Залізне ліжко. Столик, накритий в'язаною серветкою. На ньому гасова лямпочка з бляшаним рефлектором, шпильки й підв'язки дівиці. Решта одягу валяється на розхитаному стільці осторонь. На брудних стінах листівки з картинками, найрізноріднішого змісту, мішма з фотографіями кавалерів. Кавалери, навпаки, дуже одноманітні. В кутку за ліжком – стілець з мискою, залізний кухоль і відро, що їх очевидне призначення – це обслуговування гігієнічних вимог самої дівиці та її культурних гостей…
Інтеліґент сидить на краю ліжка й одягається. Дівиця лежить під ковдрою, палить.
Ви бачите по його обличчю, що йому млосно – і з похмілля, і, може бути, ще від чогось…
Інтеліґент хапається й метушиться. Старанно не дивиться на партнерку. Дівиця вважає за свій обов'язок бути ніжною… Інтеліґент із делікатности пробує відповісти тим самим. Героїчно повертається до неї – нахилився…
Знову – на ввесь екран – фізіономія…
Женщина – Перша женщина!!! Одутле обличчя ще більш одутло – від горілки, сну й кохання… Пудру, фарбу, помаду – стерто неправильними плямами жагучими поцілунками мого героя… В'ялі, мляво-м'які й вогкі, як у трупа, що вже розкладається, – її вуста, що він їх ще сьогодні так гаряче цілував, – ці вуста – усміхаються… Ця посмішка… ароматна…
Інтеліґент відхитнувся і заховав обличчя в долоні…
Режисер – явно дуже делікатна людина. Він не показує нам того, що мусів був побачити мій герой зараз. Зараз він не знаходиться під синтетичним впливом божественного алькоголю…
Вона!.. Кохана!.. Єдина в світі!..
Дівиця образилася…
Бо й дівиця – женщина. До того ж вона не настільки була п'яна напередодні, щоб не пам'ятати душевних виявів мого героя…
Дівиця говорить Інтеліґенту щось дуже вразливе. Інтеліґент скочив з таким виглядом, ніби ось зараз кинеться на неї. Підняв кулаки… і зараз же примушений поспішно опустити руки, бо незастебнуті штани посунули донизу. Інтеліґент одразу видихся. Стурбований, слабкий. Заметушився розпачливо, одягся абияк і втік…
Дівиця лежить і палить. На обличчі – байдуже презирство…
Інтеліґент потайки, оглядаючися, виходить на вулицю з брами поганенького дерев'яного будинку. На обличчі страждання. Вийшов на тротуар, зупинився, думає. Випрямлює похилену спину. Рішуче жестикулює правою рукою, наче диктує сам собі:
А все ж таки важно, що я врешті став мужчиною!
Із робленою бадьорістю Інтеліґент пішов вулицею…
Створилося! – Ви пам'ятаєте той момент, коли мій герой, скінчивши гімназію, відчував у своїй душі якийсь чарівний букет з усіх радощів та надій життя?.. Ви бачили, як він вірив у життя? Ви пам'ятаєте "блимливу таємницю жіночих очей"?.. Ви можете зараз пересвідчитися, що життя чесне, що життя завжди виправдує віру в нього… Блимлива таємниця жіночих очей – відкрилася моєму герою… Таємниць більше нема!..
