А ти, лайдаку, мотузок у руки й до лісу!"
Я плентаюся берегом ріки, але не беру до рук жодного патичка, бо по той бік скрадається Оляпка.
"Я тебе бачу, не крадися! Ріка майже пересохла, перепливай до мене!"
"Не можу! Нову сукню змочу!"
"Дурна! Хто у сукні у воду лізе?!"
"Добре тобі казати! А я вже дівка!.."
Колись ми з нею купалися голими і нічого нам від того не ставало— ся. Вивішували одяг на ялинах, аби не діставала до нього якась худобина, і цілими днями блукали понад річкою та мілководдям, немов Адам і Єва. А тепер, бач, не можна. Ніби я з'їм її без цієї нової сукні. Щоправда, старша за мене на цілий рік і через тиждень має їхати до міста вчитися на фельдшера. Мені ж ще виправляти двійку в сьомому класі. Але хіба це щось важить?
Я вискакую на дві зчорнілі колоди і палицею відштовхуюся од берега. Колоди розходяться, раз у раз стикаючись кінцями. Далі понеслися на бистрину і зрештою повислизали з-під ніг.
"Утопишся! — лячно скрикує Олянка. — Утопишся, бодай ти й правда утопився. Вічно кудись всунешся зі своєю дурною головою!"
— Андрію, чуєш?!
Розтуляю повіки і починаю усвідомлювати, що це вже не при— марливі спогади, а дійсність. Мене кликав Федір Лачук. Він лежить у ліжку поруч, справа від мене. Ліжка наші зсунені одне до одного так близько, що іноді серед ночі мені доводиться знімати Федорову голову зі своїх грудей.
— Я не сплю. Просто пригадав дитинство.
— Скажи одверто. Тебе злостить, що не допомагаю вам?
— В чому не допомагаєш?— не можу второпати.
— Ну, там, на будові.
— Навіщо нам твоя допомога? Тобі ж рукою ніде взятися — сам знаєш.
— Я не сліпий...
Кілька хвилин обидва напружено мовчимо. Просто не уявляю, що маю ще сказати. А він не наважується.
Зрештою, коли мені достоту набридло його мовчання, він звівся на лікоть і сказав:
— У мене апендицит, розумієш? Операцію зробили, але невдало: довелося розрізувати ще раз. Саме перед тим, як збирався сюди. Наказали два місяці не піднімати нічого важкого, то вже стримуюся, хіба що колись біля крана...
— То й чого ж ти мовчав? Усе ясно, кожен зрозуміє.
— Чужому болеві вірити важко — по собі знаю. Подумали б, що корчу блазня.
— Ну, чому ти так? — обурився я.
— Ти про що думаєш? — прошепотів Лачук, чуючи, що я остаточно затих у ліжку.
— Про канал.
— Що ти про нього думаєш?
— Сумніви наші й непорозуміння відійдуть у небуття разом з нами. А він лишиться. Може, на сотні років. Я аж зараз починаю усвідомлювати, наскільки усе це вагоме: тут старий, мусиш ставитися до цієї системи як майстер до витвору свого пензля: зважати на наступні покоління.
13
Уранці над ліжком Степана Сиротюка ми побачили гасло: "Час, який у нас є, це гроші, яких у нас нема!" Ніхто не помітив, коли він причепив той аркуш паперу. Не знаю, де він запозичив це гасло, але у ньому сконцентровувалася вся його житейська філософія. Він полюбляв казати, що за той час, який щодня "марнує" на будівництві, заробив би втричі більше у приватників. "Принаймні я знаю, чого я хочу, — спокійно відказував він, коли ми обурювалися його заробітчанською натурою. — Я хочу нажити грошей. Чесним шляхом, але багато. Якби я не прагнув цього, все втратило б свою звабу".
Я вже знав, що він розвівся з дружиною, і ми бачили, що переживає він цю розлуку тяжко. За його прагненням нажити грошей я не бачив нічого іншого, крім втечі від родинних невдач. Коли людина пожадлива до статків, вона стає скупою і злостивою, тремтить над кожною копійчиною. Сиротюк же не стільки приробляв тих грошей, скільки філософствував про них. Може, десь у душі й справді розраховував, що як розбагатіє, то всі прикрощі відійдуть на другий план. Щодо мене, то я в цьому дуже сумніваюся.
