Я, — каже він, — у відрядження приїхав службове і справами службовими займався, а ви — гостей моїх реєструєте. Бо робити вам більше нічого.
Готель, звісно, відмовився компенсувати моєму приятелю тимчасову непрацездатність, ще й по місцю його роботи в управління повідомив... То приятель мій і схопив догану за аморальну поведінку в готелі міста Н. Ще й заборонили йому у відрядження надалі їздити. Як морально нестійкому.
От до чого може довести людину дріб'язкова опіка готельних працівників над своїми постояльцями, оті усякі там записи на кшталт: "Гість, у кількості 1 (один), стать жін."
ВТЕЧА ДО СЕБЕ
Ну ось... дожилися, можна сказати, по саме далі нікуди. Вже навіть тікати доводиться. І до кого б, ви думали? Та до... самого себе. Від стресів. Щоб хоч на мить зосередитись, значить, нерви свої затуркані вгамувати, у себе, простіше кажучи, прийти.
І є від чого. На роботі — літучки, плани, розноси у шефа, штурмівщина: давай, давай, дава-ай!..
В автобусі тебе штурхають у плечі і в боки: давай, давай пробирайся вперед, чого на проході стовбичиш?..
Дома жінка: давай, давай!.. То в магазин збігай, то посуд поздавай, то килим повитрушуй, то підлогу помий, то...
То доміно в дворі (хіба ж так психуєш, як "козлом" станеш!), то телевізор (як твоя улюблена команда програє, то ладен і на стінку подертися), то в сина двійка з поведінки і треба брати пасок і моральну бесіду з ним проводити, то...
А-а, вгору глянути ніколи!
І от в газеті читаю: хоч на кілька хвилин на добу, а треба, значить, тікати до себе. Газета — спасибі їй! — і місце для втечі вибрала. Кухню. Зовсім близько. Як кажуть: і дома, і замужем. І ось як треба втікати. Тільки-но двадцятий вік зі своїми стресами на ніч вгамується, як телевізор напрацюється, як сімейство ваше — нарешті!!! — вляжеться, ось тоді ви на кухню. Треба там, значить, сісти, денні турботи викинути з голови, зітхнути: ху-у-ух!!! — і до тями приходити. Різні там стреси з вас оте сидіння в кухні так і знімає.
От я і спробував. У перший же вечір, як сімейство моє захропіло, кидаюсь на кухню. Сідаю, глибоко зітхаю — ху-ух!!! Вилітайте з мене, усі стреси!.. Блаженствую. Аж не віриться, що я можу сам із собою побути і ніхто при цьому тебе в плечі не штурхає і не кричить: давай, давай, дава-ай!..
Тільки я почав у себе приходити, як тут дружина із спальні:
— Та чи я тебе довго виглядатиму?.. Лежу, чекаю, а він... на. кухні зітхає!.. Та ти що?.. Од мене вже тікаєш? Я тобі вже набридла, так?.. Чи кого вже назнав, так? Молодшу?.. Ось я і-тебе позітхаю!..
Але я духом не падаю. Тому, думаю, невдача, що кухня надто близько. Од жінки. Тут газета, коли кухню для втечі рекомендувала, щось, мабуть, недокумекала. Тікати, виходить, треба подалі.
Тож у суботу втік я аж за місто.
На так зване лоно природи.
Зайшов у ліс подалі, симпатичну галявину вибрав, сів... Ху-ух! Ну, думаю, аж оце я прийду в себе, аж оце стресів позбавлюся.
Коли це раптом вилазить один із кущів. На мене так радо витріщився, наче рідного брата здибав.
— О, — кричить, — третій!..
— А ти хто? — питаю.
— А я, — одказує, — другий. А перший он там лежить. А село за лісом. А в селі... хи-хи... сільмаг є. То як? Гайда?
Ну гайнули в село, потім на лоні природи сіли.
Да-а, скажу вам, посиділи добряче. Я так аж уранці в себе прийшов. І вчасно, бо комарі ледь не загризли.
Ет, думаю, на дідька мені здалася така втеча до себе. І далеко тікати доводиться, і комарі. Буду краще по-старому, в кафе тікати. Близько ж. Сервіс там, правда, не той, але ж — спасибі їм, хоч комарів ще не розвели!..