Як ви думаєте, мій дорогий читачу, що треба вважати за "моральне": чи те, що трапляється в сімдесяти й більше випадках із сотні, чи те, що трапляється разів із п'ять?.. Здоровий сенс стверджує протиприродність другого випадку. Ці цифри взято із статистичних даних. В число перших випадків – ввійшов цієї ночі і мій герой. А в інших випадках "блимливу таємницю" відкриває та сама, що в її очах ця таємниця блимає… Себто випадок з моїм героєм – нормальний. А все нормальне – прекрасне… Хай живе!.. Одверто кажучи, я дуже боюся цензури, що безперечно зможе мене запідозріти в протиприродних ухилах з усіма наслідками, що з цього випливають. Аби не цей спасенний страх, я б ризикнув порушити остільки властивий мені логічний хід мислення і замість "хай живе", крикнув би: "долой!" Нікому не кажіть тільки про це признання, боронь Боже! – Більшість – нормальна. Все нормальне – прекрасне. Я – абсолютно нормальний. Ви – теж… Не видавайте мене, і я не скажу вашим дружинам, нареченим, коханкам, вашим коханим женщинам і дівчатам, нічого не скажу про статистику… Аджеж, коли вас питають ваші кохані, чи траплялося вам бувати у повій, – ви, звичайно, говорите гордовите "ні"… так, звичайно, бувають власне всі, всі ваші приятелі й товариші, але, річ ясна – не ви. Так само й щодо наслідків таких відвідувань: – так, звичайно, майже всі з цими наслідками знайомі. Але, річ ясна – не ви. Бо ви, мій читачу, ви – завжди виняток… Будьте ним. Я нічого не скажу вашим коханим… Я не люблю, коли мені не вірять…
І ще раз плоди освіти
Інтеліґент тихо виходить з дверей великого будинку. Вигляд цілком розчавленої людини…
З боку дверей емалева, біла з чорним, з чіткими літерами таблиця: "Венерологічний кабінет д-ра І. Каца"… Інтеліґент стоїть біля таблички й тупо дивиться вперед…
Та сама статистика стверджує безперечно, що серед вас, мужчини-читачі, коли ви мешканці міста, більша половина знайома з особистого досвіду з переживаннями мого героя… Ви – нормальні…
Думки, що ледве ворушаться і вихорем мчать в мозкові мого героя, також природні й зрозумілі: він стріляється, потім лежить у труні, дуже красивій – сам теж дуже красивий… старенький попик розчуленого вигляду, розчулено править панахиду. Зворушливо пахтить ладан, що легкими, блакитними хмарками піднімається з кадила, яке так стримано й знаменно побрязкує при кожнім змахові. Заплакані старі – папа й мама, заплакане обличчя її… Раптом, як голова, відрубана сокирою, думка вмирає в корчах страждання…
Інтеліґент із відчаєм хитнув головою і швидко, похилившися, пішов вулицею…
У своїй кімнаті Інтеліґент, лежачи на ліжку, заховавши обличчя в подушку, плаче… Екран темнішає…
Проходять дні, тижні, місяці… "Час – найкращий лікар". Доктор Кац – теж не поганий доктор…
"На помилках ми вчимося". Мій герой, від природи мавши ухил до обережности, також навчився простої мудрости: попереджувати легше, ніж лікувати… Дні, тижні й місяці пройшли одноманітно. Вдень – сон на лекціях, вночі, коли є гроші, – безсоння в якійсь Петровській чайній. Перед іспитами – зубрячка, – це ви ще побачите… А дівчина?.. Аджеж вона була коханою на все життя!
Були чутки, що красивий студент виявив себе менш делікатним, ніж мій герой (не таким йолопом, як казав сам красивий), і тому не стидався зустрічатися з нею безпосередньо після тої ночі, що ви її спостерігали. Правда, він теж не був у належній мірі обережний, і йому теж довелося побувати не раз у дверях з емалевою таблицею, але він був розумний і, як тонкий стратег, з'ясував дівчині, чому саме мій герой так раптом зник… Він не брехав. Він тільки не сказав їй, чого він сам заходив у ці двері… Тому швидко йому вдалося заняти в її ображеному серці те місце, що було приготоване там для мого героя. Красивий студент не був йолопом… Далі мені не хочеться розказувати. Все це, врешті, не має прямого відношення до картини. Та й дівчини вже, здається, немає…
Зараз режисер покаже вам мого героя в той момент, коли він – напередодні закінчення років навчання.
