Але ми зупинилися. Інга підбігла, проте, глянувши на батька, чомусь знітилася і, тяжко відсапуючись, мовчала.
— Щось сталося? — стривожено запитав батько, бачачи, як задихалася дівчина.
— Ні, все гаразд.
— Зрозуміло, — кивнув батько. — Це не для моїх вух. Залишаю вас удвох. Тільки ти довго не затримуйся.
Він пішов, а дівчина роззирнулася і майже прошепотіла:
— Побігли до річки.
— Чого?
— Побігли. На дві скелі обабіч водоспаду хлопці поклали стовбур модрини. Роман Чорногора хоче перейти по ньому через водоспад. Ти уявляєш? Це жах! Біжімо пошвидше. Може, він передумає, га?
— А ти хотіла б, щоб передумав? — запитав я на ходу.
— Звичайно. Ти не уявляєш, як я хвилююся за нього.
— З якого це дива? Він же каскадер.
— Як ти можеш так? — зупинилася на мить Інга. — Каскадер! Каскадер хіба не людина? Її не жаль?
— Та не про це я. Просто, він звик ризикувати. Це буде його професією. Він сам казав: "Ризик — наша професія".
— Хіба цим варто пишатися? Та й сказав він це, мабуть, просто так, для переконливості.
Коли ми вибігли на прибережний пагорб, Роман Чорногора уже був над водоспадом. Двоє хлопців, які стояли на березі, біля підніжжя скелі, мовчки стежили, як він повільно іде до скелі на протилежному боці. Ми з Інгою зупинилися, стоячи під розлогою кроною кедра, і, зачаївши подих, стежили за тим, що відбувається над водоспадом. Ось Роман нарешті дістався того берега, повернувся до нас обличчям, хоча навряд чи помітив мене й Інгу, постояв трохи і знову ступив на стовбур.
— Краще б переплив десь там, нижче водоспаду, — стиха проказала Інга, хапаючись за полу моєї куртки.
— Він випробовує себе. Хтозна, можливо, колись доведеться переходити через такий вир перед кінокамерою.
— Перед кінокамерою так не ризикують. Ніхто не дозволить цього.
— Багато ти знаєш! Ніби не бачиш, як у фільмах переправляються через водоспади, продираються через палаючі плавні?
Я щось доводив їй, не відриваючи погляду від людини над водоспадом. Але Інга навряд чи слухала мене. А коли Роман нарешті до— сяг берега і хлопці кинулися обіймати його, Інга теж застрибала від радості і закричала "ура!".
— Нічого особливого, — стенув я плечима. — Теж зміг би перейти.
— Правда?
— Ти що, не віриш?
— Та ні, що ти? Вірю-вірю... Але все жтаки Роман ризикує занадто часто. Я вже розповідала тобі, що він спускався з цього водоспаду на човні. І піднімався на круту скелю, на яку до нього ніхто, мабуть, не наважувався підніматися без альпіністського знаряддя... Ні, це якась особлива людина...
— А я вважаю — звичайнісінька. Нічого особливого в ньому нема.
— Чому ти так вважаєш? — нашорошено запитала Інга і, заступивши мені дорогу, здивовано зазирнула у вічі. — Заздриш? Тільки чесно: заздриш?
— Навіть якщо й заздрю...
— Чому? Таке випробування ти теж витримаєш досить легко. Не зараз, ясна річ — коли виростеш...
— Звичайно, витримаю. Але хіба річ у цьому?
Напевне Інга чекала, що я пояснюватиму, що маю на увазі. Але я тільки безнадійно махнув рукою і пішов до селища.
— У чому ж? — наздогнала мене Інга. Але, зрозумівши, що я не маю наміру відповідати, замовкла. Так, мовчки, ми і йшли до самого селища. Хіба ж я міг пояснити, що заздрю Романові не тому, що він хоробрий, а тільки тому, що Інга занадто вже захоплюється ним? Весь час тільки ним: "Ой, який він сміливий! Ой, які чудові скульптури він вирізьблює!"
Біля будинку, в якому жила Інга, ми, так і не закінчивши цієї розмови, попрощалися, але додому я не поспішав, дочекався доки надійде Роман. Він повертався у супроводі свого однокурсника, Ореста, і Дмитра Морави, лікаря зі студентського загону. Побачивши мене, Роман зрозумів, на кого я чекаю, і підійшов.
— Ти чого це стежиш за мною, малий? — весело запитав він.
— Та ні, я не стежу. Просто Інга сказала, що ти маєш переходити через водоспад. Ну і цікаво стало. А навіщо ти так?.. Міг би не втриматися...
— Є ідея: покласти місток через водоспад. Одну колоду вже затягай. Покладемо ще дві таких — і кожен бажаючий може прогулятися до гірського хребта. Ну, а я що? Я перевірив, чи надійно вона лежить — тільки й усього.
Я розумів, що він жартує. Якщо Роман щось там і перевіряв, то це свої власні нерви.