ДОМЕСТИКАЦІЯ
... От ви мені говорите, що добре, мовляв, коли дружина крім кухні та ще чимось цікавиться. Літературою там, мистецтвом тощо. Добре, я вам скажу, та не дуже.
От взяти мою. Науками цікавиться. І не просто цікавиться, а намагається, в життя досягнення учених запровадити. А науки, щоб ви знали, різні бувають.
От нещодавно питає мене ненаглядна моя:
— Ти знаєш, що таке доместикація?
"Чорт його розбере, що воно таке, — думаю. — Тепер понавигадували тих наук, що й назви не вимовиш!.."
А вголос кажу:
— Ну-у... — кажу, — в загальних рисах. А що?
— Не знаєш ти, любий, і в загальних рисах, — одказує моя половина. — Доместикація — це наука про одомашнення тварин. Першим, як відомо, було одомашнено собаку і звідтоді впродовж тисячоліть доместикація досягла великих успіхів в одомашненні диких тварин.
— А в дикого звіра та наука питала, чи він хоче одомашнюватись, чи ні? Може, він волею дорожить. Може, він чхати хотів на цю як її... доместикацію?
Але дружина мовби і не слухає мене.
— Зараз, щоб ти знав, любий, ведеться успішне одомашнення диких яків у Якутії.
— До чого це ти, — питаю насторожено, — диких яків згадуєш?
— А до того, — вона єхидно, — що яків... диких яків, виходить, можна одомашнити, а ти, наприклад, не піддаєшся доместикації!
— Я-а??
— Ти, ти, голубчик!
— А чого це мене одомашнювати? Хіба я дикий? Зрештою ж, не в лісі я живу.
— Тільки й того. Здається, що ні сім'ї в тебе, ні обов'язків. Додому йдеш лише переночувати. А буває, що й до ранку в преферанс граєш. І — ніякої від тебе помочі. Постоялець тут якийсь і все. Квартирант. Як у готель, на все готове приходиш переночувати. Так далі тривати не може! Он як...
— Та при чім тут, — кричу, — яки?.. Найшла з ким мене порівнювати!.. Та, може, як дикий, а я...
— От іменно, — перебиває мене дружина. — Якщо вже вчені яків приручили, то тебе, думаю, теж вдасться приручити.
От вам які результати широкого кругозору жінки!
Чули, куди загнула? Мене збирається одомашнювати, наче якусь дику тварину. Це вам не якась там дореволюційна Хівря чи Параска, що без усякої там науки пиляли свого Панька чи Солопія. Сучасна жінка, брат, за всіма правилами НОП діє. Себто пиляє свого ненаглядного чоловіченька.
Більше того, моя в самий інститут написала.
Ага, в отой самий, що в Якутії яків одомашнює. Написала, поділіться, мовляв, досвідом. Яків одомашнюєте, то, може, підкажете, як і чоловіка той...
Тижнів через два приходить лист із того інститута. Професорша якась написала... "Яків, — пише вона, — приручаємо успішно, піддаються вони доместикації. А щодо наших чоловіків — то не знаю, що вам і порадити. У самої відбився від дому. Доведеться, мабуть, розлучатися..."
Я аж духом ожив. А що, думаю, моя дорога, схопила облизня?.. Добре, думаю, що й науці ще не все під силу. Тож бо!.. А то бач розігналася: доместикація, одомашнення, приручення!.. Багато ти захотіла!..
Щоправда, мені звідтоді як чомусь почав снитися. Якийсь дивний як. Все біля своєї ячихи вертиться: сам пере, килими витрушує, ще й додому рано приходить. І — що дивно! — пивбар обминає. І навіть усю зарплату додому приносить. Одомашнили таки, виходить, бідолаху в тій Якутії!..
"Ладно, — думаю, — може, як і піддався одомашнюванню, бо ж несвідома тварина. Дикун! Що з нього візьмеш? А я все ж таки мужчина!
[1] Автор з деяких міркувань поки що утримується називати тут фабрику, гадаючи, що цей випадок — просто поодиноке явище, що брак взагалі не типовий для наших... гм-гм... взуттєвиків.