Треба зразу показати себе сміливою, бо потім не легко буде виправити помилку. А в класі вже через секунду могла розгорнутись батальна сцена. Окремі вигуки злилися в суцільний крик, і серед цього крику несподівано, як вибух, вдарив об стіл класний журнал. Валентина Сидорівна крикнула:
— Сядьте на місця! Припиніть комедію!
Такий рішучий тон охолодив запал сварки. Засоромлені школярі розбіглись по місцях. Залишився стояти тільки Сашко, презирливо озираючись навколо.
— Тобі спеціальне запрошення треба? Я для всіх сказала,— з удаваним спокоєм промовила Валентина Сидорівна, перегортаючи сторінку класного журналу, щоб не показати учням, як у неї тремтять руки.
Сашко випростався і не ворухнувсь. Раптом скривився від напливу хвилинного роздратування і закричав :
— Не піду! Не хочу! Що значить "комедія"?
"Нервовий, збуджений, упертий, але цікавий хлопець",— подумала Валентина Сидорівна. Сашко рвучко посунув руку вбік, і чорнильниця впала на підлогу. Чорнильниця покотилася до класної дошки. Валентина Сидорівна спокійно взяла чорнильницю, уважно обдивилася, побовтала в руці — чи багато вилилося чорнила — пішла, поставила на Сашкову парту і сказала:
— Бачиш, підлогу залив, міг би чорнильницю розбити.
Підійшла до Сашка. Він закам'янів — знищений, переможений. Нехай на нього кричать, нехай карають... Спокій вчительки обеззброїв Сашка.
— Сядь, заспокойся. Ми з тобою потім поговоримо. Як твоє прізвище? — цілком спокійно спитала Валентина Сидорівна.
— Олександр Мостовий,— відповів Сашко і покірно сів. Хотілося рвонутися з місця і вилетіти з класу, але замість того він підпер голову руками і не підводив очей, доки не подзвонив дзвоник.
9
Дзвоник забринів вчасно, але ніхто на цей раз ним не цікавився. Чомусь Мартин Іванович дзвонив біля самих дверей сьомого "А" класу. Дзвонив так, що оглухнути можна. Але школярі сиділи і не рухались з місця. Переляканими очима стежили за Валентиною Сидорівною.
— Продовжувати нашу роботу будемо на наступному уроці. Хто сьогодні чергує? — спитала Валентина Сидорівна.
Тамара мовчки встала.
Валентина Сидорівна попрохала віднести в учительську журнал і повільно пішла з класу.
Учителька вийшла з класу, але учні сиділи непорушно, хоча всім відомо, що після дзвоника сьомий "А" клас вилітає з дверей, як північний ураган, і в залі стає приблизно вдвоє більше галасу, ніж було досі. І ось сталося диво!.. Давно замовк дзвоник, вже в коридорах гримів стоголосий гул перерви, а школярі сьомого "А" не поспішали. Тоді Тамара заявила:
— Ідіть з класу, я провітрю кімнату. Всі з класу, негайно!
— Пішли, Руфо! — підвелася Кіра.— Ходім, знайдемо Ольгу Карлівну і Зяму Марголіна. Що, Марко, здорово вийшло?.. Поставимо на учкомі, побачиш!
Стурбовано підбіг Сашко і майже наказав:
— Я не скидав чорнильниці, чуєте? І ніхто не бачив, звідки вона взялась. Сама... Випадково впала з парти. Правда, Марко?..
— Звичайно, випадково впала,— впевнено проказав Марко. Частина школярів підтримала Сашка. Тільки Аркадій нахмурив брови і заявив:
— Я брехати не вмію і не буду.
— Справжні більшовики повинні говорити правду. Коли мене спитають, я скажу,— промовила Кіра, звертаючись до Сашка.
— Що? — відповіло з десяток голосів.
— Те, що чули! Я говорю тільки правду і не стану приховувати хуліганів. Я брехати не вмію,— повторила Кіра.— Пішли, Руфо! Аркадію, правильно я сказала?