Я підійшов і демонстративно зірвав його гасло.
— Якщо ти злиднюєш, можемо скинутися, — мовив Степанові. Той сів у ліжку й витріщився на мене, ніби я зробив щось надзвичайно ганебне. — Але не описуй нам стіни цими дурницями.
— А ти не зривай те, чого не чіпляв! — крикнув Сиротюк.
— Мушу.
— Му-у-шу! — передражнив Степан. — То вам лише здається, що ви все мусите та за все відповідаєте. А мусите ви лише порпатися у землі й мовчки сопти.
Він відвернувся до стіни й укрився з головою.
Сперечатися, доводити йому щось я не брався. Хлопці теж збули його слова мовчанкою. Ми вже звикли до "припливів" і "відпливів" у його настрої. Сьогодні був час "відпливу". Не знаю, скільки він триватиме, але переживатиме його Степан, як завжди, болісно. Я уперше в житті зустрічаюся з людиною, яка підлягає такій здатності впадати в апатію й розпуку, як він. Як на мене, це ознака слабкого характеру. Сиротюк собою не владарював і цим заживав від мене щораз більшої неповаги.
Ми швидко поприбирали ліжка, вмилися і подалися до їдальні. Я пішов туди пізніше за інших, бо щоранку відводив п'ять-десять хвилин на те, щоб розім'ятися на свіжому повітрі. Хлопці вважали це забавкою, бо ж ми "розминалися" протягом цілого дня. Але я боявся втратити форму. Восени мене мали призвати до армії, і я ще сподівався повернутись на килим.
Отже, я затримався у кімнаті, то на якусь хвильку ми залишилися зі Степаном наодинці. Мабуть, він не бажав цього, бо я помітив, як він зіщулився під ковдрою, вкриваючи нею навіть руду маківку.
— Ти за віком найстарший серед нас, а поводишся, як хлопчисько, — сказав я йому. І сам здивувався, звідки у мене ці слова. Можливо, мені самому не раз казали щось подібне. — Я попрошу водія затриматися трохи, щоб ти встиг. А ні, то причвалаєш пішки. Але не залишайся тут, і так хлопці підсміюються.
Я знаю, що він відповів би щось різке, тому відразу ж вийшов. Якби Степан устиг відповісти хоча б одним словом, то вже не підвівся б з ліжка із принципу. В характері його дійсно було ще багато хлоп'ячого.
Коли ми поснідали, хлопці швидко всілися у старезний, давно списаний автобус, котрий повернули у стрій спеціально задля нас, а я затримався на ґанку.
— Нам вже час, — нагадав Балюков.
— Хвилинку!
— Він когось виглядає! — висунувся з кабіни водій, хлопчина, якому ледве виповнилося вісімнадцять.
Казав правду. Я виглядав Сиротюка. Ми простояли хвилин п'ять, але я таки дочекався.
14
Лишалося півгодини до завершення роботи, коли раптом почалася злива. Чорна хмара насунула від лиману й нараз застигла над селом, над будівництвом, над цілим степом. Усе заніміло. Лиш ви— жовкла трава шурхотіла спраглими стеблами. Місцеві скаржаться на посушливі літа, але це було особливим. Ми стаємо свідками другої зливи, а літо тільки розпочалося. Природа ніби каялася, що примусила нас розривати цей степ, і доводила, що здатна напоїти його сама.
Перша блискавиця вдарила десь зовсім близько, метрів за двісті, від нас, і відразу став чутним запах вигорілої землі, озону та ще чогось, схожого на запах розігрітого глею старої вишні.