— А я так не зміг би. Страшно, — чесно зізнався я. — Тільки не смійся... Знаєш, мені хочеться бути таким, як ти.
— Дивак! Навіщо?! Будь сам собою... Ну, це нехай усі інші мріють стати такими, як Валерій Любич.
— Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрібно. З чого розпочинати?
— Любиш, щоб тобою опікувалися, виховували?..
— Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Мені головне почати. Потім я вже сам...
— Розумію, малий. Можу втішити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостій. Принаймні, попередь батьків, що постукаю у вікно. Якщо не розбудять самі. Для початку — пробіжки понад річкою, фізичні вправи та обмивання теплою кімнатною водичкою з тайгової річечки.
Було в Романові щось таке, що й не подобалося мені. Я відчував, що він навмисне влаштовує ці "випробування", щоб вразити всіх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковість. Може, ще ніколи в житті я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, ніколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось мені в цієї людини і все ж таки вона приваблювала мене своєю мужністю, здатністю до ризику. І я вирішив, що мені є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковості... Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всі повинні бути "як усі"? Як на мене, то нехай би всі були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивілізація виняткових!
12
Після зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тільки вдав, що маю намір повернутися додому. Насправді ж я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, і знову подався до річки. Біля водоспаду повітря здається мені ще прозорішим і про— холоднішим, ніж там, де Роман влаштував собі спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповиті блакитним туманом вершини гір, зелені килимки трави, чудернацькі кам'яні брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадкові знаки... Все це зачаровувало мене.
Піднімаюся на скелю водоспаду й оглядаю звідти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовваніють будівлі нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острівцем у безмежному світанковому океані. Все мені подобається на ньому. Якщо я справді присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди після останньої подорожі, збудую невеличку хатину. І все місто знатиме, що тут живе Вічний Мандрівник.
Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. І водоспад шумує тільки для мене. І птиця, що кричить десь у тайзі, по той бік річки, теж вітає мене, як господар подорожнього.
Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, які з'єднано скобами. Це справжній місток. Та все одно я довго вагаюсь, перш ніж ступити на середній стовбур. Спочатку крокую досить відважно, біда тільки, що вистачає моєї відваги не надовго. Десь посередині я зупиняюся. Просто піді мною гребінь водоспаду. Клекіт оглушує мене, а течія заворожує. Мені стає моторошно. Ось місток зривається зі скель, і я опиняюся на гребені водоспаду. Течія несе мій "пліт", я відчуваю шалений рух, вітер забиває подих... Відтак, страх заполонює мене ще навальніше. Ноги важкі і неслухняні, відчуваю, як терпнуть плечі. Намагаюся застебнути куртку, але пальці задерев'яніли і я не здатний володіти ними. У спину мені б'є сильна хвиля вітру. Раз, удруге, втретє... Я починаю усвідомлювати, що тільки дивом усе ще утримуюся на містку. Ще мить і мене справді скине у водоспад разом із цими колодами.
Я можу врятуватися, тільки діставшись якоїсь із скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх і нарешті зрушити з місця. І коли здавалося, що вже ніяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уяві моїй раптом відродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже він пройшов. По одній-єди— ній колоді. "А він все-таки пройшов..." — я сказав собі це ще тоді, як ми з Інгою стояли на пагорбі під кроною модрини, і намагався переконати себе, що зміг би повторити цей "номер над виром". Я сказав це із заздрістю, бо сумнівався, що наважусь коли-небудь ступити на такий місток. Але все-таки наважився. Наважився!
Мабуть, тільки ця думка й примусила мене якимось дивом відірвати погляд від водоспаду. Не пригадаю вже, як ішов далі, тому що опам'ятався лише на тому боці річки. Але на тому. Отже, рано чи пізно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже відстань до берега була майже однакова.
Якийсь час я ще стою на скелі, не вірячи, що врятувався. Далі спускаюся її пологим схилом і бачу перед собою, за негустими чагарями, потрісканий брунатний схил гори, біля підніжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимів'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався від ущелини між двома скелями, і піднявся на невисокий пригірок. Розсохлі двері хатини були закриті на защіпку і підперті потрісканою колодою. А сама хатина вросла в землю і здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулі.
Я відчинив двері і на мене війнуло застояним запахом шкіри, в'яленої риби, плісняви і ще чогось, а чого саме — з'ясувати не міг. Єдине віконце хати було забите ззовні дошками, між якими лишалися тільки невеличкі просвітки, піч розвалена, а попід стелею — павутина шнурів, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймні, рік хатина пустує, напівзруйно— вана й забута. Хто і коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вічний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робінзон, що не бажав перебиратися ні до Еймона, ні до будь-якого іншого села?
Подумавши так, спробував уявити, як би на його місці поводився я. Тут, у цьому гірському закапелку, я, самотній... Навколо, на тисячі кілометрів, жодного людського житла. Від злив, снігів і морозів мене захищатиме тільки це благеньке зимів'я. Я полагоджу його стіни, зміцню двері, перекладу піч. У мене нема рушниці, але я все-таки виживу у цій тайзі.