— Цілком правильно, я зроблю те саме...— відповів Аркадій і хотів вийти з класу разом з дівчатами. Але їм перегородив дорогу Сашко, ззаду кричали інші школярі. Сашко засунув руки в кишені, розставив ноги, закривши спиною двері, виставив груди і погрозливо сказав Аркадієві:
— Гляди!..
— Гляджу і ніскільки тебе не боюся!
Аркадій відштовхнув плечем Сашка і пішов з класу. Тоді всі учні поспішили в залу, але спокійно, без метушні. Зіткнувшись з Вовою в дверях, Марко показав кулака:
— Дивись!
Щоб одв'язатись, Вова відповів:
— Не в'язни, бо дам так, що...
Біля самих дверей стояв сторож Мартин Іванович і розмовляв з Кірою та Руфою. Повз них пролетіла, як метеор, Бася-зоолог. Мартин Іванович уже все знав. Бачив, як з класу вийшла Валентина Сидорівна і пішла не в учительську, а нагору, в біологічний кабінет.
— Ех ви, таку вчительку образили, комсомолку. Людина вперше в клас зайшла, так вони...— дорікав учням Мартин Іванович.
— То не ми, то...— обізвався Марко.
— Чорнильниця ж не з неба прилетіла,— сумно похитав головою сторож і розповів: — У 1912 році перевели мене в другу гімназію. Був у нас теж учитель природи і класний наставник Болеслав Адамович Тринський. От такого вам не бажаю... Не так дихнеш — одиницю ставив! Доводив гімназистів до судорог своїм знущанням. Як не злюбив кого — амінь! Зомлівали... Страшний чоловік... Такого вам не бажаю, хоч природа і дуже приятна наука. Понаставляє було одиниць, а потім глузує... Так то ж собака, а не чоловік, а ви... і не соромно?
Школярам і без цього вже ніяково дивитись в очі товаришам, і вчительці, і Мартину Івановичу, що розгнівано затиснув ганчірку в кулак і, припадаючи на хвору ногу, пішов по східцях нагору.
10
Бася відразу помітила, що двері в біологічний кабінет не щільно причинені. Навшпиньках, тихесенько підійшла і зазирнула в щілинку. Тільки зиркнула — зразу одхилилася, сховалася за двері. Проти самих дверей стояла Валентина Сидорівна.
Почекавши хвилину, Бася знову одним оком обережно зазирнула в щілинку. Те, що вона побачила, приголомшило завзятого зоолога.
Бася побачила, що Валентина Сидорівна прикладав до очей хустку. Бася, забувши про все на світі, прикипіла до щілини непричинених дверей. їй здалося, що вчителька плаче, Валентина Сидорівна стоїть біля вікна і задумливо дивиться на дах сусіднього будинку, на голі дерева в садку, на похмуру осінню картину. Низько над дахами, мов сизі холодні хвилі, пливуть важкі хмари.
В руках у Валентини Сидорівни хустка, яку вона, замислившись, розтягує в руках. Тому й здалося Басі, що вчителька плаче... Тому Бася й не витримала. Не помітила, що в неї самої полилися по щоках сльози.
Що ж тепер робити? Зайти в кімнату і втішати Валентину Сидорівну? А коли вона образиться? Це ж нечемно — підглядати. Нечемно. Як вона раніш про це не подумала! А коли б сама Бася захотіла поплакати, а хтось підглядав?..
Злякано дівчина відступила від дверей і хотіла бігти по коридору. Та ледве вона зробила кілька кроків, її спинила Ольга Карлівна.
— Райцина Бася, ти що тут робиш? Постривай...
Ольга Карлівна ніколи не звертається до учнів інакше. Завжди спочатку скаже прізвище, потім ім'я. Просто на ім'я майже ніколи не називає. Причому говорить строго, на жарти усміхається рідко.
Бася розгублено спинилась. Зразу не хотіла нічого говорити, але потім не витримала. З'явилась непереможна потреба комусь негайно розповісти, звільнитись від болю, що роздирає груди.
