прочитай, кажу, та тоді вже й винузать батька... Стара, налий мені чаю.
Лукерія Степанівна. Ви з озюмою питимете?
Кіндрат Антонович. А, убивайся ти з своїми химерами. Хтось там бовкнув, що гріх у піст пити чай з сахарем, а ти вже й рада витребенькувати.
Лукерія Степанівна. Кажуть, що сахар з кісток, а кістки ж скоромні.
Кіндрат Антонович.