Я крикнув хлопцям, щоб негайно відійшли від машин, хоч і не вірив, що це зменшує небезпеку. Тут, як під артилерійським обстрілом: мусиш покладатися на свою долю. Якби хвильку тому ми були далеко від цього заліззя, там, куди вона щойно влучила, ніякі поради вже не знадобилися б. У такі хвилини я часто згадую батька. Він учив мене приймати стихію зі спокоєм фаталіста. Але пройнятися ним не так просто. За цим приховується ціла система поглядів на сенс життя, закономірності природи та людське безстрашшя.
Ми з Іоном Борзяну підхопили попід руки Лізу й побігли до села. Поступово нас наздоганяли хлопці з сусідніх бригад, і ми гнали тісним гуртом, у долину, звідти на пагорб, аж туди, де височів незавершений двоповерховий будинок, у якому мало розміститися управління дільниці зрошувальної системи.
Ліза приїхала до нас, щоб провести збори. Минуло досить часу, щоб бригада спрацювалася і хлопці добре придивилися один до одного. Тепер вирішили провести збори й проголосити її комсомольсько— молодіжною. Але ця злива...
— Ви гадаєте, що вона надовго? — зашарілася від бігу Ліза. — Може, ми перечекали б її там.
— Коли є змога втекти, треба втікати, — відказав я.
— Зважте, це його основний принцип, — в'їдливо докинув Іон. — А дощ може йти й до ночі. У нас в Каушанах у таких випадках кажуть, що то боги дбають про виноградники, бо бояться залишитись без вина. Є у Молдавії така легенда. Давайте понесу вас!
— Тавищо? — ажзупиниласяЛізаізлякановідсахнуласявіднього.
Тільки тепер я пригадав, що вона приїхала машиною. Але було вже пізно. Водій подався до села, щоб потім не засісті у степу. Ліза мала вимокнути до ниточки. Хоча й так приїхала до нас із нежитем.
Ян першим вскочив в одну з кімнаток, пропустив нашу бригаду і затулив собою двері, щоб не набивалося чужих. Там, під гуркіт грому і шумовиння дощу, ми й провели ці збори. Та коли вже проголосували і секретар комітету комсомолу будови коротко розповіла про традиції будови, Сиротюк раптом буркнув так, щоб почули усі:
— Якою б вона не була, а норма є норма. Та й недоробок і безладдя у нас не менше, ніж у всіх інших.
Ліза зиркнула на мене: що це, мовляв, значить. Але що я міг відповісти? Знизав плечима і сказав: "Буває".
У цю мить я намагався не дивитися на Степана. Мені здавалося, що коли зустрінемося поглядами, він обов'язкове розпустить язика і остаточно зіпсує всім настрій.
Я подивився на Лізу. Значно приємніше дивитися на дівчину і захоплюватися її красою, ніж слухати цього байду. Змокле плаття її щільно облягає стегна. Коротке волосся спадає на чоло двома вологими пасмами і закриває хитрувато примружені очі...
Несподівано помічаю, що хлопці так само поглядають на її стан, і швиденько відводжу погляд. "Але вона таки красива", — мовлю сам собі, аби якось виправдатись.
— Чому ви так скептично настроєні? — долинає до мене голос Лізи. — Зараз мало лишилося тих, хто починав од Дунаю. Одні виїхали на інші будови, другі служать, треті пішли вчитися. Люди приїжджають і від'їжджають, але традиції комсомольської будови, її добре ім'я мусимо зберегти до кінця.
— Навіщо ці розмови? — бовкає Степан.
— А може б, ти помовчав?! — сплачує йому давній борг Ян Коб— зач. — Чого ти цілий день каркаєш над нами? Якщо є брак, то самі винні. Від зміни назви бригади такі, як ти, ангелами не стають. Ще треба обскубти хвоста й приробити крильця.
— Ти занадто мудрий. А я кажу серйозно. І я не бачу різниці в тому, як її називатимуть.
Не можна було допустити, щоб усе це переросло у звичайнісіньку запальну суперечку Я стаю між Сиротюком і Кобзачем і якомога спокійніше пояснюю Степанові, що різниця полягає в організації колективу, в підході до справи, в обов'язках, які бере на себе кожен з нас.
— А я просто хочу працювати так, щоб потім люди сказали: працював майстер.