— Там наша вчителька... Її образили в нас у класі...
Заплакала Бася. Ольга Карлівна поклала їй на голову руку. Строго сказала:
— То чому ж сльози проливати? Май на увазі, дуже нечемно підглядати в щілинку. Іди.
Присоромлена Бася пішла, похиливши голову. Потім повернулась і знову зазирнула обережно в щілинку. Біля нової вчительки стояла Ольга Карлівна і щось говорила.
Басі здалося, що Ольга Карлівна каже:
— Крайчик Валентино, сумувати не слід. Треба вміти стримувати себе...
Але ось Ольга Карлівна посміхається приязно. Щось ніжно, як мати, говорить... Молода вчителька теж посміхається, 1 ця посмішка освітлює раптом її обличчя.
Бася зривається з місця і летить по коридору з хуткістю спортсмена-рекордиста, стрибає через троє східців. В залі вона майже налетіла на Кіру й Руфу. Дівчата стояли і про щось шепотіли.
Бася підбігла до них захекана:
— А вона така сумна.
— Хто?
— Нова вчителька. Стоїть в біоложці біля вікна і мало не плаче.
— Невже?
— Чесне піонерське... До неї пішла Ольга Карлівна і наказала мені нікому про це не говорити. Вам по секрету кажу. Нікому не розказуйте...
Побачивши, що через зал швидко, заклопотано йдуть Аркадій з Вовою, Бася кинулася до них. Наздогнала біля дверей в коридор:
— Ви тут ходите, а вона така сумна! — з докором звернулася до хлопців.
— А коли ми будемо стояти, то вона не сумуватиме? Хто сумує?
— Нова вчителька...
— От біда! — стурбовано крикнули хлопці. Вони думали, що мова йде про Марусю чи якусь іншу з дівчат.
— Тільки нікому не кажіть, це секрет, і Ольга Карлівна прохала, щоб учні не знали...
Закінчивши останнє речення, Бася побігла далі і розповіла про подію цілій компанії учнів свого класу. А закінчила так:
— Ви ж мовчіть, нікому не кажіть, Ольга Карлівна попередила мене, щоб ніхто не знав...
Бася знов побігла шукати, кому ще по секрету розповісти і поспівчувати Валентині Сидорівні.
Учні почали розбігатися по класах.
Аркадій з Вовою перестріли Сашка в залі:
— Ну, що, подобається тобі?
— А ваше яке діло? Подумаєш, сумує, страх який! — зачіпливо підняв Сашко білу кудлату голову.
— Виженуть з школи, побачиш. Тепер, брат, строго. Не те, що раніш було. В новій постанові про школу все ясно сказано... Ніхто не заступиться.
— Знайдуться заступники! — зневажливо відповів Сашко.
— Нехай тільки візьметься за тебе Ольга Карлівна. Ракетою вилетиш із школи,— засміявся Вова, показуючи рукою, як полетить Сашко.
А Ольга Карлівна ще розмовляла з молодою вчителькою в біологічному кабінеті. Вона походжала по кабінету, ніби проводила черговий урок, і, чітко вимовляючи кожне слово, говорила:
— Для вас, та й для мене, це буде наука... Мені треба було грунтовніше поговорити перед уроком. Бачите, Валентино Сидорівно, ви прийшли в школу в дуже цікавий момент. Ви знаєте нові ухвали про школу... Зараз відбувається оцей злам, так би мовити, школа переживає переходовий період. Дуже визначний... Як би вам сказати... В школі зараз працювати важкувато, доки ми її перебудуємо. Це триватиме недовго... Але на який високий щабель підноситься наша радянська школа! Мушу вам сказати, що я давно стояла за це, а мене лаяли. І Кужеля теж. Ми й у Москву писали про те спотворене поняття колективної праці школярів. Писали, що далі не можна навчати за безглуздим бригадним методом, за штучно вигаданим дальтонпланом, без найсуворішої дисципліни в класі, без індивідуального опитування кожного школяра...