Інтеліґент гризе граніт науки
Інтеліґенту років 23. Вусики. Інтеліґент сидить біля столу в своїй кімнаті й скажено зубрить. На столі лямпа й самовар…
Інтеліґент потягнувся, потер сонні очі, що злипаються мимохіть, глянув на годинника й похитав головою. Помацав самовар – цілком холодний. Наливає собі чаю з одного чайника, – чай міцний, чорний, як кава… П'є. Знову зубрить.
Ви пробували коли небудь жувати вату? – Спробуйте… Ґраніт іноді буває подібний до вати…
Інтеліґент чесно бореться із сном… Біжать години… Сон перемагає. Голова клониться, перелякано скидується і зараз же знову клониться долу…
Інтеліґент підставляє собі під підборіддя загостреного олівця вістрям догори. Зубрить… Сон перемагає конче. Голова хилиться, підборіддя наколюється на олівець. Інтеліґент підскакує, знов сідає, розгублено потирає підборіддя. Подумав, догадався. Повертає олівця вістрям донизу і опирається підборіддям на незагострений кінець. Зубрить…
Стрілки йдуть по цифербляту годинника. Секундна стрілка, охоплена меланхолійними довічними корчами, маленькими ско ками плигає в одному напрямкові від риски до риски…
На розгорнутій книзі спокійно лежить голова Інтеліґента. Він спить. Поруч – олівець з відламаним кінчиком… Екран темнішає.
На цей раз – не надовго. Останні іспити мого героя пройшли гаразд. В наступній сцені – він юрист, людина з вищою освітою.
Товариська вечеря студентів, що закінчили. Весело й бадьоро. На всьому явний відбиток урочистости. Всі трошки випивши.
Інтеліґент встає і проголошує:
Друзі! Товариші!
Обличчя всіх повертаються до нього. Обличчя веселі, заздалегідь до всього співчутливі. Інтеліґент стоїть, урочисто тримаючи повного келеха. Він продовжує:
Я проголошую тост за наш великий народ!
Жваві оплески, крики…
Інтеліґент високо підіймає келеха й ще урочистіше проголошує:
Товариші! Народ чекає на нас!
Ви, кого я наділив здібністю бачити всі думки й почуття мого героя, можете й зараз подивитися на те, що знаходиться перед мисленими очима мого героя… Міцною стіною стоїть народ і жадібно дивиться прямо в вічі. Народ – з опери (з "Жизни за царя")…
Веселий, урочистий, жвавий стіл. Всі встали, п'ють, кричать "ура"… Екран темнішає.
Дорогоцінні роки юности скінчилися. Дорогоцінні роки ці були, як ви бачили, присвячені надбанню знань, потрібних для дальшої пподотворчої роботи, для служіння рідному народові й вітчизні. Мій герой став достойною квіткою "квіту нації" – її інтеліґенції. Він заслужив це право. Ви – свідки всього його життя – мусите ствердити це. – Не будете ж ви заперечувати те, що я був, давши героєві моєму ім'я "Інтеліґент" – правий абсолютно?!.
А проте – заперечуйте, коли завгодно. Справа від цього не поліпшає… Надія, що її квітом є мій герой, чекає на нього. Починаючи з наступної частини, він буде служити їй…
Кінець другої частини.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Дозрілість інтеліґента
Невелика приватна контора. З сусідньої кімнати входить Інтеліґент. Поруч із ним, тримаючи його за талію й добродушно усміхаючися, іде пузатий, лисий чоловік, що скидається трошки на старообрядця і має вигляд хазяйський.
Чоловік підводить Інтеліґента до великого столу, де працює зовсім висохлий, але дуже бадьорий і жвавий дідок у великих залізних окулярах на кінчику гостренького носика. Пузатий чоловік знайомить Інтеліґента з висохлим дідком:
Власний адвокат торгового дому "Сава Єремієвич Столєтов".
Дідок люб'язно посміхається, садовить Інтеліґента біля столу.